Драма страшних років

Письменницька організація України настільки стурбована цьогорічними проблемами, до вирішення яких були змушені підключатися навіть керівники законодавчої і виконавчої влади країни та судові органи, що залишилося не відзначеним 70-річчя Першого установчого з’їзду Спілки письменників України (1934 рік).

Йому передувала майже дворічна напружена робота Організаційного комітету, створеного відповідно до постанови партії «Про перебудову художньо-літературних організацій», у якій ставилося завдання «об’єднати всіх письменників, що підтримують платформу Радянської влади і прагнуть брати участь у соціалістичному будівництві, в одну Спілку радянських письменників». І ось у червні 1934 року ця перша спілка схвалила рішення приймальної комісії оргкомітету, яка розглянула близько 400 заяв і рекомендувала затвердити дійсними членами створюваної спілки 120 осіб, а 73-х літераторів вважати стажистами-кандидатами у письменницьку спілку. Членом Організаційного комітету, а потім у вересні 1934 року і секретарем правління Спілки письменників України було обрано Івана Кіндратовича Микитенка, і саме про його долю слід згадати сьогодні, коли суспільство відзначає ювілей СПУ.

За порівняно недовгий період творчої діяльності (доля відвела йому для цього всього півтора десятка років) І.Микитенко залишив помітний слід в історії української літератури, збагатив її значними драматургічними і прозовими, поетичними і нарисовими та літературно-критичними творами. Він відомий як визначний громадський діяч: майже десять років був одним із керівників Всесоюзного об’єднання асоціацій пролетарських письменників, Міжнародного об’єднання революційних письменників, потім Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, членом правління Спілки письменників колишнього СРСР, членом Всеукраїнського ЦВК. Був обраний делегатом ХII і ХIII з’їздів української Компартії. Чимало зусиль доклав як член Міжнародного бюро боротьби проти фашизму, брав участь у Міжнародних антифашистських конгресах письменників на захист культури в Парижі, Мадриді...

Але в радянському суспільстві в різні часи керувалися неоднозначними критеріями оцінки особистості, що, природно, відбивалося і на уявленнях про творчу долю І.Микитенка. Попри спершу високу оцінку і вдячність як читачів, так і глядачів, творчість І Микитенка наприкінці 30-х років було віддано повному забуттю. Із середини 50-х його твори повернуті народу, але особиста доля письменника, як і раніше, залишалася турботою рідних, вузького кола друзів і шанувальників таланту. А тим часом лицемірне «не прийнято» довгі роки ховало від громадськості людську драму, гідну пера такого ж обдарованого драматурга, яким колись виявився сам Іван Микитенко.

Партзбори Спілки радянських письменників України 3 жовтня 1937 року закінчилися далеко за північ. Обговорювалося єдине питання: про відповідальність Івана Микитенка. Одноголосно прийнято рішення: виключити письменника з рядів партії «як людину, що ховала від партії і під час вступу та увесь час перебування в партії своє куркульське походження, що приголубила і приховувала свого брата — куркульського бандита, зійшлася з заклятими ворогами радянського народу — троцькістами і буржуазними націоналістами, яким свідомо допомагала шкодити українській літературі». Учасники зборів з бурхливим галасом розійшлися, але довгий час світло залишалося горіти в залі. Чергова відхилила двері: біля сцени відчужено завмер І.Микитенко. Вона несміливо покликала його. Поступово, приходячи до тями, він пішов до виходу навпростець, спотикаючись на стільці, наче незрячий.

У ті дні газети вже опублікували повідомлення, що І.Микитенка виведено зі складу секретаріату, президії і правління Спілки радянських письменників України, а також звільнено з посади редактора журналу «Радянська література» й керівника драматичної секції.

До чого все це призведе, він, мабуть, добре розумів. Душу тривожила уже відома тоді доля письменників Миколи Хвильового, Олеся Досвітнього, Григорія Косинки та багатьох інших. Але не знав головного — звідки надходить про нього негативна інформація. Тільки через десятиліття дослідниками того страшного періоду в архівах буде знайдений документ Політбюро ЦК ВКП(б) за № П-51/94 від 2 червня 1937 року «Про антирадянські елементи», на підставі якого за наказом НКВС СРСР з 5 серпня 1937 по 15 листопада 1938 року проводилася масова єжовська «чистка» суспільства. На кожну республіку, область, район було спущено ліміти на репресії по I і II категоріях (I — на розстріл, II — на позбавлення волі при співвідношенні 3 до 1). На цій підставі розгорнулося змагання за перевиконання лімітів, висувалися «зустрічні плани», вимоги збільшити ліміти. Нарком внутрішніх справ УРСР І.Леплевський тричі звертався до керівництва партійних органів із приводу такого збільшення.

