Європа 2017: не скептицизм, а застереження

У новий рік Європа ввійшла з нерозв’язаними проблемами, нескінченними прогнозами і бесідами експертів та політиків про мир i довіру.

Австрійські медіа повідомили про головування Австрії в ОБСЄ. Міністр закордонних справ Себастіан Курц від Народної партії Австрії наголошує на пріоритетності «конфлікту на сході України», стверджує, що потрібно «наближатися до Росії», адже без неї миру в Європі не буде. Він не виключає послаблення санкцій ЄС щодо Росії, якщо та себе відповідно поводитиме в конфлікті на сході України. «Мислення в категоріях блоків знову в кон’юнктурі. ...Чуємо взаємні докори в тональності й мові, які молоді люди, як ось, приміром, я, знають лише з підручників історії», - каже Себастіан Курц. «Ми мусимо відновити довіру в Європі і рухатися в наших санкціях від системи покарання в напрямку до системи мотивації», – пояснює він німецьким медіа.

Зрозуміло, що це програматичні фрази. Проте, якщо подивитися на дії Європи, то від таких слів віє щонайменше політичною інфантильністю. Одначе щодо історії – пізніше. Спочатку поглянемо на економічні інтереси, якими прикривається чимало країн Європи, серед них  і Австрія.

Що пов’язує таку маленьку і, здавалося б, незначну в європейському масштабі країну Австрію з Росією? Чимало. Насамперед гроші. Великі австрійські підприємства, як-от нафтова компанія ÖMV (частково державна), будівельний концерн STRABAG, підприємство з нафтової технології Catoil, чи Bank Austria i Raiffeisen не уявляють свого процвітання без держави Путіна. Не дивно, що в червні 2016 р., в розпал війни в Україні, президент Австрії Гайнц Фішер з помпою прийняв Путіна.

Не стало несподіванкою призначення ліпшого друга Путіна – австрійця Зігфріда Вольфа – головою наглядової ради австрійського державного холдингу ÖIAG, який є власником 31,5 % енергетичного гіганта ÖMV. У квітні 2016 року ця компанія укладає з «Газпромом» угоду про будівлю австрійської частини Південного потоку, попри відмову Європарламенту 2014 року будувати цей провід.

14 грудня 2016 року ÖMV підписує договір з  «Газпромом»: «Газпром» отримує 38,5 % дочірньої компанії ÖMV в Норвегії ÖMVNorge, а Австрія отримує від «Газпрому» майже 25 % газового родовища Уренгой. Таким чином Австрія щедро відкрила Росії двері в Європу. Наразі підписанти чекають на зелене світло з Осло.

Перед Всесвітнім економічним форуму Давосі член ради директорів форуму Філіп Рьослєр закликав до перезавантаження стосунків із Росією, бо «життя функціонує, якщо ми разом, а не проти один одного» і висловився проти продовження санкцій.

Як бачимо, біда Європи полягає в тому, що ні Перша, ні Друга світові війни нічому її так і не навчили, а, головне, не навчили, як не збагачувати суперника за свій рахунок. На жаль, Європа мислить виключно фінансовими категоріями. Вона бачить світ у грошових еквівалентах і підмінила фінансами всю історію. Це неминуче приведе до великих проблем – і фінансових,  і політичних, бо навіть ідеологія Європи як «єдиної», що вироблялася десятиліттями, не в силі об’єднати європейські країни. Варто зауважити, що я усвідомлюю відносність поняття «Європа». Воно не раз (де)конструювалося. В цій статті під Європою маються на увазі держави, які завдяки своїй політичній та економічній потузі можуть впливати на ситуацію і на своїй території, і в ширших масштабах.

ЗАБУТИЙ УРОК 1: ПОВЗУЧИЙ НАСТУП МОКСЕЛІ

Для твердження, що Європа завше відчувала певний страх перед незалежною Україною і віддавала перевагу мати справу із сильною імперською Росією, існує чимало прикладів. Згадаймо поведінку Німеччини, Австро-Угорщини, Польщі, а також Антанти та інших країн у вирішальні для України 1917-1921 рр., коли замість того, щоб зробити зі слабкої України сильного і незалежного союзника, європейські країни схилилися таки в бік сильної та небезпечної Росії. Звісно, це не применшує помилок української політичної еліти – письменників та історіографів, далеких від реальної політики і в полоні лівих ілюзій. Мрійників, які виходили з того, що Росія може існувати на демократичних засадах, що від неї не потрібно захищатись, і що ні армія, ні церква Україні не потрібні. За таку м’якотілість, загалом властиву українській інтелігенції, поплатилися цілі покоління. Ці гріхи з минулого спокутують українські солдати й зараз на фронті, боронячи не лише Україну, а й держави Європи. 

