Зброя проти «зеленого змія»
Це місце, здається, ніби закляте. Жителі села вже й полічити не можуть, скільки нещасних випадків тут трапилось: розбиваються автомобілі, мотоцикли, гинуть люди. А винуватицею тутешніх нещасть часто буває горілка. І якщо про водіїв «під мухою» кажуть: «Доїде тільки до першого слупа», то в Тязеві можна бути певним — доїде тільки до хреста. Саме того, що стоїть на в’їзді в село й на якому викарбувано напис: «В пам’ять святой Тверезостi г. 1874. Господи, оружіє на діавола, Кресть Твой даль єси намь».
Кажуть, колись таких хрестів було багатенько — в Галичині, на Закарпатті, Буковині. Та, на жаль, після активного нищення в роки войовничого атеїзму їх залишилось зовсім мало, як нагадування нащадкам про часи, коли на теренах України розгорталась безкровна, але від того не менш жорстока війна, — за збереження нації, за її силу, дух, добробут і майбуття.
А починалось усе за польського панування в Галичині, де було запроваджене так зване «право пропінації» — можна сказати, унікальне явище в Європі. Суть його полягала в тому, що пани мали у своїх маєтках монопольне право на виробництво хмільних трунків. Готову продукцію власних ґуралень та винокурень... примусово розподіляли між селянами, які повинні були за мед-горілочку платити або додатково відробляти панщину, але не могли перепродувати її нікому іншому.
Із переходом краю в XVIII столітті під австрійську корону теж нічого не змінилося. Навіть навпаки — гуральництво стало однією з найпотужніших галузей промисловості. Через повсюдну пиятику ширилися хвороби, злочини, злидні. Неписьменні селяни, навіть позбувшись панщини, втрапили тепер у інше ярмо — до шинкарів, котрі хитрістю та обманом видурювали зі своїх постійних клієнтів спочатку всі грошики, потім — майно, а далі забирали за борги (справжні та приписані) навіть земельні наділи — єдине джерело існування на селі.
Йти з торбами по світу доводилось не тільки пиякові, але й усій його родині. А коли чоловіки забувають про добробут сім’ї, кому залишається про нього турбуватись як не жінкам? Тож вони й пустили «червоного півня». Бо доки ж було таке терпіти? Чоловіки в селі добрі, роботящі, теслі хороші, із заробітків неабияку копійчину приносять. Та не в хату ж — до корчми! Усі грошенята пропивають у клятого шинкаря. Настала тепер і його чорна година. Газди знов пішли до міста, а жіночки мерщій за рогачі та за сірники — й до корчми: розтрощили її дощенту й підпалили зміїне гніздо — хай не труїть їхнього життя і не сміє сюди повертатися. А щоб не було тут гріхові осідку, поїхали до Львова й замовили там хрест із написом «В пам’ять святой Тверезости», швиденько привезли його додому та й встановили на згарищі. Ніби упиреві в могилу осиковий кілок забили — аби довіку вже не вставав.
Аж коли повертаються чоловіки із заробітків, підходять до села і вже уявляють, як зараз у корчмі перехилять по чарчині горілочки, та ще й не по одній. Але що це за мара? Шинок десь подівся, а натомість хрест стоїть. Як додивились, що це пам’ятник Тверезості, зрозуміли: кінець тепер їхнім гулянкам. Розлютилися страшенно й підняли руку на святий Хрест. Та як кинулися його трощити, невідь звідки наповзла темрява, загуло, загриміло, й найзавзятішого, котрий каменем пам’ятник розбив, вдарило блискавкою просто в груди. Жах охопив чоловіків — як вітром рознесло їх по домівках. Коли оговталися, схаменулися, збагнули, до якого гріха дійшли. Хрест відновили, а жити без горілки стали заможніше й щасливіше.
Ось такий випадок, кажуть, трапився колись у селі Ясень на Рожнятівщині. Хто не вірить, може й сам переконатися — хрест там стоїть і донині.
Збереглися такі пам’ятники народної боротьби за тверезість і в інших місцевостях. Написи на них — аналогічні, наприклад: «Хрест погубив поганьство — Хрест погубить і піянство». Однак не завжди їх встановлення супроводжувалося такими войовничими діями, як у Ясені. Здебільшого вони увічнювали пам’ять про зречення мешканців того чи іншого села від алкоголю. Започаткували таку традицію братства тверезості, що зародились в Галичині наприкінці XVIII століття. У цей же час подібні об’єднання прихильників тверезості виникли в Америці, а згодом поширилися в Європі — Англії, Ірландії, Швейцарії, Франції, Німеччині, Бельгії. Не могла залишитися осторонь святої справи порятунку віруючих від згубного пияцтва й українська церква. Одним із перших (ще в XVII ст.) закликав священиків до проповіді тверезості православний львівський єпископ Йосиф Шумлянський. Широку боротьбу з алкоголем протягом багатьох років вело греко-католицьке духовенство. І саме при церквах засновувались перші братства тверезості.
Тримаю в руках літопис одного з таких осередків — села Красноїлля на Верховинщині. Шкіряна червона палітурка зберігає золоте тиснення — хрест і напис: «Книга Братства Тверезості». Перший запис зроблено 6 квітня 1889 року, а останній — у 1914-му. Пожовклі сторінки, списані каліграфічним почерком — напевно, священика, — засвідчують присяги, які складали мешканці села — як чоловіки, так і жінки. Навпроти кожного прізвища — позначка, від якого виду алкоголю відмовляється людина (горілки, меду, вина чи пива) та на який термін (хтось на рік, два, три, дванадцять, а хтось — і на все життя). Надзвичайно рідко, але трапляються записи в графі «Чи не поламана присяга й коли». Такі випадки «відступники», як правило, переживали дуже болісно: по- перше, гріх величезний, бо перед Богом обіцяли не пити, а по-друге, сором перед громадою, від людей — осуд, ще й із товариства виключали. Правда, в разі тверезого й порядного життя протягом року винну особу вважали такою, що усвідомила свої помилки й виправилася, а отже, може повернутися в братство.
Подекуди відбувалися символічні «страти» горілки. Оскільки закопувати її в землю не годилося (бо земля не родитиме), то пляшки з оковитою «вішали» на деревах. А на честь вступу тієї чи іншої громади до товариства тверезості ставили хрест-пам’ятник.
Антиалкогольний рух переживав і сплески, й занепад. Але діяльність товариств тверезості тривала. Вони влаштовували бойкоти шинків по селах, викуповували й повертали колишнім власникам заставлені в корчмах земельні наділи, будили приспану роками пияцтва національну самосвідомість. Їхня праця стала тим зерном, з якого згодом «проросло» антиалкогольне товариство «Відродження», дала поштовх пропаганді здорового способу життя серед молоді в пожежно-спортивних товариствах «Луг» та «Сокіл». Але це вже був інший, якісно новий етап виборювання українцями власної гідності й кращого майбуття. І, хтозна, яким би воно виявилось, якби багато років тому хтось не закопав при дорозі перший хрест із написом: «В пам’ять святой Тверезості».
P.S. Автор висловлює подяку за допомогу в підготовці матеріалу доценту Прикарпатського університету, заслуженому працівниковi культури України П. Арсеничу та директору Музею освіти Прикарпаття Ю. Угорчаку.
