«Я перший космонавт з України...»

58 років тому  Павло Попович проклав шлях українців у космос. Мабуть, так описували б нині його пілотування літератори. Та чомусь про першого космонавта з України, який відзначив би 90 років 5 жовтня, сьогодні нічого не чути. Нема ні згадок про події державного масштабу, ні анонсів пам’ятних вечорів, ні просвітницьких уроків у школах. А його життя та робота в космосі заслуговує на увагу незалежно від того, коли політ Поповича, власне, відбувся.

СЕНСАЦІЙНИЙ ПОЛІТ ДВОХ КОРАБЛІВ

12 серпня 1962 року — звичайний серпневий день, від якого ніхто не чекав сенсацій. Сенсація всесвітнього масштабу була за день до цього, коли радіо повідомило про запуск на орбіту Землі космічного корабля «Восток-3» з пілотом Андріяном Ніколаєвим на борту. А сьогодні... Що такого може статися несподіваного в спекотну серпневу неділю? Так, праця кипіла на хлібних ланах, біля вогняних мартенів, на залізничних магістралях. Але більшість українців того дня були або вдома, або в зелених скверах, або біля прохолодних річок чи на сонячних морських узбережжях. 

Час від часу радіо «вистрілювало» новинами з орбіти: космонавт Ніколаєв почуває себе нормально. Пролітаючи над Африкою, Андріян передав привітання її народам, що сміливо рвуть колоніальні пута. Десь опівдні очікувався великий випуск останніх новин. Аж раптом... 

Радіоприймачі по всій країні якось несподівано змовкли. А потім той самий урочистий голос, що до цього дня сповіщав світ про польоти Гагаріна, Титова та Ніколаєва, повідомив, що об 11 годині 02 хвилини стартував і за дев’ять хвилин успішно вийшов на навколоземну орбіту космічний корабель «Восток-4» із пілотом-космонавтом Павлом Романовичем Поповичем на борту. І це була справжня сенсація — тепер у космосі відразу два пілотовані кораблі!

А ще за півтори години інформаційний радіовипуск розпочався і зовсім незвично. Серед шелесту ефірних перешкод раптом зовсім чітко і ясно залунала пісня:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крила не дав?

Я б землю покинув, і в небо злітав...

Уперше людина, народжена на Землі, співала з просторів Всесвіту. І ця пісня лунала українською мовою!

ПІД ЧАС НАВЧАННЯ З’ЯВИЛАСЯ НАДІЯ РЕАЛІЗУВАТИ СВОЮ ДАВНЮ МРІЮ

Перший український космонавт Павло Романович Попович народився  5 жовтня 1930 року в містечку Узин Узинського району Київської області. 

Батько Павла — Роман Порфирійович — працював кочегаром на місцевому цукровому заводі, мама — Федосія Касянівна — була домогосподаркою. Крім Павла, в сім`ї було ще четверо дітей: двоє братів і дві сестри — Петро і Микола, Марія і Надія. 

У  вересні 1937 року Павло пішов до школи. До війни йому вдалося закінчити лише чотири класи. Малий Павлик вчився лише на відмінно. «Зубрилою» не був — просто хлопцю цікаво було вчитися. За кожний похвальний лист зі школи мама купувала йому найсмачніше, що можна було знайти в магазинах Узина в ті часи — банку згущеного молока. Цей день відразу ставав святом: Павло намагався через соломинку смоктати молоко, розтягуючи задоволення. І завжди ділився чесно заробленими солодощами з братами і сестрами.

Восени 1941 року навчання довелось перервати: почалася війна, вже за кілька тривожних тижнів німецько-фашистські загарбники дісталися Київщини.  

Сім’я Поповичів пережила і перебідувала фашистську окупацію. З їжею було погано, окупанти лютували на вулицях малого містечка під Києвом. 

Після визволення Київщини Павло знову повернувся до навчання. Хлопець зростав і розумів, що батькам важкенько прогодувати в голодні післявоєнні роки велику сім`ю. Тому в 1947 році, ще навчаючись в школі, разом із батьком ночами працював вагарем вугілля на цукровому заводі в Узині.

