Завтра — перша Божественна літургія у храмі Бориса і Гліба у Санлісі

Наприкінці вересня в українському медіа-просторі з’явилася новина про купівлю українською єпархією святого Володимира Української греко-католицької церкви у Парижі храму в Санлісі. Містечко розташоване поряд із абатством Венсена, яке 1060 року заснувала королева Франції Анна Ярославна, воно також відоме тим, що було рідною домівкою для дочки Ярослава Мудрого. Вже завтра, 16 листопада, відбудеться перша Божественна літургія у святині, а також представлення стратегії розвитку нового культурного центру, який функціонуватиме при храмі страстотерпців Бориса і Гліба.

— Преосвященний Владико, передусім хотілося б з’ясувати, як відбувалася купівля храму? Чи довго тривав цей процес?

— Я вже неодноразово говорив, що «успадкував» ідею проекту разом із призначенням на служіння у Франції. Про нього мені розповів парох катедри отець Михайло Романюк під час мого першого візиту до Парижа ще перед хіротонією. Він говорив від групи мирян, які заангажовані у громадських і церковних акціях, що відбувалися в Санлісі протягом останніх кількох років. Саме в цьому середовищі і з’явилася ідея придбання церкви в містечку, де жила королева Франції Анна Ярославна.

Проте це ще довго могло залишатися на рівні ідеї, якщо б не підприємці зі Львова, які брали участь у торжествах мого введення на престіл катедри святого Володимира 2 грудня 2012 року в Нотр-Дамі. Будучи в Парижі, вони відвідали Санліс і після цього візиту вирішили зробити важливий крок — допомогти придбати закритий храм у королівському Санлісі. Це справді княжий подарунок для єпархії. Мене дуже тішить, що це придбання церкви є наслідком зустрічі й співпраці, бо саме зустріч місцевих ентузіастів із групою паломників-підприємців зі Львова, як також із паломниками з Києва та інших міст України, Західної Європи, Канади та США під час грудневого свята допомогла подолати фінансові та юридичні виклики. Церкву ми остаточно придбали 27 вересня цього року. Отже, процес тривав більше року.

16 листопада ми вперше спільно помолимося в цьому храмі й проведемо робочий семінар щодо призначення храму та культурного центру Анни Ярославни. Сподіваюся, що з наступного року почнеться ремонт церкви.

— Чи був діючим храм до його придбання? Як він функціонував?

— Святиня вже не діє як храм понад століття. Побудований на початку ХVIII століття, він був каплицею при благодійному шпиталі, яким управляв монарший орден. До речі, це була єдина релігійна установа, яку не закрили в місті під час Французької революції. І як такий храм діяв до 1887 року. Від 1887 до 1935 року там був Муніципальний музей мистецтва та археології, потім Музей полювання, з 1983 до 2002 року в храмі містилися муніципальні архіви. Від 2002 року — пустує.

Весь комплекс колишнього шпиталю, включаючи каплицю, 19 січня 1942 року був визнаний історичною пам’яткою. Він побудований на римських катакомбах, та й саме місто Санліс дуже старовинне.

— У медіа-просторі вже звучала інформація про те, що в майбутньому при храмі страстотерпців Бориса і Гліба діятиме культурний центр Анни Ярославни, який представлятиме українську культуру в європейському світі. Якими ви бачите модель цього центру і стратегію його роботи?

— Ми зараз опрацьовуємо методологію, але вже зрозуміло, що вона повинна бути новаторською. Ця методологія має відповідати на безпрецедентно чисельну присутність українців у Західній Європі, де нас зараз є щонайменше півтора мільйона. Цей центр має віддзеркалювати тисячолітню історію нашої державності, з усіма здобутками і проблематикою. Це має бути і постмодерний, і постсекулярний центр, який не цурається автентичного духовного пошуку, в якому людина сприймається як цілість тіла, душі, духу, розуму.

Франція знана своїм раціоналізмом. Відомий старт раціоналізму позначений словами Декарта Cogito ergo sum (Мислю, отже існую). Ми б хотіли запропонувати альтернативу — Amo ergo sum (Люблю, отже існую). Сьогодні велике питання у світі, в Західній Європі, в Україні полягає в якості міжособистісних стосунків, відношення в родині, суспільстві, країні. Борис і Гліб — перші канонізовані святі української землі, як і Анна Ярославна, що переїхала з нашої землі, щоб створити зв’язок із французьким королівством, — повинні бути для нас стимулом для нових пошуків у духовному житті й людських стосунках.

Я б хотів особливо наголосити, що дух цієї святині, її спосіб свідчення мають визначатися в діалозі. 16 листопада ми проведемо дружній семінар, представимо певні гіпотези щодо майбутнього церкви Бориса і Гліба та культурного центру й будемо намагатися збирати ідеї, пропозиції та готовність людей у Франції, в Україні та в інших країнах ангажуватися в майбутнє цієї для нас важливої установи. Сама ж тематика виставок, конференцій, симпозіумів, що відбуватимуться в культурному центрі Анни Ярославни, буде визначатися з часом.

— Як поставилася французька громадськість до передання святині українцям? Оскільки нам відоме шанобливе ставлення французів і практичне зарахування до числа «своїх» Анни Ярославни.

