«Україна для нас нова, але рідна»

Якщо в Австрії ви запитаєте пересічних людей, чи знають вони, хто такий Іван Пулюй, то здебільшого у відповідь почуєте: «Ні!». На відміну від інших, не менш відомих особистостей, котрі народилися в Габсбурзькій імперії й котрими по праву пишається сучасна Австрія, справжній винахідник X-променів — Іван Пулюй — нині майже забутий. Вшановують натомість винятково Вільгельма Рентґена.

Лише представники академічних кіл та радіологи можуть розповісти справжню історію відкриття Х-променів. Газета «День» уже друкувала статті фізика-науковця Романа Пляцка на цю тему: Феноменальний Iван Пулюй,

Iван Пулюй (02.02.1845 – 31.01.1918). Визнання

У публічному просторі Австрії Івана Пулюя — постаті світового масштабу — немає. Щоправда, у Відні, на Шкодаґассе, 9, встановлено пам’ятну дошку Пантелеймонові Кулішу та Іванові Пулюю — на будинку, в якому вони мешкали 1870 року.

Для України унікальність І. Пулюя полягає не лише в його геніальності як науковця і навіть не в його громадянській позиції чи в колосальній працездатності, а насамперед у тому, що він ще замолоду усвідомив: його народ закономірним чином рухається до незалежности — справжньої, а не під протекторатом інших народів чи імперій, як це собі уявляла більшість української інтелігенції. Його далекоглядність полягала насамперед у тому, що він закладав основи sapiens gentem — розумної нації і збагачував арсенал інструментів для її виховання — перекладав і створював освітні матеріали для українських дітей та молоді, розбудовував систему освіти у Львові, перекладав і видавав релігійні твори українською і працював над їх пропагуванням, зокрема в підросійській Україні. 1916 року йому запропонували стати міністром освіти Австро-Угорщини, але він відмовився.

Іван Пулюй подолав шлях від сільської хатини в найвідсталішій провінції Габсбурзької імперії до вершин світової слави, ставши лідером свого часу, одночасно працюючи над мобілізацією духовних сил українців — народу, існування якого заперечували й чиєму розвиткові чинилися постійні перешкоди.

Зліва направо: Олександр, Ольга, Іван Пулюй із Юрієм (Ґеорґом) на колінах, Марія та Павло в саду Кінських у Празі. Жінки на задньому плані не ідентифіковано. (1907)
Із сімейного архіву Сабіни та Андрія Пулюїв
 

Іван Пулюй був одружений з Катериною Стозіцькою. У них народилося 15 дітей, але вижило тільки шестеро: донька Наталія (піаністка, котра вийшла заміж за композитора Василя Барвінського, з яким відбувала десятирічне ув’язнення в ГУЛАГу), Ольга й Марія, котрі стали вчительками, а також сини Юрій, інженер за фахом, Павло — лікар, та Олександр (Еміліан Йоганн, або Ганс, як його називали) — інженер, з чиїми внуками ми й зустрілися.

Ходять чутки, що Олександр — начебто прийомний син Івана Пулюя. Однак це неправда. Ось свідоцтво про народження та хрещення, яке зберігається в сімейному архіві його внуків Сабіне та Андрія.

Свідоцтво про народження і хрещення Олександра Пулюя.
Із сімейного архіву Сабіне та Андрія Пулюїв

Нащадки Івана Пулюя мешкають зараз не лише в Україні та Австрії, а й у Польщі та у США. Уже померли члени цієї великої родини в Англії, Німеччині та Канаді. Хтось із них був тісніше пов’язаний з Україною, хтось менше, а хтось зовсім утратив зв’язки з батьківщиною прадіда.

Ми побували в гостях у правнуків Івана Пулюя — Сабіне та Андрія Пулюїв у місті Траун у Горішній Австрії — провідному промисловому регіоні країни, відомому, втім, і своєю розкішною природою, й історичними пам’ятками.

Зліва направо: Андрій Пулюй, Сабіне Пулюй, Леся Івасюк, Анна Крачковська, 2020

Сабіне й Андрій, або Ано, як його називають у родині, — це онуки Олександрa Пулюя (1901 — 1984) та діти Петера Пулюя (1930—2017). Ідея зустрітися з ними виникла під час перегляду відео краєзнавця й дослідника історії Михайла Шеремети із Відня:

Про дідуся Сабіне та Андрій згадують тепло: приділяв їм багато часу й уваги, був турботливим і терплячим.