У липні того самого 1947 року Павло закінчив 7 класів і одночасно ремісниче училище в місті Біла Церква, отримавши кваліфікацію «столяр 5-го розряду».

Можна було б працювати за спеціальністю, але Павло захотів вчитись далі. В 1951 році він успішно закінчив Індустріальний технікум трудових резервів у Магнітогорську, в його дипломі значилась спеціальність «технік-будівельник, майстер виробничого навчання». 

Саме під час навчання у технікумі, в Павла з`явилася надія реалізувати свою давню мрію: «Під Узином є великий аеродром, а тому я мріяв ще змалку стати льотчиком і обов’язково —  винищувачем».

А в Магнітогорську був аероклуб, Павло одночасно навчався і в технікумі, і на льотному полі. У вересні 1951 року йому видали свідоцтво пілота гвинтомоторного літака Ут-2.

ОДИН ІЗ ШЕСТИ, КОГО ГОТУВАЛИ ДО ПІЛОТОВАНОГО ПОЛЬОТУ В КОСМОС

Знову молодий хлопець  приймає рішення, яке кардинально змінює його життя. Його кличе небесний простір. Тому Павло остаточно вирішує стати військовим льотчиком. У 1952 році він закінчив перший курс військового авіаційного училища льотчиків під Новосибірськом. Із 26 вересня 1952 року по грудень 1953 року проходив льотну підготовку в 52-му училищі в селищі Возжаєвка на Далекому Сході. Але навчальний заклад розформували, і Павло з 21 грудня 1953 року стає курсантом Військової офіцерської авіаційної інструкторської школи в місті Грозний.

І от вони — давно омріяні офіцерські зірочки на погонах. Із 25 грудня 1954 року по 16 червня 1957 року Павло служить військовим льотчиком 265-го винищувального авіаційного полку 336-ї винищувальної авіаційної дивізії 22-ї Повітряної армії Північного військового округу в Карелії. З травня 1958 року Павло вже старший льотчик 234-го гвардійського Проскурівського полку 9-ї винищувальної авіаційної дивізії Московського військового округу. Попович, як офіцер і льотчик, — на висоті. 

 1955 року Павло одружився — його дружиною стала колега-льотчиця Марина Васильєва. У 1956 році в подружжя народилася дочка Наталія, а за 12 років — дочка Оксана.

1959 року Павло Попович отримав пропозицію пройти медичну комісію для участі в програмі пілотованих космічних польотів. Медичні перепони було успішно подолано, і 7 березня 1960 року наказом за номером 267 Головнокомандуючого повітряних сил  Павло Попович був зарахований слухачем-космонавтом до Центру підготовки космонавтів. 

Із 16 березня 1960 року по 18 січня 1961 року Павло Попович на загальнокосмічній підготовці: вивчає астрономію, космічну динаміку, бортові системи корабля «Восток», проходить випробування в сурдо— і барокамерах. 17 та 18 січня 1961 року він на «відмінно» складає випускні іспити. З цього дня Павло Попович офіційно стає космонавтом.

Ще під час проходження загальнокосмічної підготовки наказом Головкому ВПС №176 від 11 жовтня 1960 року Павло був зарахований до спеціальної групи для підготовки до першого пілотованого польоту на космічному кораблі «Восток» разом із Валерієм Биковським, Юрієм Гагаріним, Григорієм Нелюбовим, Андріяном Ніколаєвим та Германом Титовим. Із жовтня 1960 року по квітень 1961 року Павло Попович пройшов безпосередню підготовку до польоту в космос у складі цієї групи.

ХТО ПОТРАПИТЬ НА ОРБІТУ ПЕРШИМ?

