Пастки превентивності

ПРАВО СИЛИ І СИЛА ПРАВА

Росія не має наміру першою застосовувати ядерну зброю, але залишає за собою право превентивних заходів у разі виникнення загрози інтересам країни та її союзникам, а всі інші засоби вичерпано. «І хоч ми у принципі не вітаємо використання сили, проте залишаємо за собою право превентивно застосувати звичайну зброю і не маємо наміру від нього (права) добровільно відмовлятися», — так говорив 9 жовтня міністр оборони РФ Сергій Іванов у Колорадо-Спрінгс на зустрічі з міністрами оборони НАТО. Там він пояснював, що насправді натовці не повинні вже надто насторожуватися стосовно заяв, які прозвучали 2 жовтня в Білокам’яній. Тоді в присутності Володимира Путіна було оповіщено підходи до модернізації військової доктрини Росії, серед яких — крім права на превентивний удар — виявився пункт і про те, що Росія може переглянути свою ядерну стратегію, якщо НАТО збережеться як військово-наступальний альянс.

На перший погляд може здаватися, що Москва вирішила взяти на озброєння зовнішньополітичну риторику американської адміністрації, яку сама неодноразово критикувала. Але, як і в американській, так і в російській готовності застосувати силу першими загалом нічого нового немає. Що стосується теорії, то й нинішня військова доктрина Росії, прийнята в 2000 році, не менш «зубаста». Вона передбачає можливість застосування ядерної зброї «у відповідь на широкомасштабну агресію із застосуванням звичайної зброї у критичних ситуаціях для національної безпеки Російської Федерації та її союзників».

Для НАТО превентивність також не нова. На тій самій зустрічі в Колорадо-Спрінгс генсеку Альянсу Джорджу Робертсону, різним посадовим особам НАТО ставили багато запитань про можливості проведення політики превентивного удару зі сторони НАТО. Судячи з усього, Робертсон закрив це питання своєю заявою про те, що НАТО вже завдавало превентивного удару в Косово в 1999 році. Немає нічого нового в застосуванні превентивних ударів, заявив він. На його думку, вони завжди входили до пакета дій НАТО із залякування противника. Проте він також відзначив, що насправді не слід непокоїтися щодо даного питання, оскільки НАТО, як і раніше, діє тільки у результаті прийняття одноголосних рішень.

Сполучені Штати ще в 1980 ті роки внесли до своїх відкритих доктринальних документів положення, що дозволяють завдавати у відповідь на терористичні акти удари по території країн, підозрюваних у підтримці терористів. Для початку на практиці підтверджено ударом по Лівії у квітні 1986 року. Протягом якогось часу вважали, що такий підхід сприяв спаду хвилі тероризму й екстремізму стосовно американських громадян і об’єктів за межами національної території США наприкінці 1980-х років. Але після розширення подібної силової практики, спрямованої на силове зміщення правлячих режимів — як це було продемонстровано в Афганістані та в Іраку, — «доктрина Буша» почала шкутильгати. У ній викладається намір президента використати превентивну військову силу перед обличчям загрози, яка насувається. Ми не можемо дозволити нашим ворогам першим завдати удару, — йдеться у цій доктрині.

Тепер американська преса пише, що більшість населення супердержави — представники всіх політичних партій, — каже, що після закінчення війни в Іраку вони виступають проти політики використання військової сили проти третьої країни, якщо тільки США першими не зазнали нападу. Опитування також свідчать, що американці не підтримують ідею війни проти Ірану або Північної Кореї, незважаючи на те, що ці країни, які входять до так званої «осі зла», можуть розробляти зброю масового знищення.

Право сили не сприяло стабілізації на площі, яку деякі аналітики називали Іракостаном. Сила не втихомирила терористів. А бути слабкими стало ще небезпечніше. Після демонстраційних воєн витрати на військові потреби у світі в 2002 році зросли на 6% та досягли $795 млрд.

