Село: (не)видимі можливості

Більшість територіальних громад, які утворилися в розрізі децентралізації, — сільські. Для них характерний сільський спосіб життя, а найпотужнішим економічним важелем у розвитку мало б стати сільське господарство. Однак помічається великий розрив такого уявлення: з одного боку, Україна просуває себе як сільськогосподарська держава, з мільярдними обсягами експорту, потужними агрохолдингами, а з іншого — якість життя на сільських територіях катастрофічно падає, люди виїжджають у пошуках заробітку, а села вимирають. Чому так відбувається і як цьому можна запобігти? Це запитання стало ключовим у дискусії «Розвиток сільського господарства та економіки в умовах функціонування об’єднаних територіальних громад та приєднаних територій до великих міст». Його організувала «Подільська агенція регіонального розвитку» спільно з польським Фондом «Лідери змін». До обговорення долучилися представники територіальних громад із різних куточків України. Вони мали можливість дізнатися не лише про інструменти для розвитку територій, які використовують у сусідній Польщі, а й зрозуміти, як зробити аграрний бізнес головним працедавцем у громаді та наповнювачем її бюджету.

«ГРОМАДИ ОТРИМАЛИ ПОВНОВАЖЕННЯ, ЯКІ ЗОБОВ’ЯЗУЮТЬ ЇХ СТАТИ ЗНАЧНО ВІДПОВІДАЛЬНІШИМИ ЗА МІСЦЕВУ ЕКОНОМІКУ»

Останнім часом у сільських громадах України зростає розуміння того, що без фермерства складно сподіватися на розвиток економіки, соціальне формування своєї громади та інвестиції. Територіальні громади затверджують власні програми на підтримку фермерських господарств та переймаються питаннями взаємодії з місцевим бізнесом, зокрема з фермерами. Але водночас непоодинокі приклади того, коли місцева влада роздала всю землю в оренду, ніби для наповнення бюджету, а взимку просить у фермера трактор, щоб прочистити дороги від снігу... Результати опитування, яке провели в Черкаській області і представили на дискусії, засвідчили, що в жодній із 24 громад, більшість з яких є сільськими, не існує спеціалізованої інституції, яка опікувалася б проблемами розвитку сільськогосподарського підприємства. Лише 8 % дали ствердну відповідь, що мають проєкти в аграрній сфері, 29 % — тільки планують їх, решта відповісти не змогли. Виходить, що громади не на повну використовують аграрний сектор для економічного зростання сільських громад, а це загрожує не лише розвитку сільських територій, а й продовольчій безпеці країни, каже Олег ЛЕВЧЕНКО, експерт з розвитку територій та розробки стратегічних документів, засновник ГО «Подільська агенція регіонального розвитку».

ОДИН ІЗ ОБНАДІЙЛИВИХ ПРИКЛАДІВ — СЕЛО БОБРИЦЯ НА КИЇВЩИНІ. «ТУТ МОЖНА НАОЧНО ПОКАЗАТИ УКРАЇНЦЯМ, ЩО ЗМІНИ ДІЙСНО МОЖЛИВІ», !— ПЕРЕКОНАНИЙ БІЗНЕСМЕН РОМАН ІВАНЕНКО, ІНІЦІАТОР ПРОЕКТУ «КАЗКОВЕ СЕЛО БОБРИЦЯ» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«Коли говорять про сільське господарство в громадах, то більшість керівників думають, що йдеться тільки про надходження від податків із оренди землі. Ширший потенціал для економічного розвитку території вони не помічають або за браком знань, або просто не хочуть помічати, — відзначає Олег Левченко. — А це серйозний виклик. Крім природних демографічних і міграційних проблем, маємо загрозу щодо питання продовольчої безпеки. Для мене показовою була розмова з головою громади з Хмельницької області, який розповідав, що в них управління сільського господарства в області займалося передусім статистикою, нічого не допомагало і нічого не радило. Це призвело до того, що на місцях керівникам бракує знань і навичок. Можна закинути, що ще донедавна посадовці в сільських радах не часто займалися розв’язанням економічних проблем. Та в процесі децентралізації ситуація змінилася кардинально: громади отримали повноваження, які зобов’язують їх стати значно відповідальнішими за місцеву економіку, невід’ємною частиною якої виступає сільське господарство. Зважаючи на таке, слід наголошувати на важливості й необхідності ментальних змін серед працівників органів управління ТГ і відповідної системної роботи, спрямованої на формування та пришвидшення таких змін».

«ДОСІ ДЕРЖАВА НЕ РОЗРОБИЛА ЖОДНОГО КОНЦЕПТУ ЧИ ПРОГРАМИ З РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА»

Роман КОРІНЕЦЬ, почесний президент Національної асоціації сільськогосподарських дорадчих служб України, заступник голови Комітету підприємців АПК при Торгово-промисловій палаті України, каже, що не варто в усіх бідах звинувачувати тільки громади. Головна причина ситуації, що складалася, це відсутність державної політики, яка мала б бути зорієнтована на малого виробника. Хоча аграрне лобі в парламенті представлене досить добре, та воно переймається тільки інтересами агрохолдингів. Тож уся сільськогосподарська політика сконцентрована в їхніх руках. Тому можна скільки завгодно нарікати і вказувати на бездіяльність громад, та без зміни загальної політичної ситуації досягнути успіху не вдасться, а села й надалі продовжуватимуть зникати з мапи України.

