«Завдяки вишиванкам ми впізнавані у світі»

Про колекцію підприємиці Марії ДОЛІНОВСЬКОЇ уже знають на Волині й за її межами — вона представляла її на кількох масових заходах. Планувала подібну виставку і в Києві, але завадив карантин. І дуже шкода, бо не тільки подивитися є на що, а й саму пані Марію напрочуд цікаво слухати. З нагоди Дня Незалежності свою етнографічну колекцію (її, звісно, малу частину) вона представила в Нововолинську, в міському палаці культури і дала назву своєму проєкту — «Русовичі».

Русовичі — це частинка нинішнього Нововолинська, село, від якого залишилося кілька хат, а решта території увійшла в межу міста. «Русовичі були крайньою точкою Київської Русі, — каже пані Марія. — Наших предків називали дулібами, бужанами, волинянами. А можливо, існувала й ще одна назва, яка зафіксована в багатьох топонімах нашого краю з коренем «рус». Звідси й Русовичі, Руснів, Русов, Рава-Руська. Проєкт перш за все пізнавальний. Хочемо ознайомити волинян з історією рідного краю. Показати Волинь з іншого ракурсу, а саме: з побутового сприйняття самих себе і наших далеких пращурів. У що одягалися, як і чим оздоблювали своє вбрання й житло наші предки...»

Її інтерес до вишитих сорочок, дослідження їхнього походження, секретів кольорової гами, до покрою виник, можна, сказати, і спонтанно. Спілкувалася з колежанкою із Івано-Франківська, у котрої теж була невелика колекція вишитих сорочок. «І от вона показує мені кілька сорочок, і каже: то ваші, з вашого краю, — розповідає пані Марія. — Але звідки саме, ми того не знали. Це викликало в мене зацікавлення. І таким чином я почала також цікавитися старовинним вбранням, але саме волинським».

ЗНАМЕНИТІ ВИШИТІ СОРОЧКИ ПОБУЖЖЯ (ІЗ ІВАНИЧІВСЬКОГО РАЙОНУ ВОЛИНІ)

Ті перші сорочки, які викликали етнографічне й мистецьке зацікавлення і з яких почалося колекціонування, у фахівців називалися «сокальськими». Але Сокаль — лише краєчок території, а коли такі ж сорочки приносили Доліновській із Горохівського, Володимир-Волинського, Іваничівського районів?.. Такі сорочки були поширені також на терені Грубешівського повіту (нині це Польща), де споконвіку проживали етнічні українці. На початку ХХ століття, відповідно до історико-географічного районування, Сокальщина входила до Волині. То чому ці сорочки мають називатися «сокальськими»? — логічно помислила вона і називає їх вишитими сорочками Побужжя. Ці сорочки вишивалися на білому полотні чорними нитками й вирізнялися своєрідним кроєм: зокрема, комір у них продовгуватий, лягає на плечі. У фахових довідниках такий комір називають «моряцьким», але до моря Волинь не має жодного стосунку, а ще Доліновська відшукала іншу назву такого коміра — «богородичний». Одним словом, вивчення вишитої сорочки — це не просто замилування майстерністю і красою, а й дослідження і захоплення.

«Сорочки із моєї колекції показували моделі на подіумі, але потім до мене підходили люди і просили, як би то оглянути сорочки ближче?.. Кожній же вишивальниці це цікаво. От і виставили ми частину колекції в палаці культури. А ще дуже хочу, щоби з колекцією знайомилося якомога більше людей, щоб цікавилися цими роботами, бо вишиває багато хто, але значною мірою самобутність місцевої вишивки втрачається, — вважає Марія Доліновська і каже: — Як чудово, що українці мають вишиванки. Цей елемент національного вбрання став одним із маркерів нашої ідентичності, як кімоно у японців, славнозвісні спідниці в шотландців, сомбреро в мексиканців. Завдяки вишитим сорочкам ми стали впізнаваними у світі, хоча в інших народів теж присутній цей елемент вбрання. Пригадався 2014 рік, на сході почалася російсько-українська війна. У мене була заздалегідь запланована участь у виставці тканин у Стамбулі. Інтуїтивно взяли з собою вишиті сорочки. Коли йшли по місту, то турки вслід кричали: «Мадам Украйна!». І коли десь у своїх партнерів ми зустрічалися з росіянами, то, бачачи наше вбрання, вони опускали очі і старалися відійти. Подібне відбувалося з нашими співвітчизниками й на закордонних курортах. Це масове відокремлення себе від всього «совєтського» почалося з Дня відновлення нашої Незалежності 1991 року. Справжній інтерес українців до своєї історії та культури продовжується, як і має бути. І моя колекція — це також внесок у розвиток цього інтересу».