Олександр Пулюй
Із сімейного архіву Сабіне та Андрія Пулюїв

— Внутрішньо він найтісніше з усієї родини був пов’язаний з Україною і передав цей зв’язок нашому батькові. На вихідних дідо завжди одягав українську вишиванку. У мирний час працював інженером і виготовляв кіноапаратуру. Першим відкрив у місті Альтаусзее, де тоді мешкав, кінотеатр. Знімав документальні фільми та рекламні ролики, — розповідає Сабіне.

Гадаю, життя діда цікаве ще й з іншого боку. Він добровольцем подався до січових стрільців, воював хорунжим у лавах Української галицької армії та в армії УНР. 1939 року співпрацював з німецькою контррозвідкою, одержав звання ротмістра Дев’ятого німецького полку кавалерії «Фюрстенвальде». Створив відділ українських добровольців «Пума». Роман Крохмалюк написав розлогу біографію Олександра:(http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2009_06_01_archive.html?fbclid=IwAR2quZWDC2pVv5rkcfXRJnP9y7TVyIyu-UnP3Zd3M0JnTYK6HSzDHCyEc4c)

У сімейному альбомі ми знаходимо портрет Олени Степанівни, під яким рівним почерком німецькою мовою написано: «Хорунжа Олена Степанівна, згодом моя бойова подруга під Куровичами, Галичина, січень 1919 р.».

Син Олександра, Петер Пулюй, був кінооператором, власником кінопродюсерської фірми, професором Університету мистецтв у Лiнцi. Петер був одружений з Юліанною Ілоною Пулюй (до заміжжя — Голлос) із угорського міста Веспрем, яка зараз мешкає разом із Сабіне та Андрієм і перебуває під їхньою опікою.

Петер Пулюй, 2010
Із сімейного архіву Сабіне та Андрія Пулюїв

Будинок Пулюїв схований за густою зеленню насаджень. У дворі нас радо зустрічає собака Мімі. Сабіне, проводячи нас у дім, жартома бідкається, що з Мімі нікудишній сторож. Ми піднімаємося на другий поверх.

Перша дружина Олександра Пулюя – Марія Пулюй (в дівоцтві Кершбаумер), без дати.
Всі картини підписані прізвищем Puluj.
Картина Олександра Пулюя

Картина Олександра Пулюя
Без дати.
 
Копія, яку зробив Олександр Пулюй із якогось вотивного зображення. На копії – замок Макслгайд у Баварії в часи наполеонівських воєн. Замок належав другій дружині Олександра Пулюя –  Альфеді графині фон Гогенталь і Берґен.

Альтаусзее, без дати
Картина Олександра Пулюя

Картина Олександра Пулюя
Без назви і без дати

У кімнатах — чимала кількість картин, скетчів та літографій. Серед них і картини, що їх свого часу написав їхній дід. Тут сучасність переплітається з минувшиною.

— Дідо багато малював, — розповідає Ано.

У куті на другому поверсі — погруддя Івана Пулюя — проєкт того, що в Тернополі. Над робочим столом Андрія — літографії різних міст, зокрема і старого Львова.

Обставлений будинок еклектично: сучасні функційні меблі упереміж з антикваріатом, подекуди чудернацьким, різних стилів і часів. На одній зі стін — африканські етнічні маски наївного мистецтва. На видних місцях — раритетні камери. Усе це складається в мозаїку, яка приворожує своєрідною гармонією.

Сабіне пропонує пообідати, і, поки Андрій подає нам каву, моя колега Анна, залюблена в мистецтво, розпитує про його колекцію. Той пояснює, що не вважає себе колекціонером, а просто купує те, що йому до вподоби.

Це перше розлоге інтерв’ю Сабіне та Андрія. Колись давно, ще 1995 року, вони спілкувалися з журналістами в Україні. А ще їхній батько Петер і вони самі безпосередньо контактували з фізиками-науковцями Романом Ґайдою, односельцем моєї матері із села Підмихайля, що на Франківщині, і з Романом Пляцком.

1995 року Сабіне та Ано разом з родиною Пулюїв із інших країн було запрошено в Україну на урочистості з нагоди 150-річчя народження Івана Пулюя у Гримайлові, Тернополі та Львові, де відбулася низка заходів на його честь. Це єдина подорож Сабіне й Андрія в Україну. Розповідають про неї тепло.

