Амір Тимур — воїн Ісламу

В Узбекистані, за роки незалежності, Тимур став національним героєм і в центрі Ташкента йому встановили величний бронзовий пам’ятник. Його ім’я носять багато скверів, майданів і вулиць республіки, а три роки тому, коли тут широко відзначали 660-річчя з дня народження свого войовничого предка, на честь його спорудили розкішну будівлю Музею Тимуридів.

Ім’я Аміра Тимура, а також історичне минуле пов’язане з ним, сьогодні широко використовується в ідеологічних цілях і останнім часом стає уособленням єдності тюркських народів і, очевидно, гасло «Туркестан — наш спільний дім!», вибрано зовсім не випадково.

Адже ще не так давно ім’ям Тимура лякали дітей. Воно було синонімом жорстокості, пожадливості, тиранії, деспотизму. І досі чимало забобонних людей щиро вважають, що початок Великої Вітчизняної війни пов’язано з тим, що влітку 1941 року в Самарканді було потривожено вічний спокій «Султана Світу Тимура Гургана», як свідчить напис на мавзолеї. Дійсно, останки Аміра Тимура витягли з-під величезної надмогильної нефритової плити (її колись доставив з Могулістана для рідного діда прославлений Улугбек) для того, щоб реконструювати зовнішність стародавнього східного воїтеля. Очолював цю роботу відомий скульптор-антрополог Михайло Герасимов. Багато в чому завдяки його зусиллям, ми знаємо, що Тимур був людиною з монгольськими рисами обличчя, рудуватою бородою, добре складеною статурою і відносно високим чолом. Незважаючи на свою худорлявість, він був широкоплечим, відрізнявся величезною фізичною силою і міг до 7 днів провести в сідлі. У ньому він, можливо, відчував себе краще, ніж на землі, тому що шкутильгав на праву ногу. Очі Тимура, як описують сучасники, були подібні до свічок і не блищали. Великий завойовник володів могутнім голосом і не боявся смерті, навіть коли був близький до неї.

У Європі ж Аміра Тимура більше знали під ім’ям Тамерлан, що персидською мовою означає «кульгавий Тимур». Рідкісній вдачі полководця сприяли його унікальні здібності, невгамовна енергія та величезне честолюбство. Він був безперечним лідером кочових народів і з’явився на європейському горизонті в несприятливий для християнства момент, коли в ньому намітився великий розкол, послабшав вплив католицької церкви. Цьому сприяли страшна епідемія чуми і криваві конфлікти між феодальними князями. Виснажена Візантійська імперія, біля воріт якої стояли оттоманські турки, покірно чекала на свою подальшу долю, і останні залишки візантійських володінь переходили до їхніх рук.

Ці важкі обставини, зрештою, примусили християн забути про свої розходження та об’єднатися в єдиний хрестовий похід проти зростаючої загрози проникнення Ісламу. Але 1396 року біля Нікополя лицарі зазнали нищівної поразки від турок. Західні двори навіть не змогли зібрати гроші, щоб викупити синів і братів. Але раптом для Європи зблиснула зірка надії. Допомога прийшла з несподіваного боку — зі сходу. До оттоманських володінь на чолі незліченної армії наближався великий воїн Ісламу полководець Тимур. І Схід, і Захід загравали з кочовим завойовником, що поклонявся Аллахові, котрий нещадно винищував як християн, так і мусульман. У цьому простежувалася непередбачуваність Аміра Тимура чи «Володаря щасливих сузір’їв», як його часто називали сучасники. При дворі Тимура буквально товпилися посли європейських володарів з проханням захистити їх. Влітку 1402 року Тимур розгромив турків біля Анкари і захопив у полон їх султана Баязида, який згодом і помер у неволі. Після цього до переможця пішов потік послів і караванів. Виснажений, але вдячний Константинопіль послав своєму рятівникові щедрий караван з даниною, висловлюючи повну покірність.