ВІДГОМОНИ «КУЗЬЧИНОЇ МАТЕРІ»

Навіщо Путін і його військовий міністр починають говорити про можливості превентивного удару, якщо потім доводиться уточнювати, що насправді вони всією душею за силу права, за ООН і легітимність? Звісно, є внутрішній поклик. Жорстка мова і зрощена гордість за могутні ракети — популістські ходи напередодні президентських виборів, які чекають на Путіна на початку майбутнього року. З іншого боку, подібні заяви — це й один із традиційних елементів загальної стратегії стримування та залякування, що доповнює доктринальні положення. Але чим підкріплювати слова?

У сфері звичайних озброєнь, особливо за порівняно невеликих кількостей, єдиним способом забезпечення вірогідності заборони є періодичне активне використання військової сили. Але де-факто потенціал звичайних озброєнь Росії для війни шостого покоління архаїчний. За даними російського Генштабу, оприлюдненими у липні, в Росії частка сучасної зброї і військової техніки сьогодні досягає 20%, а зброї, експлуатованої понад 10 років, — близько 80%. Також приблизно третина військової техніки за технічним станом не готова до бойового застосування, понад 40% вимагають середнього і капітального ремонту. Грошей, які виділяють із держбюджету на потреби оборони, ледве вистачає лише на утримання армії та флоту. Закупівлі озброєнь новітніх зразків після 1995 р. у всіх видах ЗС мають поодинокий характер. За такої ситуації реалізувати твердження Сергія Іванова, що «потрібно перетворити вже під час початкового періоду війни «безконтактну» війну на «контактну», як найнебажанішу для противника, озброєного далекобійною високоточною зброєю», надто складно.

Інша річ — зброя ядерна. Унікальною рисою ядерної зброї, що визначила її ефективність як засобу політичного і військового стримування, є можливість демонстрації її бойових можливостей без прямого використання. Тут вже хоч-не- хоч, а доводиться вірити на слово. Це той плюс, який намагається нині використати Путін. Зі згадкою, що запас стратегічних ракет — на тлі зносу інших арсеналів, — щонайменше років на 25 років забезпечить Росії її ядерні реакції. І тут Володимир Путін у своїх заявах чимось нагадує Микиту Хрущова. Коли Хрущов проводив останню гучну реформу в СРСР, то в її основі якраз і лежала відмова від симетричної стратегії. Хрущов казав, що якщо економіка СРСР за своїм потенціалом не перевищує третину американської, то змагатися з ними за загальноприйнятими канонами — це програти. Він різко скоротив армію і виробництво озброєнь. З 1955 по 1963 рік армію було скорочено на 3 млн. осіб — до 2,5 млн. В «оборонці» пріоритет віддали лише одному стратегічному напряму — створенню ракетно-ядерного комплексу ударів у відповідь. Йшлося про кілька сотень ракет. Інше, вважав Хрущов, нема сенсу розвивати взагалі, оскільки це просто зайве витрачання грошей.

Але на скорочення армії, яка нараховує сьогодні 1 млн. 262 тис. військовослужбовців, Путін не наважується. І самі російські експерти зазначають, що втримати в одній упряжці ядерну потужність та натовп гарматного м’яса Росія не зможе. Це не для їхньої кишені. Може, це буде дещо пізніше, через чверть століття, коли підкачають свої мускули за рахунок розроблених за цей час нових систем озброєнь? У травні в посланні Федеральним зборам Путін повідомив, що «на етапі практичної реалізації... перебувають і роботи зі створення нових типів російської зброї, зброї нового покоління. У тому числі й такої, яку фахівці зараховують до категорії стратегічної зброї. Ця зброя дозволить забезпечити обороноздатність Росії та її союзників у довгостроковій перспективі». Про що саме йшлося — подробиці відсутні. І тепер ще одна «хрущовська» аналогія. На початку 1960-х рр. Микита Хрущов заявив, що «СРСР створив голубий пояс оборони». Аналітики та військові експерти губилися у здогадках доти, доки не виявилося, що той оборонний пояс зовсім не «голубий», а глибокий.

