Безсмертні боги Гомера

                                            Бог помер!

Свій знаменитий афоризм Ніцше вклав у вуста «божевільного» персонажа «Веселої науки». «Де Бог? — вигукнув він. — Я скажу вам! Ми його вбили — ви і я! Всі ми його вбивці!.. Бог помер! Бог мертвий! І це ми його умертвили!..».

Ніцшевський «божевільний» не такий уже й божевільний. Безбожники й богоборці були в усі часи, а руйнувати, як відомо, набагато простіше, ніж творити. Ламати — не будувати. Ось зрештою і зламали.

Смертельний удар в саме серце наніс останній (перед Ніцше) «боговбийця» — Людвіг Фейєрбах. У гучній книзі «Сутність християнства» він дохідливо пояснив, як внаслідок відчуження сутнісних сил людини відбувається перетворення людських властивостей і здібностей у деяку самостійну істоту, що іменується богом. «Людське уявлення про бога є уявленням людського індивіда про його рід; …бог як осередок усілякої реальності й досконалості є, — вказує «останній із могікан» німецької класичної філософії, — не що інше, як… стисле поняття родових властивостей, розподілених між людьми». Виходить, що не бог створив людину, а людина — бога. Останній зосередив у собі всю досконалість, а реальність недосконалості — зло, страждання і смерть — залишив людині. Створений «зрадив» свого творця. Після чого слідує класичне: «Я тебе породив, я тебе й уб’ю». Все, бог мертвий.

Логіка залізна й безжалісна до конструкту «всесовершеннейшее і всереальнейшее Существо». Врятувати його може лише істотне обмеження по частині досконалості та всесилля. Недосконалий бог — безсмертний.

«Усе, що є в людей безчесного й ганебного, приписали богам Гомер і Гесіод: крадіжка, перелюбство та взаємний обман», — вказував древньогрецький філософ Ксенофан, пропонуючи замість саму Досконалість: «Єдиний бог, величніший між богами та людьми, не подібний смертним ані зовнішньо, ані думкою… Силою розуму він все приголомшує». Ксенофан, а за ним і добра сотня поколінь філософів і теологів вважали, що подібними міркуваннями вони рятують бога. Насправді вони його, як з’ясувалося, вбивали. А Гомер і подібні йому — рятували.

Що ж приписав богам напівлегендарний автор «Іліади» й «Одіссеї»? Які «реальність» і «досконалість» присутні в гомерівському «конструкті»?

Боги Гомера наділені тілесною, фізичною силою — в гомеричних, природно, кількостях. Силою ж визначається і структура олімпійської ієрархії, вершину якої посідає Зевс. Сила його така, що

Звісьте ланцюг золотий із самого неба на землю

Та ухопіться разом за нього, боги і богині,

Але стягнути із неба на землю причинця усього,

Зевса верховного, вам не удасться, як не трудіться!..

От я наскільки за всіх — за людей і безсмертних —

сильніший — (тут і далі переклад Бориса Тена).

Так перед богами, які зібралися на Олімпі на раду, нахваляється силою своїх мускулів егідодержавний Зевс:

Мовив він так, і слухали мовчки вони нерухомо,

Подиву повні: велика-бо сила була в його слові.

Очевидно, що тут не йдеться ні про силу поетичного слова, ні про сильну метафору; громовержець моделює абсолютно реальну картину силової вправи «перетягування канату» (resp. золотого ланцюга).

Коли Гера й Афіна вирішили, відкинувши всяке хитрування й умовність, безпосередньо стати в лави данайців,

Зевс їх побачив з високої Іди, й розсердився страшно…

«Я покалічу їм коней баских, що везуть колісницю,

З повоза скину самих, колісницю ж їм ту поламаю,

В коловороті років навіть лет через десять не вдасться

Їм тих загоїти ран, що своїми завдам блискавками.

