«План Маршалла» для Колумбії. Досвід для України

У жорсткому протистоянні між лібералами та консерваторами (1948—1958 роки) в Колумбії, де основне питання було «земельне», консерватори перемогли. Це історичне протистояння під назвою «Ла Віоленсія» (Насильство) переросло в справжню збройну боротьбу. Основну роль в ній зіграло об’єднання лібералів та комуністичних кіл у Революційні озброєні сили Колумбії — Армія Народу (FARC — від ісп. Fuerzas Armadas Revolucionarias de Colombia — Ejйrcito del Pueblo. Ключовим поштовхом до появи подібних організацій у Латинській Америці стала перемога Кубинської революції на чолі з Фіделем Кастро, і як наслідок — популяризація у регіоні революційної доктрини, побудованої на ідеях марксистсько-ленінського спрямування та військової стратегії, що поєднує елементи партизанської боротьби та тероризму.

На зародковому етапі діяльність FARC була спрямована на самозахист бідного населення і партизанську війну проти центрального уряду Колумбії, який мав підтримку з боку США і місцевого великого капіталу. Ситуація кардинально ускладнилася в 1980-ті роки, коли FARC активно включився в наркобізснес. В обмін на захист плантацій селян і забезпечення захисту кримінальним угрупованням від держави FARC отримував зброю чи готівку з кожного проданого кілограма кокаїну. Приблизний річний дохід FARC складав від 1,1 до 3,5 млрд дол. США. Контроль над видобутком корисних копалин, викраденнями, вбивствами, торгівлею людьми і т.д. та допомога приватних донорів додатково забезпечували приблизно 40—50% від річного доходу FARC.

На базі отриманого величезного фінансового ресурсу від торгівлі наркотиками кримінальні угрупування в альянсі з FARC й іншими парамілітарними групами набули такого розмаху, що майже повністю взяли під контроль правоохоронну, судову й адміністративну системи цілих провінцій і міст. Один із лідерів Меделінського картелю, відомий як Пабло Ескобар, був обраний конгресменом і мітив в президенти Колумбії. Широку підтримку цей колумбійський Робін Гуд отримав завдяки підтримці бідного населення країни, він активно будував дороги, школи, житло і т.д.

Колумбія скочувалася в прірву невизначеності, хаосу, насильства і балканізації країни. За десятиліття війни в Колумбії було вбито 225 тис. осіб, і 6 млн громадян стали біженцями. FARC були присутні на 24 з 32 департаментів Колумбії, особливо на півдні і сході країни. Колумбійський уряд повідомляв про існування військових операцій та таборів у країнах, що межують з Колумбією, таких як Венесуела, Еквадор, Панама та Бразилія.

Але вже в кінці 2016 року світ спостерігав кардинально іншу картину.

Доказом цього була одна з останніх найбільш помпезних офіційних зустрічей попереднього президента США Барака Обами з президентом Колумбії Хуаном Мануелем Сантосом (Juan Manuel Santos). Для обох це був хороший привід святкувати.

Президент Мануель Сантос від імені уряду після майже 50 років війни підписав угоду про припинення військового протистояння з FARC в особі лідера Родриго Лондоньо Эччевери на прізвисько Тимошенко, за що згодом отримав Нобелівську премію миру. Рішенням Радбезу ООН від 25 січня 2016 року було засновано політичну місію (місію неозброєних міжнародних спостерігачів) на 12 місяців на чолі зі спеціальним представником Генерального секретаря ООН задля допомоги та контролю у процесі становлення миру.

Барак Обама в свою чергу міг сміливо говорити, що підтримка Колумбії з боку США була однією з найуспішніших операцій за останній період. Це коштувало американським платникам податків близько 10 млрд дол. США, із яких 3.7 млрд дол. — в рамках «Плану Колумбія».

Саме системність дій американської адміністрації і міжнародна підтримка захистили Колумбію від сповзання в провалля політико-економічної деградації, повної анархії та загрози виникнення югославського сценарію на теренах цієї країни після десятиліть збройної боротьби.

Тривалий час залишаючись непоміченим або проігнорованим на міжнародній арені, колумбійський конфлікт в кінці 1980-х перетворився на справжній головний біль як для американців, так і для європейців у зв’язку з тим, що фактично країна не мала можливості зупинити нескінченне кровопролиття, зав’язане на наркоторгівлі, корумпованості й безвідповідальності влади. Але саме завдяки проявленій ініціативі самих колумбійців вдалось змінити ситуацію.