Згадаймо й те, як тихо поводилася Європа під час Голодомору в Україні та Казахстані, під час репресій мільйонів людей у Радянському Союзі, продовжуючи підтримувати із СРСР дипломатичні зв’язки, укладати економічні угоди і захоплюватися його величчю. І, водночас, як безпорадно вона спостерігала перед Другою світовою війною, коли нацистська Німеччина і комуністична Росія посилювали взаємозбагачення і взаємоозброєння.

Згадаймо, як після Другої світової війни більшовизм нахабно завойовував центральну і південно-східну Європу, а політичні еліти потужних європейських держав не чинили супротиву і не запобігли створенню соцтабору, що став вмілим підривом Європи. Більшовики безперешкодно окупували територію за територією, називаючи себе визволителями.

Політику задобрювання Росії з боку Америки і Європи після Другої світової війни можна розглядати під різними кутами, але те, що вона себе довготерміново не виправдовує, було видно неозброєним оком. Якщо ЄС піде таким шляхом зараз, коли в Україні точиться війна, то це означатиме остаточну руйнацію Європи.

В минулому європейські країни йшли всупереч своїм стратегічним інтересам, не зважуючись підтримати створення незалежної України і використати її як «інструмент» проти імперської Росії. Ситуація може повторитися. Наразі бачимо, як Росія, нехай у стані економічної рецесії, невідступно наповзає, даючи Європі заробити на вигідних угодах. Таким чином Європа своєю орієнтацією на російський ринок власними руками творить російську імперію. Проте Росія, на відміну від Європи, знає справжню ціну таким договорам. Це ціна повзучого знищення противника. Що з більшим апетитом Європа відкриває рота, то швидше закриваються її очі.

Дивно, що в такій ситуації європейські політики та експерти часто ставлять собі запитання, відповіді на які є очевидними. Для миру та єдності у Європі повинна існувати незалежна і сильна Україна. Це теза, яка підтверджується низкою історичних констеляцій у минулому. Так, Україні випало бути сусідом Росії і, відповідно, головною ціллю її загарбницької політики. Проте Україна була і є також частиною Європи. Тому зараз ЄС мав би рятувати не так Україну, як самого себе – в Україні.

ЗАБУТИЙ УРОК 2: РОСІЯ ЧИ МОКСЕЛЬ?

2005 року я побувала в посольстві РФ у Австрії на презентації своєрідного путівника Москвою, написаного австрійцем. Ця подія закарбувалася в моїй пам’яті знаковим моментом. Автор у зверненні до гостей наголошував, що мав на меті вивести формулу «супер-автентичності» Москви і вживав не слово «москвичі», а «московити», підкреслюючи, що так себе раніше називали мешканці Москви. Автор не розумів, що московити були жителями Московії, і що з такою термінологію він ступає на мінне поле історії. Відтак почали розносити чарки зі «Столичною», що й не дало розгорітися скандалу. Після того випадку я часто запитувала знайомих австрійців з різних соціальних верств, серед них і політиків, що таке Московія, але правильної відповіді так і не почула.

До чого цей приклад? А до того, що  історія походження Росії є у Європі політичним табу. Не говориться про те, що в період існування Київської Русі про Московську державу не існувало жодної згадки. Замовчується, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, було засноване ханом Менгу-Тимуром у 1277 році. Не говорять про те, що немає фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель». Що коли хрестили Київську Русь, фінські племена Мокселі були напівдикими. Що нема згадок про зв’язок Московського князівства із князівствами земель Київської Русі до XVI ст.

Ні мешканці європейських країн, ні їхній політикум не знають, що таке Росія, коли саме вона стала називатися Росією, і з якими фальсифікаціями, зокрема, завдяки німкені Катерині, творилася російська державна міфологія.

Звісно, Європа, її політичні та економічні еліти, мають певне уявлення про тих, з ким вони сідають за стіл перемовин. Безумовно, що з Росією. Тільки з якою?

