«Це великі люди...»

Мабуть, багато відвідувачів Фотовиставки «Дня» досі добре пам’ятають світлину «Реальний апокаліпсис» — лелеки на полі, охопленому вогнем. Вона стала однією із призерок нашого міжнародного фотоконкурсу 2015 року й викликала чимало роздумів та асоціацій глядачів — від пов’язаних з екологічною ситуацією до образу України в полум’ї війни. Її автор — Сергій ГУДАК, фотокореспондент «Укрінформу», постійний учасник нашого Фотоконкурсу, котрий і цьогоріч представив журі оригінальні фотороботи. Ми поспілкувалися з паном Сергієм про теми його фотороку.

— Як минає ваш фоторік, які з робочих та особистих планів вдалося втілити, а які ні? Чим пишаєтеся і про що, можливо, шкодуєте?

— Напевно, багато згадуватимуть цей рік як досить дивний. Через коронавірус відбулося багато карколомних змін у різних сферах життя. Але водночас замість тем, які відійшли через карантин, з’явилися нові. Наприклад, я намагався висвітлювати роботу лікарів, які рятують хворих на коронавірус. Ідеться і про Закарпатську обласну клінічну інфекційну лікарню, і про медиків Центру легеневих хвороб. Не можу сказати, що цим пишаюся, але це була моя спроба показати широкому загалу їхні вкрай тяжкі будні. Я зробив серію знімків їхніх очей, адже це власне те, що тільки й бачать хворі, дивлячись на лікаря, і шукають у них надію. А також фотографував загалом їхню роботу.

Ще одна із моїх постійних тем — як готують традиційний карпатський сир, бринзу та вурду, і люди, завдяки чиїй важкій праці вони ще досі є. Я ходив у гори й кілька днів працював з вівчарями Хустського району — як на мене, вийшло непогано.

— Надіслана на конкурс серія «Очі» — про лікарів однієї зміни Закарпатської обласної клінічної інфекційної лікарні. («Того дня я провів кілька годин з цими людьми. І про них, як і про те, що вони роблять, можна говорити багато. Але я захотів, щоб ми просто подивилися їм в очі. Очі, які часто втомлені, але впевнені. Очі, які часто дивляться крізь запітнілі окуляри. Очі, які запам’ятають врятовані цими людьми. Врятовані, просто ніколи не бачать їхніх облич... Це очі лише однієї зміни Закарпатської обласної клінічної інфекційної лікарні, сфотографовані під час чергування в «ковідних» палатах. Очі людей, котрі поруч з нами. І щодня рятують наші життя», — написав пан Сергій в описі до серії знімків. — Авт.) Розкажіть, чи складно було організувати зйомку, який післясмак вона залишила?

— У плані комунікації проблем не виникало, я сам думав про це, аж тут до мене звернулися з такою пропозицією із пресслужби Центру громадського здоров’я регіону, і я охоче погодився.

Я провів у лікарні півдня — з ранку до першої години, і ще на етапі, коли лікарі вдягали захисні халати, звернув увагу на гарні очі однієї з них і сфотографував їх. І вже в процесі у мене виникла ідея познімати очі інших медиків. Усі поставилися з розумінням до моєї пропозиції. Зі мною була старша сестра, котра супроводжувала мене, але «показухи» ніхто не влаштовував. Я зупинявся, де вважав за потрібне, звичайно, запитував, куди можна чи ні, чого можна торкатися, а чого ні. Цю зйомку сприйняли дуже добре, лікарі потім дякували.

А післясмак — коли ти знімаєш цей захисний костюм, а в тебе мокра спина, очі нічого не бачать через запітнілі стекла окулярів, то проникаєшся великою вдячністю до медиків. Як вони взагалі можуть витримувати роботу в цих костюмах, у яких важко і незручно навіть просто пересуватись, погано чути, інколи через окуляри дуже важко щось роздивитися, а ще працювати зі складним обладнанням, ставити крапельниці й усвідомлювати, що від тебе залежить життя пацієнта... І вони ж рятують наших людей! Це великі люди...

— Одна із ваших постійних тем за час участі у Фотоконкурсі «Дня» — екологічна. Чому для вас це важливо і як справи зараз?

— Ця тема складна й важка. З роками її актуальність не зменшується. Хоч свідомість наших громадян і зростає, люди починають сортувати сміття, з’явилися пункти приймання вторсировини, куди можна його здавати. Але коли піднімаєшся в гори і все одно бачиш величезні купи цього непотребу чи коли після паводку береги річок всіяні сміттям, коли бачиш на водоймах цілі затори із пластикових пляшок... То розумієш, що з людьми все ще щось не так.

— І насамкінець — чим для вас є Фотоконкурс «Дня»?

— Це нагода зупинитися на кілька днів і подивитися, що ти встиг за цей рік, а що ні, і що неодмінно варто втілити наступного року.