В Україні сьогодні активно обговорюється «Новий європейський план для України», ініційований литовськими колегами як «План Маршалла» для України. За дорученням Першого віце-прем’єр-міністра С. Кубіва створено робочу групу. На шпальтах багатьох видань було вже багато публікацій щодо того, яке саме наповнення повинен мати план як інструмент вирішення системних проблем, які накопичилися в нашій державі.

Шлях трансформації Колумбії в багатьох випадках дуже схожий з українськими реаліями. Державний апарат в Колумбії був суцільно контрольований наркобізнесом, картелі, як і олігархи в Україні, десятиліттями були міцно імплементовані в усі інститути влади, правоохоронна, судова і адміністративна системи не захищали інтересів платників податків, економіка була монополізована і закрита, центральна влада слабо контролювала регіони, а серед бідного населення, яке формувало електоральну базу для корумпованого політикуму, були популярні ліві ідеї патернаціоналізму,

Зміни почалися в ході президентської передвиборчої кампанії одного з кандидатів — Андреса Пастарна Аранго. В 1998 р. ним був запропонований «План Маршалла» для Колумбії. Кандидат мотивував свою пропозицію тим, що розвинені країни повинні сприяти розвитку Колумбії, здійснюючи, в першу чергу, фінансову підтримку. Приклад Пастрана посилався на підтримку післявоєнної Європи з боку США з метою зупинення бідності населення та зменшення впливу марксистсько-ленінських ідей в континентальній Європі.

Після перемоги президента Пастарна Аранго запропонована ним назва «Плану Маршалла для Колумбії» була трансформована в робочу назву «План для Колумбійського світу», де він описував «набір альтернативних проектів розвитку, які будуть направляти спільні зусилля міжнародних організацій відносно колумбійського суспільства». В ході зустрічі з президентом США Біллом Клінтоном 3 серпня 1998 року обговорювалася можливість забезпечення посилення американської допомоги для антинаркотичних проектів, стійкого економічного розвитку, захисту прав людини, гуманітарної допомоги, стимулювання приватних інвестицій і приєднання інших донорів і міжнародних фінансових інститутів для забезпечення економічного зростання Колумбії.

Колумбійці швидко відреагували на лояльність з боку американської адміністрації і почали створювати робочий документ на рівні дипломатичних каналів. Робота дипломатів з цих питань велася рік. Усі учасники процесу запуску «Плану Колумбія» відзначають персональну і важливу роль тодішнього посла Колумбії в Вашингтоні Луіса Альберто Морено (Luis Alberto Moreno), який виступив головним драйвером процесу, мав чудову американську освіту і вміло використовував сильні і слабі сторони американської політики, і, як стверджують свідки тих часів, «жив у кабінетах американських сенаторів». За десятиліття війни в Колумбії існувало безліч планів і стратегій щодо припинення війни в країні і забезпечення добробуту населення, тому для колумбійців важливо було виробити єдиний документ, який би приймався політиками в Колумбії і мав би підтримку США як головного союзника.

До жовтня 1999 р. проект угоди отримав робочу назву «План миру, процвітання і зміцнення держави», який був затверджений в Конгресі США у липні 2000 р. як остаточний варіант «План Колумбія». Він кардинально відрізнявся від того, що висував Пастарна під час своєї передвиборчої кампанії. У тексті документа, представленого адміністрацією Клінтона, було оголошено про значне розширення пакета допомоги Колумбії. Цікаво, що у США «План Колумбія» був сприйнятий як частина програми «Війни з наркотиками», котра була запущена ще в 1971 р. адміністрацією президента Ніксона.

Сам документ розроблений і написаний англійською мовою на 46 сторінках під керівництвом консультантів Державного департаменту США і за особистою участю посла Альберто Морено. У спеціальному законопроекті S1758, представленому сенаторами, робоча назва документа вже мала назву Alianza Act.

У документі виділялися головні пріоритети, які були важливі для американської адміністрації й гармонійно співпадали з інтересами самої Колумбії, такі як: відновлення економіки, модернізація збройних сил Колумбії для ефективної протидії повстанським угрупованням і злочинним організаціям, боротьба з наркобізнесом в партнерстві з іншими країнами і судова реформа. Багато фактів свідчили про те, що вплив США на «План Колумбія» був величезним.