Чи може знати Європа хоч щось про Росію, не знаючи, хто такі «московити» і хто така Московія? Простіше кажучи, чи знають вони, що за столом перемовин сидить за своєю ментальністю й політичною налаштованістю спадкоємець Мокселі? Пригадую, як обурювалися академічні історики України, коли вийшов «ненауковий» тритомник Володимира Білінського «Московія, або Країна Моксель». Лише Ярослав Дашкевич і ще кілька науковців належно оцінили цю роботу.

На жаль, що таке Моксель у Європі невідомо, і російське лобі всіляко запобігає дискусіям про походження Росії. Як не дивно, перешкода на шляху до розуміння суті країни під назвою «Росія» лежить в академічному полі, а саме, в його теоретичній площині. Переважна більшість культурологічних та історичних теорій західноєвропейських країн опирається на марксистську теорію і виходить з того, що вона є науковою, а не ідеологічною. Особливо це стосується трактування Марксом і Енгельсом національного питання. (До речі, Маркс визнавав існування «християнської козацької республіки», маючи на увазі Запорізьку Січ). Відповідно, постмодерні теорії, крім кількох відносних винятків, вбачають у нації штучну конструкцію, відкидають історичну тяглість націй і їхню спадкоємність. Звісно, нація як феномен – неоднозначне і спірне питання, проте якраз Росія, виявляється, є яскравим прикладом таких явищ як тяглість, національна ментальність і спадкоємність традицій, зокрема імперсько-державницьких. А саме, традицій держави Золота Орда і династії Чинґізидів.

Наразі в Європі майже немає намагань теоретично осмислити такі явища, як національна ментальність, національна психологія тощо. Сама нація вважається «уявною спільнотою» і на перший план виноситься її так звана «гібридність». В цьому не було б нічого поганого, якби не одне «але». В контексті таких теорій «русифікація» українців чи білорусів донині сприймається не як акт політичного насильства, а як своєрідний добровільний, природний у рамках імперії перехід з однієї спільноти в іншу. Чимало спроб пояснити наявність певної історичної традиції у формуванні національної ментальності, зокрема бездержавних народів, тавруються як ненаукові або, що ще ґротескніше, як «правий» підхід.

Нещодавно на австрійському телебаченні ORF один журналіст ставив іншому запитання, чому більшість населення Росії, попри бідність і кризу, підтримує Путіна, особливо його зовнішню політику. У відповідь почув, що, мабуть, російське суспільство мислить інакше, ніж інші. Європа, яку довго годували стереотипами про Росію, тільки тепер обережно починає наближатися до суті питання, чому російське суспільство «мислить інакше». Розуміння, що його коріння – в «Залещанській землі», в Московії, а не в Київській Русі, прийде згодом, як і те, що Московський улус був однією із животворчих частин держави Золота Орда і складовою її військової потуги й агресії. Це було суспільство, що вміло виживати і харчуватися в складних природних умовах, попри голод і холод, маючи тісний зв’язок з природою і постійний страх перед власною політичною елітою.

Колись Данило Галицький звернувся був до папи Інокентія IV, аби той допоміг йому об’єднати католицьких правителів Центральної Європи проти монгольської навали. Буллу із закликом папа видав, Данило похід почав, але країни Центральної Європи, попри свої обіцянки, проігнорували і буллу, і заклик Данила.

Може, Європа, ігноруючи стратегічну важливість України, і зараз готова прийняти до себе, крім мусульманської міграції, ще й російську – росіянам безвіз не потрібен буде. Може, досі не знає, що російський фашизм та імперський шовінізм не знає кордонів, і ніякі мури його не втримають? Може, не відає, що крім крові і смертей, він не принесе нічого, і тоді її не врятують зароблені в Росії мільярди?

Не розгледівши суті ідеології російської еліти, яка, вирісши із Золотої Орди, проголосила себе Третім і останнім Римом, Європа не розуміє, що на її східному кордоні стоїть нова, осучаснена і в шатах православ’я, але все та ж, готова до нових завоювань, золотоординська навала.

ЗАБУТИЙ УРОК 3: СУБ’ЄКТНІСТЬ УКРАЇНЦІВ

Тож чим було небажання Європи мати на своєму боці сильну державу Україну: короткозорістю, недооцінкою політичного шансу чи свідомим нехтуванням цього шансу? У кожному разі така сліпота зіграла й надалі грає на руку Росії.

Якщо говорити узагальнено, то Європа або не розуміє окремішньості української ідентичності, або ж з якихось причин боїться вбачати в ній стратегічний політичний ресурс.

