Кремль діяв за лаштунками

Російський літератор Віктор Шендерович торік зауважив щодо появи на політичному виднокраї терориста Ігоря Гіркіна-Стрєлкова: «Когда-то, давным-давно, на рассвете российской демократии, когда самой большой угрозой стране казался Жириновский, я осторожно предположил, что этот немолодой клоун на контракте — совершеннейшие цветочки, а по-настоящему горизонт потемнеет, когда мы дождемся, по Высоцкому, «настоящего буйного». Того, кто будет верить в слова, которые говорит. И мы дождались Стрелкова... Когда такого рода персонажи появляются в Германии или Италии, дело ограничивается «красными бригадами», «фронтами освобождения», пышным манифестом, парой терактов, судом и тюремным заключением, часто пожизненным».

• Шендерович помилився. Не стосовно Росії, а щодо західного світу. Свого часу ідейні «червоні» терористичні угруповання вчинили в Європі та Японії не одне-два, а сотні терактів, часом масштабних, і до сьогодні їх рештки не зійшли з політичної арени. А в Італії вони змогли — за активної зовнішньої підтримки — поставити країну на межу комуністичної революції, яка мала б неодмінним наслідком національну катастрофу. Причому цю революцію намагалася вчинити не Італійська компартія з її достатньо незалежною від Кремля політичною лінією та орієнтацією на парламентську демократію замість «диктатури пролетаріату», а пов’язані зі спецслужбами СРСР і Чехословаччини ліворадикальні угруповання, які на практиці довели свою готовність до масового терору «в ім’я світової революції».

...Понад сорок п’ять років тому у здавалося б цілком благополучній Західній Європі розпочалися перші після закінчення світової війни широкомасштабні терористичні акції. Вчиняли їх не фашисти, а ліві радикали. Четверо молодих осіб 2 квітня 1968 року підпалили два супермаркети у Франкфурті-на-Майні (ФРН) — щоби покарати «систему споживання», знищивши її символи. Паліїв знайшли і посадили на лаву підсудних. Та у них виявилося чимало симпатиків, тому палії були засуджені лише до трьох років ув’язнення, хоча завдали багатомільйонних збитків. Та суспільство завирувало: надто суворий вирок! І Верховний суд ФРН випустив засуджених під заставу. На чергове засідання суду вони не з’явилися, пішовши в підпілля. Разом зі своїм адвокатом Малером палії оголосили державі міську партизанську війну. Було створено терористичну організацію «Фракція Червоної армії» (Rote Armee Fraktion, RAF), яка невдовзі встановила тісні зв’язки зі східнонімецькою та румунською службами безпеки, які виконували вказівки КҐБ (у дражливих випадках «контора» воліла діяти через посередників...)

• Новітні борці вважали: представники влади, політичної та економічної еліти постійно та цинічно порушують норми права і моралі і не несуть жодного покарання. Свободи в Європі немає, конституційним шляхом її вибороти не можна, трудящі маси сплять, тому слід шляхом терористичних дій авангардних груп розбурхати ці маси і змусити їх силоміць змінити систему та створити досконале справедливе суспільство. «Це — фашистська держава, готова вбити нас усіх. Це — покоління, яке створило Освєнцим, з ним немає сенсу дискутувати!» — заявила на мітингу Ґудрун Енслін, одна з тих, хто підпалив супермаркети, а потім узявся до зброї. А у боротьбі проти «гестапівців» дозволено все...

Дещо іншими, ніж у RAF, були суспільно-політичні підстави появи італійських «Червоних бригад», які, втім, мали чимало спільного зі своїми «братами по зброї» — і не лише з німецькими, а й з бойовиками французької «Аксьон Директ», бельгійських «Бойових комуністичних осередків», іспанської «Групи антифашистського опору 1 жовтня» тощо — так само боролися проти «фашистського ладу» і вважали себе «авангардом світової революції».

• Феномен Brigati Rossi (BR) — «Червоних бригад» — з одного боку, є глибоко італійським, пов’язаним із національним підґрунтям у його історичному, соціально-психологічному та політичному вимірах. Із другого боку, це складова світового ліворадикального тероризму, який підживлювався і спрямовувався з-за лаштунків Кремлем. Первинне ядро угруповання склалося практично тоді ж, що і в RAF — 1969 року на базі керованого Ренато Курчо студентського гуртка університету міста Тренто. Ситуація типова для тодішньої Західної Європи — молоді люди, розчаровані в капіталістичному шляху розвитку, начиталися Маркса, Маркузе і Мао («Маркс — бог, Маркузе — його пророк, а Мао — його меч»; така приказка була популярна серед студентства кінця 1960-х) і прийшли до висновку, що терор є найкращим детонатором соціальної революції.