Наступного дня після згаданих зборів І.Микитенко вранці сказав дружині, що йде в НКВС здавати особисту зброю і не повернувся.

Приголублений до того підвищеною суспільною увагою, бродив він на самоті по околицях Києва і намагався зрозуміти, звідки взялася проти нього така маса політичних звинувачень. Він, мабуть, і не зміг збагнути, чому товариші звинуватили його в тому, що його «стараннями» республіканська письменницька організація, якій він багато років щедро віддавав усі свої сили, виявилася «забур’яненою ворожими елементами». Може, він щось робив не так?

Довоєнний літературний архів Спілки письменників України не зберігся, однак навіть поверховий аналіз підтверджує неправдоподібність такого звинувачення.

Іван Микитенко, як відомо, народився у 1897 році, а перші твори його були опубліковані на початку 20-х років минулого сторіччя під час навчання в Одеському медичному інституті. Це вірш «Сьогодні свято», трохи пізніше широко популярні пісні на його слова «Ой що ж то за шум учинився?», «Ішли полки червонії...», десятки виступів у пресі.

Незабаром вийшов перший збірник оповідань «На сонячних гонах» про події громадянської війни, свідком яких був автор, про становлення нового життя на селі. Були опубліковані поема «Вогонь», п’єса «Іду», потім уже після переїзду до Харкова, повість «Вуркагани» і роман «Ранок», що розкривають процес перевиховання безпритульних. Але найбільш яскраво талант письменника проявився в драматургічних творах, зокрема у відомій драмі «Диктатура». Про проблеми формування нової інтелігенції він розповідав у лірико-романтичній п’єсі «Кадри», про героїчні будні періоду індустріалізації країни, події громадянської війни у п’єсах «Справа честі», «Бастилія Божої матері». Досягненням драматурга стала лірична комедія «Дівчата нашої країни» — про виховну силу робочого колективу. Його перу належать публіцистичні книги «Голуби миру», «Тринадцята весна» тощо.

Письменник високо оцінював роль М.Горького у розвитку літератури, вихованні молодих письменників. Головуючи на першому засіданні Першого з’їзду радянських письменників (1934 р.), І.Микитенко надав слово для доповіді М.Горькому про радянську літературу. У своєму виступі на з’їзді І.Микитенко мав достатньо підстав стверджувати, що «талановитий письменник — це письменник, який має свій визначений літературний характер, свій цілком чіткий напрямок, що характеризує усю його творчість. Ця друга якість, — говорив він, — цілком випливає з першої».

За відомостями, що збереглися, І.Микитенко відчував свою відповідальність, як він заявляв, за «руйнування залишків індивідуалізму в письменницькому середовищі» під час роботи заступником голови СРП України. Тому покладемося на досвід відомих письменників: репресії 1934—1937 років дійсно призупинили розвиток художнього потенціалу країни. Не стало найкращої, найбільш продуктивної частини письменницького середовища. Ось зроблене автором дослідження, яке підтверджує цей висновок: у 1934 році 33 письменники були репресовані, 1935 — 8, 1936 — 3, 1937 — 19. Всього ж за 1934—1937 роки від сталінських репресій постраждало 63 письменники, зокрема, М.Ірчан, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, Г.Шкурупій, Г.Косинка, В.Вражливий, Г.Епік, І.Семиволос, М.Вороний та багато інших.

Роки, як бачимо, поставили факти на свої місця. Тож чи можна було говорити про «забур’янення письменницьких рядів», що закидалося І.Микитенку в жовтні 1937 року, як одне з найтяжчих обвинувачень? Однак тодішні творчі колеги І.Микитенка поспішали з оцінками, а в нього самого часу на виправдання просто не залишалося...