— Хочу уточнити, що нам її не передали, а ми її придбали. Місяць тому разом із деякими членами нашої громади в Парижі ми провели зустрічі з мером та парохом Санліса. Обидва з великим ентузіазмом поставилися до цієї купівлі, й ми сподіваємося на їхню участь у святкуванні 16 листопада та в майбутньому процесі. Я не чув жодних негативних реакцій щодо цієї події. Думаю, що французи, які цінують свою історичну спадщину, реагуватимуть лише позитивно на те, що святиня — гарна історична будівля — не пустуватиме, а буде жити і давати життя. 

— Як відомо, після урочистостей, 17 листопада, віряни матимуть змогу помолитися з вами за жертв Голодомору. Наскільки церква (у нашому випадку Українська греко-католицька церква) за кордоном може бути ефективним інтегратором діаспорної української спільноти?

— 16 листопада не відбуватиметься освячення храму, ми лише в ньому помолимося і поблагословимо храм внесенням антимінса (слово «антимінс» з грецької означає «те, що замість престолу». Антимінс — це прямокутний плат із зображеннями покладення Христа до гробу, що має невелику зашиту кишеню, куди вкладені частинки святих мощей. — Авт.).

Іде тривалий процес облаштування храму для наших літургічних потреб та культурної діяльності. Маємо деякі гіпотези, але перед нами ще питання вибору архітектурного дизайну, пошуку коштів. Для мене сам цей процес є надзвичайно важливий — ми маємо гуртуватися навколо постання цієї святині й центру, і вже від сьогодні можна ангажуватися, не чекаючи посвячення храму.

Щодо питання інтегратора української спільноти в діаспорі. За весь час перебування українців за межами України, принаймні за останні 400 років, жодна інша наша інституція не інтегрувала наших людей краще, ніж церква, зокрема Українська греко-католицька церква. Найстаріша наша будівля поза межами України — це храм Сергія і Вакха в Римі, що став греко-католицькою парафією ще 1630 року.

За останні 140 років у діаспорі розвивалися різні установи та інститути: культурні, молодіжні, громадські, політичні, наукові, мистецькі, навіть спортивні, але найтриваліше і найефективніше наша громада гуртувалася і зберігалася там, де були активні наші церкви. Це добре знає кожен, хто відвідує українські поселення в Німеччині, Франції, Англії, США, Канаді, Бразилії, Аргентині чи Австралії.

Перші відзначення Голодомору відбувалися також у діаспорі. Перший пам’ятник жертвам Голодомору постав у Едмонтоні. Із зрозумілих причин до кінця 1980-х років в Україні про Голодомор не можна було публічно згадувати, навіть тим, хто пережив Голодомор і втратив своїх близьких і рідних. Молитви пам’яті Голодомору в Соборі Паризької Богоматері відбуваються з 2003 року. Ця молитва дуже символічна: Париж є центром Європи, а Нотр-Дам — це серце Парижа. У самому серці Європи ми молимося і спільно з представниками багатьох народів осмислюємо трагедію нашого народу, дивлячись із надією в майбутнє. На мою думку, молитовна, медитативна, критично-аналітична застанова над Голодомором відкриває нам не лише чимало істин про минуле, а й перспективи на майбутнє.

— Чи використовує УГКЦ у Франції медійні канали взаємодії зі своїми вірянами? Як виглядає ця комунікація?

— На території єпархії є лише одне українське друковане видання — «Українське слово». Зі своїми співробітниками ми стараємося протягом цих місяців максимально переключитися на сучасні методи комунікації. Сьогодні ми комунікуємо не лише через французькі ЗМІ, а й через українські, католицькі, світові онлайн-медіа. Звістка про придбання церкви в Санлісі блискавично розійшлася по всіх континентах — нові засоби комунікації добре працюють. Я багато використовую «Фейсбук», ми почали видавати онлайн-вісник нашої єпархії французькою мовою, будемо використовувати подкасти, в-блоги (відео-блоги), активно діє сайт катедри святого Володимира в Парижі, також намагаємося постійно оновлювати сайт єпархії.

— Відштовхуючись від двох попередніх запитань, як загалом через УГКЦ відбувається комунікація української спільноти із французьким суспільством?

— Наші українські франкомовні традиції є слабшими, ніж англо-, німецько- чи навіть італомовні. Над цим слід багато працювати. Такі події, як богослужіння в Нотр-Дам, дають нам особливі нагоди. Минулого року під час мого введення на престіл була ціла низка інтерв’ю і зустрічей на телебаченні. Саме богослужіння інтронізації, яке тривало близько трьох годин, транслювалося у прямому ефірі французького католицького каналу КТО.

Українська фізична присутність у Франції ніколи не була особливо потужною. Якщо в Італії 600 — 700 тисяч українців, в Іспанії — 200 тисяч, у Португалії — понад 100 тисяч, у Польщі — близько півмільйона, в Лондоні — 50 тисяч, то у всій Франції нараховують 30 — 40 тисяч українців. Але, враховуючи комунікаційний ефект праці 12 апостолів, ми сподіваємося малою кількістю промовити радісно, широко і ефективно.