Аргументація американських сенаторів під час слухання законопроекту щодо надання допомоги Колумбії була такою:

«Ми знаходимося на шляху до балканізації Колумбії. Президент Пастрана продовжує йти на поступки партизанам FARC, що викликає нестабільність, яка зараз також загрожує сусіднім країнам».

«Наполягати, щоб уряд Колумбії завершив термінові реформи, спрямовані на повне відкриття своєї економіки для інвестицій та зовнішньої торгівлі, особливо для нафтової промисловості».

Версія «Плану Колумбії», представлена сенаторами США, підкреслює загрозу нестабільності в Колумбії для США. Лише у червні 2000 року Сенат підтримав законопроект реалізації «Плану Колумбія», і закон був підписаний 13 липня президентом Білом Клінтоном.

Дані таблиці свідчать, що більшу частину витрат на реалізацію «Плану Колумбія» країна профінансувала самостійно. Це був доказ партнерам про серйозність намірів і високий рівень відповідальності.

Запуск «Плану Колумбія» ознаменував значне збільшення американської допомоги. В період з 2000 по 2002 роки Колумбія стає третьою серед країн-бенефіціарів фінансової допомоги США після Ізраїлю та Єгипту, а посольство США в Колумбії стало другим у світі за кількістю персоналу.

На заклики Колумбійського уряду про підтримку, країни Європи відреагували дещо стриманіше. Ситуацію вдалось змінити після першої конференції країн-донорів «Консультативної групи з підтримки мирного процесу в Колумбії», яка відбулася в Мадриді 7 липня 2000 року. На ній було затверджено економічну підтримку з боку міжнародних фінансових установ (Міжамериканського банку розвитку, Світового банку, ООН, Andean Development Corporation) і Японії на загальну суму 619 млн дол. США.

17 жовтня 2000 року Європейський Союз підтвердив політичну підтримку мирних зусиль президента Пастрана. Єврокомісари представили свою пропозицію про багаторічну програму підтримки Колумбії, зазначивши, що значний європейський внесок у мирний процес в Колумбії є фундаментальним з точки зору довіри до компромісу Європейського Союзу зі світом та регіональної стабільності. Через тиждень, після другої зустрічі групи підтримки мирного процесу, що відбулася в Боготі 24 і 25 жовтня 2000 року, представники Єврокомісії та головуючий в Європейському Союзі оголосили про те, що Європа виділить близько 100 млн євро для миру в Колумбії та фінансуватиме створення лабораторій миру в Магдалині Медіо. 30 квiтня 2001 року на третій нараді країн-донорів, де були присутні представники двадцяти семи країн та десяти міжнародних організацій, європейський комісар із зовнішніх зв’язків Кріс Паттен повідомив, що сумарний внесок Європи за 2001—2004 роки становитиме більше 330 млн євро.

Колумбійський уряд вітав європейський внесок у становлення миру в Колумбії, хоча і не в рамках «Плану Колумбія». Разом з тим не приховувалось розчарування: попередньо колумбійці розраховували отримати близько мільярда доларів від ЄС. У сухому залишку із обіцяних 330 млн від ЄС, фактично було отримано менше, ніж половина (140 млн євро). Решта суми, яка складала близько 190 млн євро, надійшла в рамках двосторонньої допомоги з боку європейських країн, в першу чергу від Іспанії, а також — Норвегії та Швейцарії, які не є членами ЄС.

1 лютого 2001 року була проголосована резолюція Європарламенту щодо підтримки «Плану Колумбія» і мирного процесу в Колумбії. Традиційно ЄС вилучає посилання на військову присутність і робить акцент за захисті прав людини.

У самому «Плані Колумбія» було визначено 10 головних пунктів, які потребували фінансування:

•1. Економічна стратегія: «План Колумбія» має сприяти створенню робочих місць шляхом підписання Угоди про вільну торгівлю та залучення іноземних інвестицій.

•2. Фіскальна та фінансова стратегія: приватизація державних банків з метою відновлення довіри міжнародних ринків до Колумбії.

•3. Стратегія миру: План сприяє укладенню мирних угод з незаконними угрупуваннями. Міжнародне співтовариство повинно підтримувати ці угоди дипломатично і фінансово.

•4. Стратегія національної оборони: модернізація національної поліції для забезпечення верховенства права.

