Коли небо палало...

Історичні перемоги, причому реальні, справжні, а не вигадані — є чи не найважливішою передумовою становлення стійкої національної ідентичності українців. Ця істина вже не підлягає сумніву, бо можна безліч разів без упину твердити про історичну й національну гідність, про велич і незламний дух українського народу — але все це буде беззмістовною, порожньою псевдо патріотичною демагогією, якщо немає в нашій історії конкретних, не вигаданих прикладів великих переможних здобутків, вражаючих прикладів того, як наші предки ціною надлюдських зусиль брали гору над колосальної потуги ворогом (і часто, що є не менш важливим, над самими собою, над власними пороками).

Такі перемоги, чесно кажучи, в українській історії знаходимо далеко не так часто, як того хотілося б — але вони є. І серед них є й такі вершинні здобутки, коли українці дійсно відчутно, реально впливали на геополітичну розстановку сил у цілій Європі — не на перебіг якихось обмежених у часі й просторі вузько регіональних конфліктів. Такі події не мають забуватися й з плином багатьох століть, адже вони є найкращим доказом того, що і ми, українці, вершили долю Старого Світу — без жодного зайвого пафосу; такі події не має поглинути нещадний Океан Історії, бо вони є настановою, високим закликом і насущним уроком для нас.

В ці дні ми відзначаємо 400 років від днів перемоги під Хотином об’єднаного українсько-польсько-литовського війська (1-28 вересня 1621 року) над колосальною армією турецького Османа ІІ, що вдерлася тоді на терени Південної України, Поділля, Буковини й сучасної Молдови, маючи намір захопити ці території, завдати смертельного  удару по Речі Посполитій і цим рішуче змінити геополітичний баланс у Східній Європі, та й у Європі взагалі. Одразу звернімо увагу на чисельність військ обох сторін: з*єднання польсько-українських сил (вже після приєднання козацьких формувань гетьмана Петра Сагайдачного, чия звитяга вирішальною мірою визначила результат Хотинської битви) нараховувало щонайбільше 70 тисяч бійців — в той час як султан Осман ІІ сформував армію у , як мінімум, 160 тисяч солдатів (за деякими відомостями , навіть 250-300 тисяч!).

І все ж, попри переважаючу потугу османів, турки зазнали поразки, їм не вдалося вдруге повторити розгром польського війська під Цецорою (вересень-жовтень 1620 року; тоді козаків у складі армії Речі Посполитої не було), коли загинули коронний гетьман Станіслав Жолкевський, інші знатні шляхтичі, потрапили в полон польний гетьман Станіслав Конєцпольський, князь Самійло Корецький, молодий Богдан Хмельницький.... Цього разу, навпаки, після запеклих майже 30-денних безперервних боїв під Хотином султан Осман ІІ був змушений погодитись на укладення мирної угоди, яка, по суті, була поразкою Оттоманської Порти. Плани Туреччини підкорити основну частину Східної Європи були зірвані. Це була  подія всесвітньо-історичного значення. І вона звершилася лише завдяки героїзмові наших козаків, очолюваних гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Тоді , 1621 року, це визнавали і у Варшаві, і в цілій Європі.

Розгляньмо хронологію подій. На початку серпня 1621 року султан зосередив під Хотином грандіозне військо, яке включало понад 300 гармат, до 250-300 тисяч бійців (співвідношення з армією польського короля Сигізмунда ІІІ, якою реально керував коронний гетьман Ян Кароль Ходкевич, складало 1: 6 на користь турків), крім того, величезну кількість коней, верблюдів і навіть 4 бойових слони (!). Армія Ходкевича нараховувала лише 35 тисяч людей. Після перших, вкрай невдалих, сутичок із турками поляки змушені були згадати жахливий досвід битви під Цецорою... І стало зрозумілим: лише козацькі загони Сагайдачного можуть переламати перебіг військових дій на користь Польської держави.

Показово, що гетьман, будучи тверезо мислячим, прагматичним політиком, розумів, що за таку підтримку козаки мусять (і мають) висунути вагомі зустрічні умови до короля й сейму ( до речі ,вже 17 червня 1621 року загальна козацька рада ухвалила рішення вступити у війну з Османом ІІ). Сучасний український історик Дмитро Шурхало вивчив дипломатичне листування між королем Сигізмундом та Сагайдачним і відзначає цікаву річ: ще 1620 року з Варшави лунали гнівні погрози — покараймо козаків за морські походи, зруйнуймо саму Січ й спалимо судна козаків! А тепер, лише рік потому, польська влада готова була йти на серйозні поступки козакам: і політичні (щодо кількості козацького «Реєстру»), і релігійні (гарантії свободи православних), і економічні (в питаннях землі та торгових преференцій козакам). Делегація на чолі з Сагайдачним отримала у Варшаві підтвердження цих поступок (але, на превеликий жаль, не письмове, а лише усне, що потім відіграло згубну роль — після Хотинської перемоги польська влада забрала свої «гарантії» назад, а Сагайдачний, який був поранений під час боїв, сильно засмутився, впав у розпач, що , цілком можливо, прискорило його смерть у квітні 1622-го. Взагалі, тут бачимо прояв нашої застарілої хвороби: невміння перетворювати військові перемоги на перемоги політичні!).