«Більшість наших територіальних громад поки що застрягли десь у пострадянському просторі, вони не розуміють, що повинні займатися економічними проблемами своїх територій, і концентрують свої зусилля на соціальних аспектах: побудувати школу, утримати дитячий садок тощо. Єдине аграрне питання, яке їх цікавить: кому віддати землю в оренду й у якого фермера позичити трактор на розчистку снігу — все. Можна довго досліджувати причини, але риба завжди псується з голови, — переконує Роман Корінець. — Якщо в Польщі середній розмір фермерського господарства це 12 — 13 гектарів і на це зорієнтована вся політика держави, то в нас 12-13 гектарів — це бідовий фермер, з яким нема про що говорити. Наша політика просто не бачить такого фермера. Ми хвалимося, що Україна успішна сільськогосподарська країна, бо експортуємо зернові, олійні і технічні культури. Але все це сировина. І якщо прибуток на експорт з наших агрохолдингів у 2020 році становив 22 мільярди доларів, то в Польщі малий фермер заробив 34 мільярди євро, оскільки експортує готовий продукт, а не сировину. І скільки б ми не говорили про підтримку малих виробників, допоки не буде загального середовища такого, як у Польщі, доти ми не зможемо досягти розвитку в сільських територіях.

Час переорієнтувати економіку на малий бізнес, він повинен мати можливість отримувати кредити, підтримку від держави, а не агрохолдинги. В Польщі є інституції, які допомагають у оформленні кредитних ліній для малих виробників, діє дорадча служба, яка може зробити для підприємця аналіз ринку, навіть оформити компенсацію на повернення вартості витрат за його участь у виставці. В нас тим часом два роки у Верховній Раді лежить законопроєкт про фонд гарантування кредитів для фермерів, а кредити настільки малі і з великими пакетами документів для оформлення, що від цього стає смішно. Що робити? Змінювати ситуацію! З 2015 року ми хвалимося, що Україна — це аграрна країна, але досі держава не розробила жодного концепту чи програми з розвитку українського села. Ми 6 років кудись рухаємося, але куди саме, ніхто не розуміє. Міністри змінюються, а з ними і бачення розвитку сільського господарства. Тому першочергове завдання — це сталий розвиток, розробка державної програми, реалізація якої не залежатиме від того, хто очолює профільне міністерство, її поетапність та завдання мають реалізовуватися. Тоді фермери розумітимуть, що їх може чекати завтра».

«НЕ СОТНЯ ОЛІГАРХІВ, ЯКІ МАЮТЬ ТИСЯЧІ ГЕКТАРІВ ЗЕМЛІ, А ПІВ ТИСЯЧІ ФЕРМЕРІВ, ЯКІ ОБРОБЛЯЮТЬ 20 — 50 ГЕКТАРІВ»

Вивчати польський досвід можна, але перейняти його навряд чи вдасться. Польська система сільського господарства радикально відмінна від української. В Польщі земля завжди була в приватній власності, тільки на незначній частині територій вона була державною. І хоча сільське господарство досить роздрібнене, поляки постійно відчували себе господарями на своїй землі, що дало можливість успадкувати певну традицію праці і відповідальності. В Україні ситуація кардинально інша. Як каже голова об’єднання українців у Польщі Мирослав СКІРКА, радянський експеримент, пов’язаний із колективізацією і побудовою колгоспів, зруйнував «спадковість на землю». Та зараз громади отримали шанс відновити відповідальність за свою малу батьківщину і навчитися знову використовувати землю як можливість у швидкому часі стати заможними.

«Сьогодні сільські громади в Україні переживають серйозну кризу, оскільки функціонування сільських територій змінилося і з’явилася відповідальність за свої малі батьківщини та території. За них тепер відповідає місцева влада, яка не завжди готова чи знає, як можна розвивати свої території за рахунок сільського господарства. Це неможливо зробити за короткий час, тут потрібно багато системних дій, зокрема від держави, яка повинна бачити не тільки те, що сільські території можуть вирощувати хліб і до хліба, а й передусім організацію життя в громадах, їхній комфорт та розвиток, — пояснює Мирослав Скірка. — Тому, на мою думку, Україна повинна формувати регіональну політику розвитку. Лідери громад на своїх рівнях мають впливати на державні рішення, вони мають диктувати умови з напрацювання стратегії розвитку сільських територій, головний акцент якої повинен ставитися на масштабне фермерське виробництво. Адже якщо відверто, то українське село нагадує майданчик для рабів, де вони працюють, щоб жити. Натомість у Європі ми бачимо іншу модель функціонування села. Це більш-менш заможний середній клас, який стабілізує економіку в державі. І збільшення такого класу має стати ключовим аспектом для побудови державної політики в Україні. Не сотня олігархів, які мають тисячі гектарів землі, а пів тисячі фермерів, які обробляють 20 — 50 гектарів і виробляють модерну й технологічну продукцію. І мені здається, доки на державному рівні не буде сформована стратегія і не будуть громади, асоціації, громадськість оцінювати кроки влади, доти українське село залишатиметься приреченим».

За результатами дискусії експерти та учасники виокреслили, що сільське господарство залишається важливою складовою місцевої економіки для абсолютної більшості громади. Тож видається за доцільне розробити програму дій, спрямованих на модернізацію уявлень і поглядів про роль у розвитку сільськогосподарського підприємництва серед керівників та фахівців органів управління громад. Це має дозволити сформувати релевантну до сучасних викликів у житті сільських громад політику як на національному, так і на місцевому рівні.