На початку 1961 року радянське керівництво вирішувало, кого з «шістки» відправити на навколоземну орбіту першим. Із політико-ідеологічних міркувань Микиті Хрущову та його товаришам із Президії ЦК КПРС у першому польоті потрібен був представник «титульної» нації і комуніст. Валерій Биковський був комсомольцем, Андріян Ніколаєв — за національністю чувашем, а Павло Попович — українцем. Із тих, що залишилися, Нелюбов не сподобався своїм прізвищем: передбачалося, що радянський народ буде дуже любити першого космонавта планети Земля, а тут таке прізвище. Та й родом Григорій Нелюбов був із українського Запоріжжя. Залишалися на розгляді Герман Титов і Юрій Гагарін. Кажучи об’єктивно, і Титов, і Гагарін, попри всі хрущовські партійно-ідеологічні розклади, були все ж таки краще підготовлені до експедиції в космос, ніж їхні товариші по загону космонавтів. Кажуть, що Хрущов відвів кандидатуру Титова тому, що батько його був учителем на селі — тобто за походженням Титов значився «з інтелігенції». Та й ім`я Герман було якесь «не слов’янське». Юрій Гагарін хоча за походженням і був селянином зі Смоленщини, але дід його був справжнім пролетарієм — працював свого часу на Путіловському заводі в Санкт-Петербурзі.

Коли Юрій Гагарін 12 квітня 1961 року стартував у космос, Павло Попович був на зв’язку з першим космонавтом планети. Вже тоді Павло Попович взяв собі власний радіопозивний «Беркут». «Чому саме «Беркут»? — питали друзі-космонавти. «А є у Івана Франка така книга «Захар Беркут», — відповів Павло. — Раджу почитати — гарна література». За прикладом Павла інші космонавти взяли собі «пташині» найменування: Герман Титов став «Орел», Андріян Ніколаєв — «Сокіл», Валерій Биковський — «Яструб». 

Із травня по серпень 1961 року Павло Попович готується до польоту на космічному кораблі «Восток-2», але в космос послали не його, а Германа Титова.

ПІСНЯ З ОРБІТИ

У серпні 1962 року настав нарешті зоряний час і для Павла Поповича. «Штурмувати космос» відправили відразу два кораблі: 11 серпня стартував «Восток-3» з Андріяном Ніколаєвим, а 12 серпня — «Восток-4», пілотом якого і став Павло Попович.

Перед стартом у космос головний конструктор Сергій Павлович Корольов, родом із України, з Житомира, який вчитися на інженера почав у Київському  політехнічному інституті, попросив Павла Поповича спеціально для нього заспівати з орбіти українську пісню. І 12 серпня 1962 року чарівні слова пісні «Дивлюсь я на небо» пролунали з просторів космосу у виконанні українського космонавта з позивним «Беркут». Уперше над планетою летіло в просторі українське слово.

«Восток-3» і «Восток-4» разом мчали навколоземними орбітами — це був перший у світі груповий політ двох пілотованих космічних кораблів. «У кабіні «Востока» створені чудові умови, — ділився вже після польоту своїми враженнями Павло Попович. — Система кондиціонування забезпечує мікроклімат такий самий, як на березі моря: чисте повітря, нормальний атмосферний тиск і вологість. Температуру в кабіні корабля можна було регулювати на свій розсуд. Ці умови забезпечили можливість виконання польотного завдання без зниження працездатності протягом усього польоту. Ми почували себе в космосі бадьоро, і життєрадісність не залишала нас ні на хвилину».

Спробуйте знайти на мапі столиці України проспект, вулицю чи навіть провулок імені Павла Поповича. Немає ані парків, ані скверів, які б його ім’я. Тільки досить скромна меморіальна дошка на одному з будинків по вулиці Володимирській нагадує, що тут при житті працював зоряний син України. А як би було чудово, якби проспект імені Юрія Гагаріна «стикувався» в Києві з вулицею імені Павла Поповича: в цьому була б своя історична символіка, оскільки саме український «Беркут» був на радіозв’язку з першим космонавтом планети під час його славетного старту в простори Всесвіту

Настрій у Андріяна Ніколаєва і Павла Поповича був піднесений: вони летіли крізь простори Всесвіту разом і відчували, що не одинокі в космосі. Деякий час кораблі розташовувалися на відстані 5 — 6 кілометрів один від одного, і їх пілоти розмовляли між собою за допомогою радіо, пробували крізь скло ілюмінаторів фотографувати корабель «космічного брата». Іноді навіть разом співали пісень у нечасті миті відпочинку від досліджень за програмою польоту. 