— Уся родина зустрілася... Ми так наплакались!.. — каже Андрій, не піднімаючи погляду. — Познайомилися також з українською ріднею.

— Подорож видалася цікавою, хоч і нелегкою. Ми добиралися радянським потягом. Родич із Мюнхена, побачивши його, «раптом згадав», що в нього невідкладна зустріч, узяв речі, розвернувся і поїхав додому. Але ми доїхали. Україна для нас нова, але рідна. Це було 25 років тому — тоді люди нічогісінько не мали, але приймали нас дуже гостинно... Наготували стільки смаколиків, припрошували... Українці дуже гостинні та сердечні, — згадує Сабіне.

— Відчувалася різниця в ментальності австрійців та українців?

— Я б не сказав. Особливо якщо говорити про сільських людей, то вони загалом схожі. Хоча ми спілкувалися через перекладача, але не відчували дискомфорту, — каже Андрій.

— Ваш батько вимагав перепоховати Івана Пулюя із Праги до України. Як ви ставитесь до такої ідеї?

— Наш прадід завжди хотів бути похованим в Україні. Прага для нього — лише перехідна станція. На жаль, із цього нічого не вийшло. Можливо, варто звернутися до української влади щодо цього питання, — відповідає Сабіне.

Якби у нас був національний Пантеон, про який я колись писала, то, мабуть, все було би простіше, — промайнула в мене думка.

tyzhden.ua

Сабіне 61 рік, вона на пенсії, але справляє враження енергійної бадьорої жінки. Разом з Андрієм вони на рівних ведуть сімейний бізнес.

— Жінки в Пулюїв усі з характером. Вони — повноправні члени сім’ї та бізнесу. У нас поводиться рівноправність, — каже Сабіне.

У неї двоє дітей: Міхаель, оператор, і Клеменс, фасиліті-менеджер. Обидва мешкають у Відні. Лише наприкінці розмови вона зізнається, що любить рукоділля, і в її очах спалахують вогники, коли ми показуємо їй ґердани.

Андрієві скоро виповниться шістдесят. Він неодружений. Завжди суворий, але з чудовим почуттям гумору, має різкі рухи і гострий погляд світлих очей. Багато подорожує по роботі. Нещодавно був у Нігерії і знімав фільм про католицького священика, котрий збудував там школу та лікарню. До речі, очі в Пулюїв — і жінок, і чоловіків, — дуже схожі. Це відразу впадає у вічі під час перегляду сімейного альбому.

— Ось це тітка Ольга, а це Марія, — каже Ано, киваючи на фото й запалюючи сигарету.

Альбом ретельно укладав Олександр, який після смерті першої дружини Марії («Ніни») (у дівоцтві Кершбаумер) 1963 року взявся за упорядкування архіву Івана Пулюя, незважаючи на інсульт, що стався після втрати дружини. Відтак Олександр виїхав до Німеччини й одружився вдруге з художницею Альфредою графинею фон Гогенталь і Берґен (1926—1985). До речі, графиня — авторка пам’ятної плити українським в’язням у концтаборі Дахау. Завдяки дружбі з мистецтвознавцем проф. Володимиром фон Залозецьким вона глибше зацікавилася українством, а також познайомилася з Олександром.

Кожна світлина в альбомі детально підписана акуратним почерком. На деяких сторінках — вкладено листи Івана Пулюя до дітей.

 — Ким є для вас ваш прадід?

— Наш прадід... — лунає майже одночасно від брата і сестри, і ми сміємося.

 — Маю на увазі, чи сприймаєте ви себе як династію, як носіїв своєрідного бренду «Пулюй»?

— Ні, ми не трактуємо себе як династію. Це занадто гучне слово. Прадід завжди невидимо присутній у нашому житті, але ми на цьому ніколи не наголошуємо. Коли ще жив батько, то він нас тримав укупі, і ми раз на рік на Різдво зустрічалися з усією родиною. Зараз уже не так часто, на жаль.

— Батько багато розповідав про прадіда?

— О так! Прадід — частина нашої сімейної історії. Говорили про нього виключно як про члена сім’ї і, звісно, про історію з відкриттям променів Пулюя.