Утім, до таких висновків доходило чимало молоді бунтівних 1960-х. Для того, щоби настрій перетворився на практичну дію, потрібне було поєднання в межах однієї не надто великої за кількістю групи талановитих теоретиків-пропагандистів, лідерів-організаторів та ретельних виконавців. Таке траплялося не надто часто, тим паче що мала бути наявною і готовність жертвувати власними життями.

• Отже, «Червоні бригади» були засновані Ренато Курчо, студентом університету Тренто, його подругою Маргерітою Каґол (Мара Каґол) й Альберто Франческіні. Частина «бригадників» складалася з незгодних з єврокомуністичною (тобто реформаторською, а не радикально-революціонарістською) лінією керівництва компартії Італії. Перший теракт BR відбувся 28 листопада 1970 року на заводі компанії Pirelli і був гучно названий «ударом по власності експлуататорів пролетаріату». Впродовж наступних двох років терористи нарощували свої організаційні та оперативно-бойові можливості, займаючись саботажем, виводячи з ладу заводське обладнання, а також приміщення апарату управління та офіційних профспілок на найбільших заводах у Мілані (таких, як Sit-Siemens, Pirelli і Magnetti Marelli) та Турині (FIAT). До сфери їхньої активності також входили Генуя, Венеція та деякі інші міста промислової й урбанізованої Півночі країни. Була розгорнута масова агітація серед робітників, але останні не поспішали йти на барикади, хоча й співчували ідеям «бригадників». І тоді, щоби поєднати слово і діло, 1972 року вони вперше викрали людину — виконроба на одному із заводів, який, утім, невдовзі був відпущений на волю. Потім були ще викрадення, переговори з владою та підприємцями, агітаційні заходи тощо.

Спочатку все здавалося дуже романтичним. Антоніо Негрі, один із ідеологів «Бригад», писав: «Усякий раз, коли я вдягаю пасамонтану (маску з прорізом для очей), я відчуваю жар пролетарської спільноти... Результат мене не хвилює: будь-який акт руйнування і саботажу відлунює в мені як голос класової єдності... Я відчуваю гарячкове збудження, як перед зустріччю з коханкою». От такий собі різновид войовничого фройдомарксизму по-італійськи...

• У цей період «Червоні бригади» стали отримувати безпосередню та опосередковану допомогу з боку Служби державної безпеки ЧССР — як уже було сказано, Кремль і Луб’янка воліли про всяк випадок дистанціюватися від терористів, діючи руками своїх сателітів.

А далі — чи то логіка боротьби спрацювала, чи то «старші товариші» підказали, проте у червні 1974 року політичний Рубікон було перейдено: «Червоні бригади» вбили двох політичних опонентів. Із цього моменту, з одного боку, фактично припинилася відкрита політична діяльність угруповання серед робітників, з іншого — розпочалася війна з державною машиною і політичними опонентами не на життя, а на смерть. Як свою, так і своїх противників.

• У цей період «Червоні бригади» здійснювали викрадення відомих політиків (наприклад, судді Маріо Сосса з Генуї) і підприємців (наприклад, Валларіно Ґанча) з метою отримання викупу, що було основним джерелом фінансування угруповання. Ця «стилістика» діяльності BR, безперечно, не в останню чергу формувалася під впливом практики італійської мафії, хоча ідейні революціонери-радикали, безумовно, гаряче це заперечували. Й от у вересні 1974 року засновники BR Ренато Курчо й Альберто Франческіні внаслідок діяльності засланого до лав «бригадників» агента спецслужб були заарештовані і засуджені на 18 років позбавлення волі. Курчо був звільнений у результаті нальоту бойової групи на чолі з його дружиною Марою Каґол, але невдовзі знову опинився за ґратами. В подальшому Курчо и Франческіні відійшли від своєї колишньої діяльності і були звільнені у другій половині 1980-х у відповідності із законом про втрату зв’язків із колишнім оточенням.

Після арешту засновників BR діяльність організації стала ще більш жорсткою та радикальною, а упродовж кількох років відбувалася зміна лідерів, зміна тактики і навіть зміна офіційної назви.

• Тепер діяльність «Червоних бригад» поширилася на і Рим, і на більш південні регіони країни. Згідно з маніфестом BR, опублікованим 1975 року, метою організації став «сконцентрований удар у саме серце держави, бо держава являє собою імперіалістичне об’єднання транснаціональних корпорацій». Із погляду нормальної логіки — нонсенс, адже транснаціональна корпорація достатньо вільна навіть від тієї держави (чи тих держав), де вона виникла, і її діяльність за певних умов може становити загрозу національній безпеці будь-якої держави. Але «пташина мова» революційного марксизму (радше суміші троцькізму з маоїзмом) поєднувала (і поєднує нині) непоєднуване, заміщаючи раціональні ідеї сумішшю простецьких міфологем та дзвінких ідеологем.