Якщо ж оповідати власне про військові дії, то вони розгортались так. 1 вересня 1621 року козацьке військо прибуло під стіни Хотинської фортеці. Вже наступного дня Сагайдачний на чолі 40-тисячнного козацького війська вступив у бій з турками. Султан усю свою військову потугу спрямував проти козаків, усвідомлюючи, що, розбивши українців, можна буде виграти війну. Увесь цей день (так само, як і 4, 7, 11, 12, 13, 15 вересня... — аж до 27 числа), від самого ранку аж до вечора, тривав жорстокий бій. Турецька артилерія безперервно обстрілювала козацькі окопи. Османи шалено атакували передові загони запорожців, бажаючи відрізати їх від інших частин війська. Але раз по раз, блискуче та вміло маневруючи, Сагайдачний з’являвся у зовсім несподіваних для турків місцях, домігся позиційної переваги над ворогом, деморалізуючи султанське військо, завдаючи супротивнику дедалі значніших втрат.

Аби читач зміг уявити собі атмосферу Хотинської битви (або, точніше, Хотинської війни), наведемо кілька цитат. Коронний гетьман Ян Кароль Ходкевич, 73-річний ветеран, який мало не все життя провів у безперервних війнах (у другій половині вересня він раптом занедужав і помер, не доживши до перемоги), зізнавався королевичу Владиславу, синові Сигізмунда ІІІ, який теж був при війську: «Я ціле життя не чув подібного гулу гармат».

А очевидець боїв, шляхтич Якуб Собеський, записав у своєму щоденнику: «Більше 60 гармат гриміли безперервно, небо палало, а повітря затьмарювалося димом, земля тремтіла, стогнали стіни, скелі розпадались на куски. Що бачило око протягом дня (йдеться про 28 вересня 1621 року, коли відбувся вирішальний бій. — І.С.) — того не описати. Не можна висловити точно, з яким завзяттям, мужністю або скоріше відчаєм билися обидві сторони».

Всього було під час цієї Хотинської війни: маневрування козаків, їхні звитяжні вилазки просто у розташування військ ворога (повторимо: значно більшого за чисельністю), зіткнення з бойовими слонами турків («козаки-характерники» безстрашно приборкали їх), усунення з посади представника рядового козацтва, «екстреміста» Якова Бородавки (Сагайдачний наказав стратити його за недбале командування й невміння організувати військо), зміщення за наказом султана великого візира Хусейна-паші за військові невдачі (якщо вірити щоденнику згаданого вже Якуба Собеського, цей Хусейн-паша, втікаючи від козаків, котрі напали на його намет, сховався у лісі, і наступного дня його знайшли там мертвого. Паша помер  ... від страху!).

28 вересня відбулась вирішальна баталія. Поза сумнівом (це не заперечували свідки й сучасники подій), хід бою знову ж таки визначила звитяга козаків. Султан наказав переправити через Дністер 40 гармат і чотирьох пашів з військами. Турки переважаючими силами пішли на козаків. Але військо Сагайдачного стояло насмерть. Українців було атаковано 9 разів, польські частини — тричі. Вимотавши сили турків, Сагайдачний повів запорожців у контрнаступ. В атаку пішли і польські війська.

Внаслідок запеклих боїв протягом місяця османські втрати становили близько 80 тисяч чоловік. 29 вересня розпочалися переговори між командуванням польсько-козацьких та османських військ з метою укладення миру. Мирна угода (яка, за багатьма параметрами, означала поразку Османа ІІ) була підписана 8 жовтня 1621 року. Сторони, зокрема, відновили дипломатичні зв’язки.

Іван Франко, визначаючи історичну роль перемоги козаків і поляків у Хотинській війні, писав: «Туреччина, потерпівши поразку під Хотином 1621 року, почала хилитися із зеніту своєї величі і слави». Був розвіяний міф про те, що турецьке військо, яке наводило жах на безліч країн Європи та Азії, є нібито «нездоланним». І це сталося завдяки мужності й бойовій майстерності українських козаків. Це , поза сумнівом, може бути підставою для гордості нації; ось якби тільки навчитися перетворювати військові перемоги на перемоги політичні...