Про принципи гуманітарних операцій

Днями з ініціативи Генеральної Асамблеї ООН у всьому світі вперше відзначався Всесвітній гуманітарний день, покликаний привернути увагу громадськості до гуманітарних катастроф, наслідків воєн, конфліктів і природних катаклізмів. У цей день світова спільнота звертає особливу увагу на гуманітарні організації, працівники яких працюють у багатьох віддалених куточках земної кулі, терплять поневіряння, ризикуючи життям, надають допомогу людям, які опинилися в біді. Серед працівників агенцій ООН працює і український персонал. Радник із питань правового захисту Агенцій ООН у справах біженців Ольга ВОРОНЦОВА-МИХАЙЛОВА другий рік працює у віддаленому районі Ефіопії, допомагаючи тисячам біженців із Сомалі вижити. Киянка розповіла «Дневі» в телефонному інтерв’ю, чому вона вибрала цю професію, і з якими труднощами їй доводиться стикатися в ході гуманітарної операції в африканській країні.

— Ще під час навчання в Київському національному університеті ім. Шевченка я почала відвідувати заняття, присвячені проблематиці біженців і прав людини. Мене завжди приваблювало багатонаціональне середовище. І до того ж мені хотілося працювати в гуманітарній сфері. Ця робота дуже захоплююча, оскільки, працюючи з людьми, ти бачиш результат своєї роботи, бачиш, як твої зусилля можуть вплинути на ситуацію та змінити життя людей на краще.

— Яким чином ви опинилися в Ефіопії?

— Близько 5 років я пропрацювала в правовому відділі Представництва Управління Верховного комісара ООН у справах біженців — спеціалізованої агенції ООН, яка працює з біженцями в Україні. Через деякий час я вирішила спробувати попрацювати в країні, де ситуація з біженцями відрізняється докорінним чином, і гострі гуманітарні проблеми потребують негайного вирішення. Таким чином почалася моя міжнародна кар’єра в гуманітарній сфері. І ось уже другий рік я працюю у віддаленій провінції Ефіопії. Моя робота в Ефіопії докорінним чином відрізняється від того, що я робила в Києві. Зараз я як радник із правових питань працюю в таборах біженців.

— Розкажіть детальніше про гуманітарну операцію, в якій ви берете участь?

— Сьогодні я живу і працюю в Джиджизі — містечку на сході Ефіопії на кордоні з Сомалі. У Сомалі багато років не припиняються військові дії та конфлікти, від яких страждає місцеве населення. Десятки тисяч біженців були змушені полишити країну, щоб урятувати своє життя. Потік біженців не припиняється й досі. Але з 2007 року через ескалацію конфлікту, кількість біженців — етнічних сомалійців із південних і центральних районів Сомалі — різко збільшилася. У таких обставинах мирне населення практично не має шансів на виживання. Для них важка доля біженців — єдина можливість вижити.

Кордону між Ефіопією та Сомалі практично не існує і ті, хто зміг добратися до сусідньої країни, прибувають до прикордонних районів постійно. Люди в пошуках порятунку долають 500—600 км. Щоб досягнути кордону використовується будь-який відповідний і невідповідний транспорт — автобуси, вантажівки. Оскільки далеко не всі можуть дозволити собі заплатити за транспорт, багато які родини прибувають частинами, рятуються лише деякі члени родини. Практично всі біженці, яким ми надаємо допомогу, під час конфлікту втратили рідних і близьких на батьківщині. А оскільки біженці прибувають із зон військових дій, серед них багато поранених, багато людей із гострими медичними проблемами, що потребують невідкладної допомоги.

Понад 70% біженців, які мешкають у таборі, де я працюю, — це люди з особливими потребами , в тому числі інваліди, діти-сироти, самотні старики. Особливо важко усвідомлювати, що багато які люди, які прямо страждають від війни та руйнівного конфлікту, не можуть полишити Сомалі й залишаються там без допомоги — тобто вони фактично приречені.

— І чим же ви займаєтеся, в чому полягають ваші обов’язки?

— У сфері роботи нашого невеликого офісу УВКБ ООН в Джиджизі (близько 30 працівників) перебувають три табори для біженців із Сомалі, в яких загалом мешкає майже 34 тис. біженців. Серед населення таборів діти становлять понад 50%. Інше населення — самотні багатодітні жінки, літні люди, поранені.

У коло моїх обов’язків входить регулярне відвідування таборів і безпосередньо робота з біженцями, виявлення тих, хто найбільше потребує, і найбільш вразливих. З моїми колегами ми проводимо реєстрацію людей, відвідуємо кожну родину, дивимося, в яких умовах люди живуть. Лише таким чином, знаючи безпосередньо ситуацію на місцях, можна вирішити, як розподілити допомогу і ресурси, яких на всіх не вистачає. Ми визначаємо, хто з тих, що потребують, перебуває в найважчому стані, для кого негайна допомога — це питання життя і смерті. Також до обов’язку моєї команди входить реєстрація смертей і новонароджених дітей.