Одне викрадення з викупом змінюється іншим, і от настає неминуче: 1975 року італійська поліція встановила, що на фермі Касчіна Спьотта члени BR утримують викраденого ними промисловця Валларіно Ґанчія. При спробі його визволити загинуло двоє поліцейських і дружина Курчо Мара Каґол.

• У квітні того ж року «Червоні бригади» заявили про своє перетворення на «Воюючу комуністичну партію», яка своїми активними діями буде «вести за собою робітничий клас». Ці активні дії — нові терористичні напади передусім на карабінерів та суддів. Мета — до краю розхитати судову систему, заздалегідь залякати присяжних, свідків та самих суддів на процесах проти затриманих лідерів організації. Але не лише проти цих людей був спрямований терор BR (хоч вони й офіційно змінили назву, але ЗМІ, влада і населення продовжували звати їх по-старому); дійшло до того, що об’єктом нападу стало посольство США у Греції, де «бригадники» влаштували вибух.

1976 року, зазнавши втрат унаслідок поліцейських заходів, BR евакуювали органи керівництва до Цюріха і Парижа (що не позначилося на ефективності оперативного управління діями бойовиків) і перейшли до масового терору, використовуючи мережу автономних конспіративних осередків, розподілених між п’ятьма секторами відповідальності, на які була розбита вся територія Італії. За наступний трирічний період у діяльність «Червоних бригад» були задіяні 1 500 — 2 000 бойовиків, хоча одномоментна кількість BR ніколи не перевищувала 500 людей. За цей час було здійснено понад 8.700 терористичних актів — зокрема вбивств, замахів на вбивство і викрадень великих підприємців, державних функціонерів, політиків, співробітників правоохоронних і судових органів, профспілкових діячів, представників ЗМІ. Тільки 1977 року сталося близько 3 000 збройних сутичок, ініційованих не самими лише BR, а й дружніми щодо них лівацькими організаціями. Загалом же за перше десятиліття існування BR, за оцінками експертів, ними було скоєно понад 14 000 актів насильства.

• Іншими словами, Італія у ті роки балансувала на грані національної катастрофи, порятувати від якої країну намагалися притомні і чесні представники як лівих, так і правих політичних сил. Отож цілком закономірно, що головний удар «Червоних бригад» виявився спрямованим саме проти них, що вилилося у викрадення і вбивство одного з архітекторів «історичного компромісу» між Італійської компартією і Християнсько-демократичною партією, що дозволило б країні почати вихід із затяжної кризи і сформувати стабільну парламентську більшість та уряд. Йдеться про одного з найбільш авторитетних і популярних політиків Італії Альдо Моро. 16 березня 1978 року лідер ХДП і колишній прем’єр Італії (він аж п’ять разів очолював уряд) виїхав з дому на засідання парламенту, де якраз і мало розглядатися та голосуватися питання про спільні дії ХДП та ІКП. По дорозі його машина була протаранена білим «фіатом» з дипломатичними (ясна річ, підробленими) номерами. Два терористи, які вискочили з цього авто, за 23 секунди випустили 95 куль з пістолетів-кулеметів Beretta, убивши всіх п’ятьох охоронців; Моро був силою пересаджений в іншу машину і відвезений у заздалегідь підготовлене укриття. Всього в операції брало участь до 60 бойовиків BR, зокрема й у групах прикриття, забезпечення, спостереження і радіоперехоплення. Операція була спланована та виконана надзвичайно професійно, що дозволило деяким експертам стверджувати, що це справа спецслужб комуністичних держав. Принаймні дружина Моро та його адвокат завжди були переконані, що за цією акцією стояло КҐБ. Скажімо, було встановлено: впродовж кількох місяців перед викраденням за політиком (який був ще й університетським професором) стежив агент КҐБ під виглядом студента...

І справді: коли після падіння комунізму дещо відчинилися архіви спецслужб, з’ясувалося, що «Червоні бригади» мали підтримку з боку держбезпеки Чехословаччини та Організації визволення Палестини. Радянську і чехословацьку зброю і вибухівку доправляли з Близького Сходу із використанням каналів контрабандного перевезення героїну. Підготовка бойовиків здійснювалася як на базах держбезпеки ЧССР у Празі, так і в тренувальних таборах ООП у Північній Африці та Сирії. Отож до викрадення і вбивства Моро вочевидь, хоча й опосередковано, був причетним Кремль.