Над Босфором відтепер майорів імперський прапор Тимура, встановлений вдячними генуезцями, а посольства Генріха III, короля Кастилії та Леону, привезли подарунки. Англійський і французький королі Генріх IV і Карл VI, скориставшись перемир’ям у Сторічній війні, надіслали свої поздоровлення й висловили готовність розвивати торговельні стосунки. З Азії ж прибули посли від монгольського хана та китайського імператора. З Александрії також прибули посли з великою кількістю золотих і срібних монет, коштовностями, каїрськими шаблями, прекрасними кіньми...

Одним сильним ударом Тимур розгромив оттоманських турків і поставив на коліна султана Єгипту. Останні дві великі імперії підкорилися «Володареві щасливих сузір’їв». Імператор Михайло Палеолог, викликаний Тимуром, поспішив назад із заходу на свій трон у Константинополь. Таким чином, Візантія і християнство були врятовані від турок на півсторіччя.

Тимур зневажав Європу так само, як зневажали її вчені Ісламу. Він покинув незрозумілу йому і невпорядковану Європу, цих князів, котрі звиродніли, неосвічених і грубих селян і повернув назад своє військо, яке менш ніж за п’ять років кинуло до його ніг весь захід Азії — від Самарканда до Егейського моря, для священної війни проти Китаю.

Аміру Тимурові в цей час перевалило за 60, він був енергійним правителем. Великий Полководець зміг створити імперію, що займала величезні простори, завойовані ще Олександром Великим у IV ст. до н.е., але, крім цього, в його володіння входили величезні території півночі Індії, Персії, російських степів і Китаю. Народився ж Тимур у рік Миші — 1336 року в оазі, розташованій між Самаркандом і гірським хребтом Гіндукуша і, почавши свою військову кар’єру зі жменькою озброєних вершників, він з роками став втілювати в собі військову, політичну, економічну та культурну спадщину Середньої Азії. Потрібно пригадати, що в Х та ХI сторіччях н.е. видатні мислителі Сходу подарували світові блискучі роботи з медицини, математики, астрономії, філософії, історії, літератури арабською та перською мовами, багато в чому передбачаючи добу європейського Відродження, що забезпечило надійну базу для європейської науки.

Хоча «Володар щасливих сузір’їв» не дістав освіти, його не можна було назвати неосвіченим. Крім прекрасного фізичного розвитку, він був розвинений духовно, постійно оточував себе вченими, добре знав історію та географію, любив дискутувати з сановниками свого двору з питань державного устрою, із задоволенням слухав легенди азіатських народів і міг гідно вести бесіди з провідними вченими Ісламу на релігійні теми.

Тимур вільно чи мимовільно завжди намагався обгрунтувати свої походи і завоювання. Він, схоже, щиро вірив у своє призначення «Бича божого» й вершив свій суд від імені Аллаха. Тому на підкорених Аміром Тимуром територіях духовні лідери бралися під захист. Він любив дискусії з ученими Ісламу — філософами, керівниками сект, істориками, астрономами, математиками. Якщо вони справляли добре враження, то їх запрошували до Тимура на службу при дворі або в Самарканді, або ж дозволяли залишатися в своїй країні. Його правилом було давати протекцію вченим і богословам під час походів. Багато хто з них, таких як Нізам ад-дін Шмі, який пізніше написав історію перемог Тимура, та Ібн Халдун, арабський історик, скористалися його протекцією.

Тимуру, що виріс у жаркому кліматі Середньої Азії, звичайно ж, були знайомі почуття старожитніх арабів, що прийняли Іслам декілька сторіч тому: коли нещадна жара змінюється рятівною прохолодою, коли міріади яскравих зірок висипають на небі й освітлюють землю, а з віддалених оаз вітер приносить тонкі аромати рослин... Все це зачаровує людину й вона себе відчуває нікчемною та дрібною в порівнянні з небесною та земною величчю, з неподільною могутністю Всевишнього й сприяє споглядальності і покірності вищій волі.

Про дитинство і юність великого завойовника відомо небагато, але письмові джерела твердять, що він був дуже побожним хлопчиком і прекрасним наїзником. Тимура було виховано у традиціях Ісламу і, ймовірно, як і кожний істинний мусульманин, він мріяв бути похованим у одному зі святих місць. Він не був безгрішним і старанно благав Всемогутнього Бога про прощення своїх гріхів, а повагу до духовних осіб імператор зберіг на все життя.