— Як ви ставитеся до того, що ваш прадід несправедливо забутий в Австрії?

— Його знають у професійних колах, і, мабуть, цього досить. Ми от навіть нашим сусідам не розповідаємо про прадіда — скажуть, що хвалимось. В Австрії це — минуле. Загал тут живе радше сучасним. Мабуть, в Україні панує інший підхід до минулого, з огляду на інакшу історію, на національні травми... Для українців минуле є зараз особливо актуальним.

— Що ви знаєте про колективні травми українців? В Австрії про злочини комунізму майже не говорять...

Сабіне киває, погоджуючись:

— Про ГУЛАГ, табори, репресії ми знали давно. Зрештою, це не оминуло і нашу родину. А от про Голодомор тут насправді майже не говорять, тому дізналися про те жахіття трохи пізніше.

— На жаль, доля прадіда — типова доля винахідника. Цілком погоджуюся з вами: мабуть, варто активніше популяризувати Івана Пулюя, — замислено додає Андрій.

— Так! — підхоплює Сабіне. — Гадаю, наша зустріч із дітьми та молоддю в українській суботній школі у Відні, яку запропонувала Анна, стане таким початком. Ми взагалі відкриті до спілкування — було б прекрасно розширити наше коло спілкування, особливо в Україні й серед українців діаспори. (Усі охочі можуть сконтактуватися з Пулюями через Лесю Івасюк: [email protected].)

Анна нагадує, що в її школі діють курси української мови, навіть онлайн.

— Так, на жаль, ми втратили мову. Зрештою, ми — четверта генерація. Лише наш дід знав українську. Батько розмовляв чеською, українською менше, а ми вже зовсім «завстріячені». Питання нашої української ідентичності постало для нас після проголошення незалежності України. До того ми сприймали себе радше австрійцями, — веде далі Сабіне.

— Навіть розуміння того, що наш прадід був власне українцем, прийшло після розпаду СРСР, — продовжує Андрій. — Ми знаємо, що українську мову часто забороняли. Знаємо, що й нині мовне питання гостре як ніколи.

— Ви знаєте про це із австрійських медіа?

— Ні, радше від тих українців, з якими спілкувалися. Знаємо також історію про те, що наш прадід намагався поширити Святе Письмо українською мовою в Російській імперії, але йому цього не дозволили. Натомість японський генерал Ноґі 1905 року дозволив поширити Святе Письмо серед українських полонених. Цей факт свідчить сам за себе, — каже Андрій.

— Ми дивимося австрійське телебачення, але зрозуміло, що інформація подається неповна. Зараз стали менше говорити про війну в Україні. Ясна річ, що відбувається окупація, —  каже Сабіне.

— Як ви вважаєте, наскільки представлено Україну в Австрії?

— Культурну дипломатію мали би налагодити краще. Ми чули, що у Відні багато чого відбувається, але не на рівні решти восьми федеральних земель... Ми мешкаємо в Горішній Австрії — це великий простір, але тут рідко відбуваються заходи, пов’язані з Україною.

— Що б ви побажали сучасній українській молоді?

— В Австрії мешкає чимало українців. Молодь виїжджає зі своєї країни, і це сумно, бо наш прадід не бажав українській молоді такої долі. Він працював для виховання молоді, яка би творила свою країну. Втім, це можна робити і поза межами України. Отож, бажаємо плідної праці на благо європейської України.

Слухаючи Сабіне, я пригадала події в Горішній Австрії: у травні 213 українців приземлилися на летовищі в Лінці для допомоги у збиранні врожаю. А ще я подумала про села, які зникають із географічної мапи України... І про поля, які лежать в Україні перелогом через те, що їх нікому обробляти... Про найцінніші сили країни — солдатів і волонтерів, які виживають в екстремальних умовах. Урешті, про інертний загал, який обирає невігласів і дає їм себе ґвалтувати... Минуло 102 роки від смерті Івана Пулюя, але українська молодь все ще стоїть перед тим самим завданням: відстояти себе, свою територію, мову та своє майбутнє.

P.S.:

Могила Олександра Пулюя (див. відео М. Шеремети) була знайдена завдяки старанням Тараса Піняжка — архітектора, пластуна, керівника проєкту «Врятуй могилу героя» при Пласті в Австрії. Усі охочі можуть допомогти проєкту фінансово.