• На той момент BR очолював Маріо Моретті, який і наказав викрасти Альдо Моро. Розпочалася епопея з висуванням ультиматумів, погроз, заяв керівництва BR, які регулярно передавалися в пресу і на телебачення. Але уряд рішуче відмовився капітулювати перед терористами, і тоді «бригадники» за 56 діб, втративши надію на задоволення своїх вимог (головними серед них були визнання «Червоних бригад» повстанським рухом, поводження із затриманими терористами як з військовополоненими і проведення «мирних переговорів»), холоднокровно застрелили доведеного до відчаю Моро і залишили його тіло в багажнику автомашини.

Викрадення і вбивство знаного політика стало сильним шоком для італійського суспільства. Після нього настав перелом громадських настроїв, коли більшість італійців стала схилятися до застосування набагато більш жорстких, ніж до цього, заходів щодо ліваків, яким раніше багато хто приховано симпатизував. Наступного сильного удару по своїй репутації «бригадники» завдали наступного року, вбивши популярного профспілкового лідера Гуїдо Росса, який вів боротьбу з пропагандою ідей лівого радикалізму; це віднадило від BR практично все робітництво. Тому 1980 року італійська поліція за сприяння населення змогла провести успішну кампанію проти «Бригад»; було затримано близько 12 000 лівих екстремістів, крім того, не менш ніж 600 осіб, причетних до терору, втекли з Італії (з них близько 300 чоловік до Франції і близько 200 — до Північної Африки). Поєднанням силових заходів, у яких головна роль була відведена карабінерам генерала Делла Кьєза, і розумного застосування закону про співпрацю з поліцією, завдяки якому чимало терористів здалося під гарантію амністії, активність «Бригад» була спершу блокована, а потім в основному нейтралізована. Водночас більшість заарештованих лідерів BR активно співпрацювали зі слідством в обмін на істотне пом’якшення вироків або зреклася своїх поглядів. У відповідь «бригадники» почали вбивати членів сімей «зрадників»; так, коли Патріціо Печі, один з керівників «Червоних бригад» у Турині, почав співпрацювати зі слідством, за це було убито його брата Роберто, що ще більше дискредитувало лівих радикалів.

• Було заарештовано та засуджено і філософа Антоніо Негрі, чиї ідеї надихали терористів BR. Французькі постмодерністи Фелікс Гваттарі і Жиль Дельоз спробували було організувати кампанію на підтримку Негрі та проти італійського антитерористичного закону; до протестів долучився і Мішель Фуко, але італійська влада змогла вистояти у двобої зі знаними інтелектуалами, для яких лівий терор, схоже, був усього лише різновидом «словесної гри»...

Отже, з кінця 1970-х — початку 1980-х BR, різко зменшившись у кількості, почали вироджуватися в кримінальну структуру, яка практикувала кіднепінг із метою самофінансування. Хоча і в цей період тривали вибіркові теракти політичного характеру, в ході яких було вбито американських генералів Джеймс Доз’єр і Лемон Хант та італійського генерала Джорджієрі. Криза і подальший розпад Східного блоку призвели до припинення діяльності «Бригад». Упродовж майже семи років про угруповання майже нічого не було чутно. Але от 10 січня 1994 року біля будівлі Військового коледжу НАТО в Римі прогримів вибух. На місці події поліцейські виявили намальовану крейдою п’ятикутну зірку й абревіатуру BR. Потім було вбито двох радників уряду; під час операції НАТО в Югославії 1999 року здійснений вибух у районі авіабази Авіано; було підірвано низку замінованих стільникових телефонів у Римі та інших містах. І щоразу надходили дзвінки, що відповідальність за теракт беруть то «Нові червоні бригади», то «Червоні бригади зі створення воюючої комуністичної партії», то «Бойові комуністичні осередки Червоних бригад». А 3 березня 2003 року бойовики BR Маріо Галезі і Надя Дездемона Льоче влаштували справжній бій з поліцією у поїзді на станції Кастільоне Фьорентино поблизу Ареццо. У цьому бою було убито Галезі й поліцейського, а Льоче заарештовано. У наступні роки італійська поліція в ході рейдів у Флоренції, Римі, Пізі та на Сардинії затримала понад десяток членів BR. Та організація продовжує діяти, хоча й значно менш активно, ніж раніше. Наразі італійську владу непокоїть не відновлення спроб терактів, а можливість входження залишків бойового ядра BR в антиглобалістський рух, що може мати неочікувані наслідки для світового співтовариства.