БЛИЗЬКЕ КОЛО

Заспокоївши НАТО поясненнями, Москва, проте, попередила, що чекає від Альянсу урахування її інтересів. Росію, як і раніше, непокоїть наближення НАТО до її кордонів, особливо країн Балтійського регіону. Перебування сил США та НАТО в Центральній Азії також мозолить очі російським стратегам. Коло свого впливу Москва дедалі жорсткіше окреслює «прикордонними країнами», куди, природно, потрапляють і Грузія з Україною, які також заявили про наміри інтегруватися в НАТО.

Саме ці дві країни із СНД першими зреагували на превентивну риторику Москви. Шеварднадзе заявив, що ствердження російських політиків про можливість превентивних ударів по інших державах були передчасними і необдуманими. З превентивністю в Грузії знайомі з часів, коли літаки без розпізнавальних знаків бомбили Панкіську ущелину. А Москва неодноразово стверджувала, що чеченські бойовики проникають до Росії саме через цей канал.

Що стосується України, то справа не тільки у неприйнятті міністром закордонних справ Костянтином Грищенком ідеології превентивності. А й у заявах Президента України — на тлі конфлікту з Росією стосовно будівництва дамби в районі коси Тузли. Верховна Рада закликає рідне Міноборони не допустити порушення територіальної цілісності. А Леонід Кучма у свою чергу каже, що, мовляв, коли Україна відмовлялася від ядерного арсеналу, то Росія виступала одним із гарантів української територіальної цілісності. Але яка ціна подібних гарантій? Вони уразливі своєю початковою неясністю щодо рівня ескалації конфлікту, після якого держава, що дала гарантії, зможе у такий конфлікт вступити. Задовільної відповіді на це запитання немає, оскільки навіть наявний досвід надання американських військово-політичних гарантій європейським країнам НАТО, який включав у себе і ядерний елемент, так і не перевірили на практиці. А колишній державний секретар США і видатний американський політолог Г. Кіссінджер якось стверджував, що вони є не більше ніж містифікацією.

Проте Україна, «если друг оказался вдруг», може заспокоювати себе ілюзією на підтримку інших ядерних гарантів — добре, що їх предостатньо. Але, найімовірніше, вся ця ситуація стане ще одним поштовхом для Києва до реальної модернізації власної армії. Так, для цього потрібні гроші. Але якщо вітчизна у небезпеці, економити на обороні — зрада. Тому Міноборони й уряду загалом доведеться вилізти зі шкури, але використати цей шанс для формування адекватного оборонного бюджету на наступний рік. А одночасно пригадати й те, що в концептуальних оборонних документах України продекларовано наявність Неядерних Сил Стримування. А як вони працюють і чи є вони взагалі — незрозуміло. Раніше, щоправда, стверджували, що «Плани застосування Стратегічних неядерних сил стримування є документами особливої важливості. Наявність Стратегічних неядерних сил стримування, їхня боєготовність та бойові можливості — це те, про що повинен знати евентуальний противник. Можливо, їх ніколи не застосують. Так само як такі ж ядерні сили в інших державах. Але ми повинні мати такий потенціал. І це не потрібно приховувати».

Цікаво, а як би розцінили появу з української сторони ракет «Скад» у зоні будівництва дамби? Як демонстрацію рішучості захищати свою територію? Або як штучну ескалацію конфлікту? Швидше за все, як друге. Але чим кращі навчання прикордонників зі щитами, які готові тіснити можливих порушників держкордону методами протидії вуличним заворушенням? Нічим. Зате на тлі «Скадів» міністр закордонних справ Росії приїхав би до України якнайшвидше, а в президентів двох країн була б, нарешті, нагода, щоб у телефонній розмові уточнити: «А що це там будують в Азовському морі?»