Звісно, були в європейській історії політики, які розуміли суть Росії, проте це розуміння не переросло в політично адекватні дії. Прикладом, Бісмарк ігнорував існування українців і вважав Росію великою та єдиною нацією, всіляко оминаючи з нею війни. Заклики деяких німецьких політиків до т. зв. «превентивної війни» проти Росії залишилися лише закликами.

Наполеон Бонапарт вважав, що забрати Україну від Росії стало би для останньої фатальним ударом, проте і він планував поділ України згідно з планом польського генерала Міхала Сокольницького. Стратегічною помилкою Наполеона було не бачити етнічний потенціал українців, наявність у них колективної історичної пам’яті та їхнього ототожнення з певними історичними традиціями.  Він не пішов походом через українську територію,  де міг би забезпечити кінноту кормом, а солдатів – їжею, й де мав би змогу залучити на свій бік українське населення, що могло стати для його справи вирішальним чинником.

Наполеон і Бісмарк мали погляд, вигідний Росії – він полягав у невизнанні української етнічності як суб’єкту. Таким чином, ставлячись до українців як до частини росіян, як до штучного, незрозумілого, розпливчастого утворення, ці політики не розпізнали в них довготривалого й стійкого стратегічного ресурсу.

Така помилка є традиційно європейською. Суть її полягає в тому, що бачення держави Росія починається для Європи з казки про «колиску братніх народів» Київську Русь. Особливу цікавість викликає історія, починаючи з часів Петра Першого, причому мало хто з європейців знає, що Російська держава до початку 18 сторіччя платила Кримському ханству данину, тобто не була незалежною. А українська історія починається в європейській свідомості в 19 сторіччі. Галицько-Волинське князівство, якщо пересічні європейці взагалі про нього знають, рідко називається українським, бо, мовляв, українців у сучасному розумінні тоді не існувало, як і слова «Україна»... Нещодавно мені довелося почути аргумент австрійського історика, що Київська Русь не може вважатися попередницею України, бо українці «ніколи не були панівною нацією».

Україна не була суб’єктом на рівні державному, але при ретельному аналізі прагматичному політику зрозуміло, що українці завжди були  потужним етнічним суб’єктом. З наукової точки зору таке припущення некоректне – згідно з академічними теоріями націєтворення, поняття нації – відносне. Україну, та й, зрештою, не лише її, сприймають як гібридне і штучне утворення без історичної тяглості і без тяглості визвольної боротьби – боротьби, яка зводиться до соціальних передумов і наслідків.

Про традиції української визвольної боротьби у Європі майже не говорять, а якщо й говорять, то з великоросійської перспективи таврування «націоналізму». Тому для більшості європейських мешканців в Україні точиться саме «громадянська війна».

Попри все, факт залишається фактом – Україна існує, і вона досі проливає кров за те, щоб існувати й називатися Україною.

ЧАС, ЯКОГО НЕМАЄ

Не буде перебільшенням стверджувати, що Росія має час на перемогу, а Європа, як і Америка, попри її потугу, часу на захист не мають.  НАТО, ставлення до якої з боку багатьох європейських країн, зокрема Австрії, досить негативне, не зможе щось вдіяти, якщо своєю проросійською політикою ЄС нівелюватиме її намагання. Час є чинником, який ігнорувала і та, «стара» Європа, коли її кликав із собою Данило Галицький, і нова, керована ЄС, що потопає у внутрішніх чварах.

Звісно, можна чекати, допоки впаде курс рубля і ціна на нафту. Проте Росія за допомогою  війни уже зараз сміливо рухається в напрямку знайдення нових ресурсів для імперії ззовні, бо внутрішніх, по-суті, нема. Як і кожна імперія, РФ прогнила зсередини, і, усвідомлюючи це, робить усе для самопорятунку. А метод традиційний – донорами для нежиттєздатної імперії завжди були або вже загарбані, або ще не загарбані національності.

Якщо ставлення Європи до Росії не зміниться, то мільярди, які європейці заробляють на «великому російському ринку», не відчуваючи його трупного запаху, стануть ціною втрати суб’єктності самої Європи. Вона ризикує опинитися в одному човні з Україною. 

Спостерігаючи, як важко Європа мириться із завершенням ери нафти, як чіпко тримається за аргументи на кшталт «великі ринки» і «грошові обороти», і як уперто ігнорує історичні уроки, стає зрозуміло, що найближчим часом вона не буде інтелектуально спроможна відкинути свої стереотипи щодо України й Росії. А якщо так, то Європа, на жаль, стоїть перед можливою поразкою в Третій світовій війні…