•5. Стратегія судів та прав людини: План закликає до поваги прав людини з боку поліції. У той же час забезпечує справедливість і однакове правосуддя до всіх порушників закону.

•6. Стратегія боротьби з наркотиками: у співпраці з іншими країнами План прагне боротися з виробництвом наркотиків на всіх етапах. Його мета — зменшити посіви коки на 50%. Держава повинна гарантувати контроль над повітрям і сухопутним простором, щоб ефективно боротися з виробництвом наркотиків.

•7. Альтернативна стратегія розвитку: План прагне заохотити вирощування інших сільськогосподарських культур для селян задля отримання прибутку на тому ж рівні, що і вирощування коки.

•8. Стратегія соціальної участі: боротьба з корупцією та незаконними групами повинна відбуватись на місцевому рівні. Місцеві громади мають підтримувати цю боротьбу.

•9. Стратегія людського розвитку: держава повинна фінансувати послуги з охорони здоров’я та освіти у постраждалих громадах, а також надавати гуманітарну допомогу переміщеним особам і жертвам насилля.

•10. Міжнародна орієнтація: План спрямований на поширення інформованості в рамках міжнародного співтовариства щодо «спільної відповідальності» за проблему поширення наркотиків.

Реалізація «Плану Колумбія» в комплексі з міжнародною підтримкою, сталим фінансуванням та політичною волею забезпечили швидку трансформацію держави і посилення інституційної спроможності уповноважених органів, як наслідок — активне зростання добробуту населення, приток інвестицій і знесилення FARC у боротьбі з центральним урядом.

За фінансової, кадрової і матеріальної підтримки США силові структури зміцнилися настільки, що в Колумбії сьогодні проходять навчання військовослужбовців і поліцейських з багатьох країн Латинської Америки. Саме США активно лобіювали програму приватизації і всіляко сприяли вступу Колумбії в торговий блок «Тихоокеанський альянс», що включає також Мексику, Чилі й Перу. Члени цього блоку стоять на позиціях лібералізму в своїй торгово-економічній політиці і показують кращі результати, ніж соціалістичні Венесуела або Болівія. Середні темпи зростання ВВП протягом останніх років досягали майже 4,5 відсотка, показники безробіття і бідності рекордно низькі. Паралельно на тлі інституційного посилення силових структур за американським зразком і економічного зростання в країні значно покращився загальний стан прав людини, безпека журналістів, профспілкових діячів, громадських активістів.

У рамках реалізації Плану в період з 2000 року по 2009 рік Колумбії вдалося скоротити обсяги вирощування коки на 58%, одночасно через систему державних дотацій сільгоспвиробникам було створено понад 28 тис. робочих місць і 600 сільськогосподарських підприємств.

На період початку дії «Плану Колумбія» у 2001 році FARC налічувала близько 16 тис. бійців. Вже в 2014 році Центр досліджень для аналізу конфліктів заявив, що у FARC перебувало від 6,5 тис. до 6,7 тис. озброєних бойовиків. Згідно з доповіддю Human Rights Watch, близько 20— 30% членів ФАРК були неповнолітні, а згідно з урядовими даними, багато з них були завербовані силою. Жінки, котрі були присутні в організації з самого початку, але були визнані як партизани тільки з 1970 року, становили близько 40% організації.

Опоненти «Плану Колумбія» стверджують, що першочерговим завданням його була боротьба з FARC і їх прихильниками, а не підтримка державних інституцій і демократії в Колумбії. Більше того, План пропонував грошову винагороду за тіла членів партизанських організацій. Ще одним спірним питанням у здійсненні «Плану Колумбія» вважаються дії авіаційних сил зі знищення коки на території Колумбії.

Повітряне обприскування коки піддавалося жорстокій критиці: високий рівень шкоди наноситься одночасно і на дозволені сільськогосподарські культури, і на здоров’я людей, що працюють з гербіцидами. План не передбачав широкої кампанії з інформування населення щодо загроз наркотичної культури і нав’язаних картелями цінностей «легких грошей і культу красивого життя», які є одним з основних джерел їх потужності і популярності, особливо серед бідного населення. Соціальна нерівність продовжує сприяти розвитку наркокультури. Боротьба з наркобізнесом лише військовими і поліцейськими методами без зміни традицій і соціально-ідеологічної основи не є достатньо ефективною.