Звичайно здорові та активні люди, в основному чоловіки, відразу ж заявляють про себе, вони можуть «виходити й вибити» допомогу, такі завжди знаходяться при роздачі харчових пайків і гуманітарної допомоги. Але є й інша, непомітна мовчазна група — найбільш вразливих і хворих — тих, хто не може заявити про себе. Наприклад, нещодавно ми відвідали родину, яка якийсь час мешкала в таборі, але була практично виключена з отримання допомоги та їжі. В ході реєстрації наша команда виявила родину, яка практично не покидала свого житла — двоє членів родини мають психічні порушення, ще двоє — глухонімі, і ще одна хвора, яка прикута до ліжка. Залишається загадкою, як такій родині взагалі вдалося вижити.

За безпеку біженців у таборі відповідає уряд приймаючої країни — Ефіопії — зокрема, поліція. Всесвітня продовольча організація раз на місяць протягом тижня роздає біженцям харчові пайки. Роздача пайків та інших благ відбувається на підставі списків, які складає наша команда, що працює в таборі. Наше завдання — включити насамперед найбільш вразливих і тих, хто найбільше потребує, тобто тих, хто без цієї допомоги просто не виживе. За умов потоку людей, який постійно прибуває, і нестабільності це — нелегке завдання.

Коли потік людей збільшується, ми неминуче констатуємо зростання рівня смертності. Люди, виснажені і змучені дорогою, потребують невідкладної медичної допомоги, у той час як у нашому розпорядженні лише декілька медичних пунктів, що надають лише базову медичну допомогу й просто не розраховані на таку кількість поранених і хворих, яким потрібна спеціалізована, висококваліфікована допомога.

У той же час у таборі для біженців рівень народжуваності становить близько 25 дітей на місяць. Щоправда, при цьому спостерігається високий рівень дитячої смертності. Також дуже високий рівень уроджених хвороб, оскільки вагітним жінкам бракує елементарного догляду та харчування.

— А яке тоді становище місцевого населення в Ефіопії?

— Варто зазначити, що місцеве населення в цьому районі Ефіопії живе у ще гірших умовах і так само, як і біженці, потребує допомоги міжнародного співтовариства. Іноді, від відчаю, місцеві мешканці намагаються поселитися в таборі, видаючи себе за біженців, щоб отримати хоч якусь допомогу. Але, на відміну від місцевого населення, біженці не мають права працювати на території Ефіопії.

— Що найважче у вашій роботі?

— Найважче в моїй роботі це те, що в певні моменти я розумію, що неможливо надати допомогу навіть людям, які найбільше цього потребують. Темп операції, кількість біженців, які прибувають кожного дня, перевищує будь-які можливості гуманітарних агенцій і приймаючої країни. Потреби в допомозі набагато вищі, ніж можливості допомогти. Постійно відчувається гостра нестача ресурсів.

Важко відсторонитися від емоцій, дивитися на людські страждання, коли хочеться допомогти всім, а об’єктивно такої можливості немає.

У той же час необхідно дотримуватися принципів нейтральності та об’єктивності в усьому при роботі з будь-яким населенням, адже це головні принципи роботи гуманітарних організацій.

— Опишіть, будь ласка, умови вашого проживання і роботи.

— Варто звернути увагу на важкі умови праці та проживання працівників гуманітарних організацій. Кожного дня я працюю по 8-9 годин у таборі безпосередньо з біженцями. Плюс три години йде на те, щоб добратися до табору.

З 8-ї вечора до 7-ї ранку — комендантська година. У цей час заборонено виходити на вулицю, покидати гуртожиток, у якому мешкають працівники гуманітарних організацій. Існує постійна загроза терактів і вибухів, у даному регіоні діють підривні радикальні групи. Тому питання забезпечення безпеки працівників стоїть дуже гостро. Правила безпеки забороняють привозити родини працівників. Тобто, я живу й працюю в Джиджизі, а мій чоловік перебуває в столиці Ефіопії Аддіс-Абебі, близько 800 км їзди. Я зустрічаюся з чоловіком раз на декілька тижнів. Кожні 8 тижнів я маю право на тиждень оплаченої відпустки.

Ще в Джиджизі дуже важко купити будь-які продукти, навіть при наявності грошей. Основна їжа працівників гуманітарних агенцій, так само, як і місцевого населення, рослинного походження. Але взагалі їжу доводиться привозити з відпустки, хоча й важко запастися їжею на 8 тижнів.

Дотелефонуватися до Джиджиги практично неможливо. Я вже не говорила зі своїми батьками, мабуть, близько місяця, просто пишемо один одному електронні листи.