Американський філософ і письменник Р.Емерсон вважав, що страх завжди виникає від неуцтва. Гадаю, що події того часу багато в чому пояснюються саме цими обставинами, що панували тоді в українському суспільстві. Розпорошене революційними, повстанськими виступами, військовими діями, непослідовністю рішень мінливої влади, роками голодомору українське суспільство виявилося не підготовленим для пошуку власного життєвого шляху. На цій підставі воно коливалося. Страх часто породжував підступництво, заздрість, розрахунок прибрати суперника. Розбрід, зазначимо, був характерний і для української письменницької організації.

Певну користь для української літературної організації могла б принести зустріч ряду українських письменників із Сталіним, що відбулася 12 лютого 1929 року під час «українського тижня» в Москві, в якій також брав участь І.Микитенко. Обговорювалися національні проблеми, роман М.Булгакова «Дні Турбіних», питання української мови тощо.

Сталін на згаданому засіданні кілька разів повторював, що «вони (українські письменники. — Авт. ) почувають себе як гості, у той час коли вони повинні почувати себе господарями».

Оповідання і новела розвивалися в двадцятих роках паралельно повісті і роману, як більш мобільний жанр художньої творчості. І.Микитенко правдиво змальовуючи дійсність, наче струшував і обновлював ці художні жанри. Його твори служили стимулом до поглибленого пізнання життя, у них досліджувався національний характер, давалися приклади для збагнення психології рядової людини.

Значним етапом у зростанні та розвитку творчості І.Микитенка стала написана ним у 1936 році п’єса «Соло на флейті». Термін її написання, очевидно, недаремно розтягнувся майже до трьох років. Художня громадськість позитивно сприйняла твір, його драматургічну ліричність, легкий гумор. Однак небезпекою для автора тих часів стала закладена в п’єсі гнівна викривальна сатира, спрямована проти явних проявів кар’єризму, інтриганства, спекуляції «революційними фразами», породженими атмосферою політичної короткозорості й самозакоханості ряду керівників. І хоча в п’єсі головний герой каже, що зустрітися подібне може скрізь «...в інституті або трамваї, в опері або магазині готового одягу, у вашої або моєї коханки, на високому засіданні або в дешевому трактирі, у бурхливій дискусії або десь у тихому суспільстві за чашкою чаю...», але було зрозуміло, що йдеться про характерне явище часу — мімікрію традиційної міщанської психології.

На той час І.Микитенку доводилося досить часто бувати у колах різних партійних, радянських чи іншого роду посадових осіб. Спілкування, аналіз, зіставлення, характерні для письменницького сприйняття життя, виявляють у нього несподівані спостереження і відверті особисті висновки. З властивим йому умінням створювати узагальнені образи і типи, автор використовує в сатиричному викритті традиції Мольера, не боїться згущати фарби, хоча і зберігає при цьому певну умовність.

Обставиною, яку І.Микитенко просто не міг не помітити, були, на наш погляд, стосунки між генеральним секретарем ЦК КП(б) України С.Косіором і другим секретарем ЦК П.Постишевим в керівництві ЦК, а отже й у суспільстві. Відомо, що П.Постишев прибув в Україну за вказівкою Сталіна в 1933 році з двома диктаторськими завданнями: навести порядок у сільському господарстві, а заодно «угамувати» українську інтелігенцію, як «носія сепаратизму». У цьому зв’язку вістря репресій поступово концентрувалося проти політичної і культурної еліти України.

Щонайкраще діяльність П.Постишева в країні характеризували учасники ХIII з’їзду української Компартії (27 травня — 3 червня 1937 року, коли той уже працював за межами України). Делегати особливо негативно оцінювали діяльність П.Постишева під час його перебування в республіці, звинувачуючи його навіть не стільки у втраті пильності, скільки в роздуванні культу власної персони або «вождізмі». Скажімо, голова Раднаркому України П.Любченко стверджував про перебільшення його ролі під час перебування в Україні. А якщо вірити М.Попову, який у той час був секретарем ЦК Компартії, то П.Постишев «зазнався», у результаті чого його позитивні якості надто швидко перетворилися в негативні і він став «фахівцем із усіх питань, починаючи від історії української культури до завдань Комуністичної партії Польщі». Одягнений в українську вишиванку, П.Постишев, замість френча, як уніформи більшовицьких вождів, проводив найшаленішу боротьбу з «носіями українського буржуазного націоналізму»...

(Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і «Я»)