Як бачимо, дружину та улюблену доньку чекає покарання в дусі російського «Домостроя» (де, серед іншого, радять не бити палицею вагітну, а висікти; для безсмертних десятирічний термін післяопераційної реабілітації не такий уже й великий).

Посейдон, який живе окремим господарством, дуже обурений домостроївськими замашками старшого брата:

Навіть мені, рівногідного, силою стримати хоче!

Троє братів є, що нас породила від Кроноса Рея…

Хоч і могутній, своєю третиною гуди володіє.

Силою ж рук не злякає міні він, немов боягуза.

Як і серед колективних тварин, олімпійські особи звичайно стримуються від безпосереднього порівняння сили, без бою, хоча й із ритуальною демонстрацією агресивних поз, поступаючись найсильнішому (Посейдон довго обурювався, та й відступив). Але зіткнення все ж іноді спалахують (у тварин це відбувається в шлюбний період).

Коли троянським трупом Ахілл туго начинив Поток ( Ксантом богове його називають, а люди — Скамандром ), той обурився і покотив на Пелеїда. За героя заступився Гефест — і пішло-поїхало:

…Серед інших богів учинилася раптом страшенна

Звада, — серця з їх грудей поривались у сторони різні.

З шумом великим зіткнулись вони, аж земля застог нала

Й небо велике вгорі загриміло. З висот олімпійських

Зевс їх почув, і радістю серце у нього заграло

В грудях, коли він побачив, як битись богове зійшлися.

Із криком « Знову ти, мухо собача, на зваду богів підбиваєш! » Арей ринув на Афіну, проте егіда ясноокої богині витримала атаку «щитопробивного». У відповідь бог війни отримав «цеглою по пиці» (камінь схопила Афіна / Чорний, великий, пощерблений… вцілила в шию Ареєві ним…) і «дурнем» по самолюбству: « Дурню, то й досі не знавши ти, наскільки міцніша твоєї / Сила моя… ». Афродіту, яка пожаліла було свого колишнього коханця, Паллада

Наздогнавши, ударила в грудях рукою

Дужою…

За відсутності Зевса розхоробрився Посейдон: « Фебе, чому це ми осторонь бою?… Блазню дурний ти із серцем безпам’ятним! ». Аполлон, який втілює раціональний («аполлонське», за Ніцше) початок буття, не піддався стихії колотнечі, а подумав про відступ. Чим накликав на себе гнівне презирство сестри-мисливиці: « Що, дальносяжче, тікаєш?… Нащо, дурню, оцей тобі лук, непотрібний, як вітер? / Щоб я надалі не чула від тобі у батьківськім домі / Слів похвальби… Ніби спроможний ти справді в бою з Посейдоном змагатись ». Музагет і тут не піддався на провокацію, відповівши незворушним мовчанням. Зате не втрималася Гера. « Ах, безсоромна ж ти суко, то вже й проти міні посміла / Статі? », і по вухах зухвале дівчисько, по вухах:

«…лівицею в неї обидві схопила

Руки при кистях, правицею ж, лук Артеміди зірвавши

З пліч її била по вухах богиню зі сміхом глузливим».

Бачачи таке остервеніння Зевсової дружини (оса

таніла вража баба!), Гермес «вмить капітулював

перед Лето (« небезпечно / Бій починати з дру

жинами Зевса »).

Схоже на сімейну сварку, чи не так? «Богині в гніві також баби / І також на утори слабі…» — вказував батько Котляревський, вибачаючи таку поведінку богів; ніщо людське, мовляв, їм не чуже. Але в Гомера не так. Його конструкт «божественного» не тільки очевидно виключає ксенофаново «не подібний смертним ані зовнішньо, ані думкою» і фейербаховское «осередок людської досконалості», а являє собою щось протилежне: в поведінці гомерівських богів немає нічого людського! У прямому значенні цього слова — якщо під людським мати на увазі поведінку, істотно відмінну від «поведінки» тварин. Останні підкоряються силі й тільки силі; людина — слову, совісті, обов’язку, сорому, любові. Гомерівські герої (смертні та безсмертні) демонструють це ВПОВНІ. Кожний — своє.