Ніколаєв і Попович успішно виконали широку програму науково-технічних і медико-біологічних експериментів. Павло Попович уперше здійснив орієнтацію корабля в просторі за допомогою системи ручного управління і став першою людиною, яка з навколоземної орбіти побачила грозові спалахи на поверхні Землі. Велике враження на Павла справив вигляд нашої планети з космосу. «Розглядаючи з космосу Землю, ми добре бачили міста, ріки, гори, кораблі та інше, — розповідав він після польоту. — Острови обрамлені таким ореолом, який трохи нагадує смарагдовий колір. Усі острови видно з космосу добре так само, як і річки, шляхи. Взагалі наша планета дуже красива. Вона — голуба, чудові горизонти відкриваються, особливо при вході і виході з тіні».

ТРИ ДОБИ В КОСМОСІ

Політ Павла Поповича тривав майже три доби. Під час польоту приблизно три з половиною години Павло Попович перебував у вільному «плаванні» в кабіні корабля. Тоді це була новація, ніхто не знав, як людина буде переносити невагомість, відв’язавшись від крісла космонавта.

Повністю виконавши програму польоту, льотчики-космонавти з високою точністю майже одночасно благополучно приземлилися в районі на південь від Караганди — кожний на заздалегідь визначеному розрахунком майданчику. 

Ще під час польоту обидва нові космонавти стали всесвітньо відомими. Особливо своїм сином пишалася Україна. В доповіді першому секретарю ЦК КПРС, голові Ради Міністрів СРСР Микиті Хрущову Павло Попович сказав українською мовою: «Я перший космонавт з України...»

Після польоту у Всесвіт Україна радо зустрічала свого героя. Софійська площа в Києві була заповнена киянами, які прийшли послухати виступ із трибуни зоряного сина України, так, що яблуку ніде було впасти...

 А життя тривало. І в цьому житті Павло обрав путь не «генерала на весіллі», який буде все життя їхати на власній славі. Він знову хотів літати. Тому з вересня 1961 року по січень 1968 року Павло Попович проходив навчання на інженерному факультеті Військово-повітряної інженерної академії  ім.М.Є.Жуковського за фахом «пілотовані повітряні і космічні літальні апарати і двигуни до них». Після  її закінчення отримав кваліфікацію «льотчик-інженер-космонавт».

Ще після першого свого польоту в космос Павло Попович став настільки відомим, що його ім’я досить часто виринало в різних ситуаціях, із космосом зовсім не пов’язаних. У дитячій книзі відомого українського письменника Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» є досить характерний для тих часів епізод, переданий з вуст героя цього художнього твору Павлуші Завгороднього: «Одвіз я кошики, збираюся назад їхати. І тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насіння, сушені трави та різні «спеції». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича...

«Можна в чай! Можна в горілку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їда космонавтів!», — тицьнула відстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича».

«КОСМІЧНИЙ ХУЛІГАН»

Після космічного польоту Павло Романович багато працював у Центрі підготовки космонавтів. У 1968 — 1969 роках він був у складі групи, яка готувалася за програмою обльоту Місяця на космічному кораблі Л-1. На Заході його прозвали «космічний хуліган»: під час польоту автоматичного корабля «Зонд-4» Павло через систему радіозв’язку імітував розмову пілота місячного корабля з наземним центром керування польотами. Сміх сміхом, але за океаном і справді сполохались: невже космонавт Попович летить на Місяць на борту «Зонда-4»?

Але місячну програму польотів було закрито, і Павло почав готуватися до роботи на навколоземних орбітальних станціях. Свій другий космічний політ він здійснив із 3 по 19 липня 1974 року як командир корабля «Союз-14» и 1-ї основної експедиції на орбітальну пілотовану станцію «Салют-3» разом із бортінженером Юрієм Петровичем Артюхіним. Це була нова станція системи «Алмаз», Поповичу з Артюхіним випало стати її першими випробувачами.

