«Війна стала трампліном у життя...»

Попри те, що Євгену лише 24 роки, про його життя, сповнене перипетій, уже можна знімати фільм або писати книжку. Він пішов на війну одразу після армії. Влітку 2014 року був тяжко поранений під Зеленопіллям, дістав численні осколкові поранення. Лікарі буквально зібрали його кінцівки по шматках, але стопу врятувати не вдалося, і Євген після тривалої реабілітації адаптував протез. Тоді про нього багато писали у пресі: хлопець рвався на війну, до своїх, але за станом здоров’я йому не дозволили — комісували, закривши дорогу у Збройні сили України. Та відмітка у військовому квитку Євгена не зупинила. Він боровся всіма способами і за два роки особистим наказом міністра оборони був поновлений на службі.

«Коли почалася війна, я щойно повернувся з армії і будував плани на майбутнє. Та одного вечора батько — а він у мене військовий комісар нашого району в Запорізькій області — зателефонував і сказав, що прийшла рознарядка повертати всіх спецпризначенців із «дембеля» до війська. А оскільки я ніс службу в 79-й окремій штурмовій бригаді швидкого реагування, то був у числі перших. Ховатися не став, як і ніхто з моїх побратимів. І в повному складі уже в березні 2014 року ми стояли на Чонгарі, а потім поступово просувалися на схід, — згадує Євген. — Перші бої для мене були під Волновахою, з ними і перші звільнені населені пункти, і перші поранення, і перші втрати. А потім ми потрапили в оточення під Зеленопіллям. Під час масивного артилерійського обстрілу 11 липня 2014 року я дістав поранення. Дивом залишився живим. Багато місяців провалявся у госпіталі. А потім мені сказали, що я не придатний до військової служби».

Син кадрових офіцерів із династії десантників не уявляв себе без армії. За будь-яку ціну він прагнув повернутися до війська, але закон не пускав. Інший на його місці розчарувався б і опустив руки, але тільки не Євген. Численні листи, звернення, дописи у Facebook — і його почули: завдяки особистому втручанню міністра оборони Степана Полторака Євгена Ісаєва поновили у війську. Нині він несе службу в 101-му окремому полку зв’язку на посаді командира відділення зенітних установок (до цього працював інструктором у Військовій академії). Паралельно навчається на психолога в Донецькому національному університеті імені Василя Стуса, а ще займається спортом — цього року виборов «срібло» з велоперегонів на національних змаганнях серед військовослужбовців «Ігри нескорених».

«Коли я втратив стопу й отримав протез, то розумів, що як солдат чи боєць я вже неефективний, але хотів бути потрібним. Пішов навчатися на інструктора в 44-й центр. Після успішно складених іспитів увійшов у штат. Зараз проводжу заняття з тактичної медицини і надання домедичної допомоги для нацгвардійців та бійців батальйону особливого призначення Нацполіції. Часто виїжджаємо із заняттями на Донбас, до хлопців, проводимо для них інструктажі, — розповідає Ісаєв. — А спорт — це ще одна можливість довести собі й показати іншим, що навіть з інвалідністю можна бути чемпіоном. До речі, на підготовку до «Ігор нескорених» часу практично не було. Та й велосипед для тренування позичив у друга. Тепер мрію про власного двоколісного коня».

На запитання, які плани на майбутнє, Євген відповідає просто: «Жити». Каже, що війна вносить свої корективи у життя багатьох, дехто повертається і думає, що тепер йому всі повинні, бо він воював, захищав, ризикував життям. Але ніхто нікому нічим не зобов’язаний, переконаний Ісаєв, бо кожен приймав рішення свідомо — сидіти вдома чи йти на війну.

«Хто вірить у перемогу і живе з любов’ю до країни, не ходить і не кричить про зраду, не нарікає на владу, а робить все можливе на своєму місці. Як казав Черчілль, марно робити все, що в наших силах, треба успішно виконувати те, що необхідно, — резюмує Євген. — У мене багато було в житті моментів, які змушували, навіть вимагали зневіритися і розчаруватися в людях, армії, в країні. Але я справився з цим, поновився на службі, попри поранення, зараз здобуваю вищу освіту і за рік матиму офіцерське звання. Хай як це звучить, але війна стала для мене трампліном у життя, навчила правильно розставляти пріоритети і розбиратися в людях».

Нинішнє життя Євгена б’є ключем. Життя дається тільки раз, впевнений боєць, і використовувати цей шанс треба на повну.