« Всім-бо людина насититись може — і сном, і коханням, / Співом солодким, та іграми, й плавністю рухів танкових, — / Прагнемо більше від цього і ми насолоду здобути, / Ніж од війни » — говорить Менелай. Людське, культурне перемагає природне і натуральне: « Вмілістю більше, ніж силою рук, лісоруб устигає /… Вмілістю й в гонах візничого перемагає візничий » — вчить високодумний Нестор. А в олімпійців, які начебто повинні втілювати людський ідеал, тільки й розмов про те, хто сильніший. А вже яка радість сердечна, якщо від розмов переходять до діла — то й не передати (див. вище реакцію олімпійського ватажка).

Людина, на відміну від тварини й олімпійського бога, тримається силою духу. « Друзі, будьте мужами і в серце вкладіть собі сором » — у важку хвилину закликає Теламоній Еант. Закликає не до страху смерті чи тягаря страшного рабства тілесного, але до начала ідеального, етичного. І —

Взявши до серця те слово, свої кораблі оточили

Мідяним валом

данайці.

Типову реакцію слухачів на ораторство персонажів епосу автор означає стандартно:

Мовив він так, і слухали мовчки, нерухомо,

Подиву повні: велика-бо сила була в його слові.

Але якщо боги примовкли та застигли перелякані, як ми пам’ятаємо, перспективою висіти, немов сосиски, на зевсовому золотому ланцюгу, то ахеян вражає у виступі Ахілла — найсильнішого з воїнів! — щось зовсім інше. Не сила рук, а сила Духу, вираженого Словом. Силою розуму він всіх приголомшує (в точності за Ксенофаном):

…Ненависний для мені, немовби Аїдова брама,

Тієї, хто на думці ховає одне, а інше говорити —

вчить Ахілл щирості та чесності;

Б’єшся в бою чи його уникаєш — одна нагорода,

Шана однакова — чи боягуз ти, чи воїн завзятий,

Так само умре бездіяльний, і той, що робить багато —

засуджує Пелеїд «зрівнялівку;

…Кожен розсудливий чоловік і порядний

Дбає про жінку свою і кохає її… —

тлумачить ватажок мирмідонців кодекс законів про шлюб і сім’ю;

…Навіть як стільки б давав, скільки в світі піску є та пилу,

Не зворушив би, проте, мого серця нічим Агамемнон,

Доки ганьби не окупить, що болем гризе мені душу , —

маніфестує син богині Фетіди пріоритет морального над матеріальним;

Можна здобути усе — і корів, і овечок отари,

Можна й триніжники куті, і коней придбать злотогривих.

Тільки людської душі не вернути, її не придбати,

Не упіймати, якщо відлетить крізь зубів огороджу —

підіймається до філософського осмислення життя син Пелея.

І тут же — про значення життя та безсмертя:

Мати казала мені, срібнонога богиня Фетіда,

Ніби двояким шляхом мене Кери вестимуть до смерті:

В разі зостанусь я тут, щоб битись під мурами Трої,

То не діжду повороту, лиш вічну я славу здобуду,

А як вернуся додому, до любого отчого краю,

То не діждать мені слави, зате довголітній спокійно

Вік проживу, і смерть передчасна мене не спіткає.

Людині смертній дано вибирати; смерть змушує думати про сенс життя («Смерть — справді геній- натхненник, чи музагет філософії», говорив Шопенгауер).

У безсмертних богів, якими їх створив Гомер, немає такого вибору, й тому життя їхнє приречене на безглузду, безславну, тваринну вічність.

А Бог, який помер — і як Людина, і як Бог, — Він вічну славу здобував. Бо великою була сила Слова Його.