Після вдало проведеного стикування спільний політ орбітального комплексу «Салют-3» — «Союз-14» тривав близько 15 діб. Під час експедиції космонавти виконали великий обсяг фотографування земної поверхні і досить складні технологічні роботи на борту, що дало можливість оцінити переваги та недоліки функціонування космічного спостережного пункту та місце людини-оператора в перспективних програмах дослідження земної поверхні з космосу. За час польоту космонавти також детально вивчали геолого-морфологічні об’єкти земної поверхні, спостерігали візуально й оптично атмосферні утворення і явища, заміряли фізичні характеристики космічного простору, провели чимало медико-біологічних досліджень на борту станції.

Саме за результатами цих досліджень на орбіті 22 вересня 1977 року Павло Попович захистив дисертацію й отримав учений ступінь кандидата технічних наук.

СПРОБУЙТЕ ЗНАЙТИ НА МАПІ КИЄВА ВУЛИЦЮ ІМЕНІ ПАВЛА ПОПОВИЧА...

Роки нестримно спливають. Після відрахування з загону космонавтів за віком із січня 1982 по грудень 1989 року Павло Попович служив заступником начальника Центру підготовки космонавтів. 29 грудня 1989 він був прикомандирований до Державного агропромислового комітету СРСР із залишенням на військовій службі. Одночасно був директором підприємства «АІУС-агроресурс».

Із 1991 року Павло Попович — директор Інституту моніторингу земель і екосистем, потім працює головою ради директорів Інституту сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень.

20 серпня 1993 року генерал-майор Павло Романович Попович був звільнений зі Збройних сил у відставку.

Здавалося б, ось і пенсія, живи собі у власне задоволення. Але Павло Романович не спочиває на лаврах, він людина з активною життєвою позицією. З 1992 року Попович — голова Федерації боксу Російської Федерації. Одночасно — президент Асоціації музеїв космонавтики (АМКОС). Із 1999 року Павло Попович є президентом Українського союзу космонавтів. Потім стає почесним президентом Міжнародної асоціації ветеранів фізкультури і спорту (МАФІС), штаб-квартира якої міститься в Києві. І ще почесним головою Товариства української культури «Славутич». На всіх посадах перший український космонавт працює з подвоєною енергією.

Радо вітав Павло Попович і політ нашого земляка Леоніда Каденюка на американському космічному шатлі восени 1997 року. Леонід Каденюк завжди наголошував, що він — перший космонавт незалежної України, а Павло Попович — перший український космонавт.

 Павло Попович відомий і як літератор. Він є автором книжок «Вилітаю вранці» (1974), «Космонавтика — людству» (1981), «Нескінченні дороги Всесвіту» (1985), «Робінзони Всесвіту», «Випробувано космосом і Землею». Також публікувався в збірках «Космос — моя робота», «Високі орбіти», «Зоряний», «Підкорення нескінченності», «... 3, 2, 1!», «Байконур». Автор нарисів «Таємниці Галактики», «Загадки вічного космосу», «Вперед — до витоків минулого» та багатьох інших.

Але вік поступово брав своє. Під час відпочинку в Україні в Павла Романовича Поповича стався інсульт, і 29 вересня 2009 року перший український космонавт пішов у Вічність.

Пам’ять про Павла Романовича Поповича назавжди збережеться в наших серцях. 

Але... Спробуйте знайти на мапі столиці України проспект, вулицю чи навіть провулок імені Павла Поповича. Немає ані парків, ані скверів, які б його ім’я. Тільки досить скромна меморіальна дошка на одному з будинків по вулиці Володимирській нагадує, що тут при житті працював зоряний син України. А як би було чудово, якби проспект імені Юрія Гагаріна «стикувався» в Києві з вулицею імені Павла Поповича: в цьому була б своя історична символіка, оскільки саме український «Беркут» був на радіозв’язку з першим космонавтом планети під час його славетного старту в простори Всесвіту.

Цікаво, щодо цього думають нинішній мер Києва Віталій Кличко, який за часів своєї боксерської кар’єри неодноразово зустрічався з Павлом Поповичем, та й інші численні кандидати в мери столиці України від різних політичних партій?

Чи збирається взагалі Україна 5 жовтня відсвяткувати 90-річчя від дня народження першого українського космонавта Павла Романовича Поповича?