Стосовно філософії ми і так спокійні
Напевно, мав слушність Артур Шопенгауер: «найбільш несприятливим часом для філософії є той, коли нею ганебно зловживають». На жаль, зловживають нею й у нашій країні. Володимир Шкода, чудово з цього приводу пише — мовляв, стан нашої філософії «жалюгідний, і є ні чим іншим, як наслідком процвітаючого становища філософії в радянські часи» («День» від 23.02.06).
Спершу спробуємо з’ясувати, кому адресований заклик заспокоїтися. Тим, хто використовує слово «філософія» недоречно або в безглуздому контексті, на зразок «Нова філософія бізнесу»? Звісно, ні. Ці люди, як правило, не дуже замислюються над значенням слова, що привернуло їхню увагу хіба що солідним звучанням, а вже хвилюватися з приводу феномена філософії, а також її «жалюгідного становища в нашій країні» вони навряд чи будуть.
Що ж, переберемо інших персонажів, згаданих у статті. На кого, власне, спрямоване вістря полеміки? Можливо, це старанні аспіранти, на зразок відмінниці Дар’ї, нібито свято впевнені в тому, що філософія — особлива наука, світогляд, система ідей, і яким треба лише визубрити тексти підручників і скласти кандмінімум? Ні, звісна річ, не про них думає і не з ними сперечається філософ Володимир Шкода.
Беріть вище. Філософ обрав іншу, серйознішу, але й, скажімо так, легшу мішень: це ті, хто замість того, щоб філософствувати, викладають філософію. Так, так, ті самі, обтяжені вантажем матеріалістичної діалектики, страхітливі породження колишньої системи — професори філософії, які, мовляв, усе ще не усвідомили свободи та намагаються «методологічно озброювати». Це вони вважають, що філософія покликана дещо викласти і щось «дати своєму народу». А всі біди, — запевняють вони, — від того, що наші філософи неправильно орієнтували суспільство. Це вони, бідолахи, віджили своє і безнадійно застаріли, чомусь обговорюють безглузді запитання «Що таке філософія?» та «Нащо вона потрібна?». І, зверніть увагу, не просто так, а прагнучи отримати з неї, вільної та «некорисної», що витає, як птаха в просторах небесних, хоч якусь земну користь-вигоду.
Постріл, на мій погляд, холостий. І не тільки тому, що в стінах філософських кафедр уже давно звучать інші імена, і замість Маркса, Енгельса та Леніна цитують Хайдеггера, Фуко і Дерріда (з легкістю змінюючи імена, але при цьому зберігаючи тип мислення). Просто філософ Володимир Шкода вистрілив у повітря. Але, схоже... влучив у самого себе. Можливо, тому, що його знаряддям був бумеранг, кинутий хіба що для того, щоб самого себе заспокоїти стосовно філософії? Спробуймо відповісти на це запитання.
Роздуми Володимира Шкоди — це блискуча гра інверсій. Інакше кажучи, основний принцип його мислення — нескінченно перекинутий кубок. Варто такому наповнитися — дивишся, він уже перекинутий. Отже, спустошений.
Ось, наприклад, самоперекидання перше. Початок статті вельми інтригує. Ніби ненавмисне кинуте запитання: «Розкажи-но, яка твоя філософія?» Апетитно та досить багатообіцяюче звучить думка про «приватну філософію» на противагу її розумінню як «загального і єдиного, куди кожний намагається зробити свій внесок, або внесочок. Як при будівництві Вавілонської вежі». Читач уже передчуває: ось зараз, от-от йому розкажуть, яка ж вона, філософія Володимира Шкоди — приватна, персональна... І що ж? На жаль. Читач розчарований. Виявляється, автор намагається «дрібними штрихами описати стан НАШОЇ філософії».
«Гаразд, — заперечите ви. — Зрештою, можна й про нашу філософію розмірковувати, але при цьому примудритися висловити власну позицію». Але ж ні! Власні погляди вільний філософ Володимир Шкода старанно ховає за афоризмами Ісака Зінгера, Людвіга Вітгенштейна, Ричарда Рорті й іншими цитатами (які, якщо вдуматися, й виявляються ключовими позиціями, над якими пропонує нам поміркувати автор статті). Додатково наш філософ признається, що все написане вже сиділо в його свідомості, він відчув це і взявся шукати джерело. І, на щастя, знайшов. Це — Хосе Ортега-і-Гассет!
Так загадково мерехтливе на початку запитання «Розкажи-но, яка ж вона, твоя філософія?» остаточно згасло. Нам запропонований навіть не свій внесок, або внесочок, а кілька наздогад узятих цеглинок із тієї ж загальної (утім, уже не «єдиної», але зате тепер тотально еклектичної) Вавілонської вежі... Кумедно, чи не так?
А ось самоперекидання друге. Суть проекту Володимира Шкоди, за його словами, зводиться до такого «Даймо філософії спокій! Забудьмо про питання, нащо вона потрібна та що вона повинна». То тут, то там автор наполягає: «Я не відповідаю на запитання, що таке філософія». Та ще й сміється над тими, хто на зборах інтелектуалів замість того, щоб філософствувати, починає ламати голову над тим, «що таке філософія», або, принаймні, рано чи пізно до цього запитання сповзає. І що ж?
Уважно прочитаймо три останні абзаци статті Володимира Шкоди, які плавно сповзають то до запитань на зразок: «Що це означає — філософствувати?», «Чи не стаю я насправді філософом?», то намагається подати читачу нову редакцію постановки... — ні, ви не повірите, — «основного питання філософії» (очевидно, школа діамату все ж не минула даремно і для її нищівника)!..
Скажіть-но, чи можна хоч щось тямуще сказати з приводу того, «чи стаю я філософом», якщо відмовитися від запитання «що є філософія»? Невже можливо відшукати більш-менш осмислену відповідь на запитання «що це означає — філософствувати?», якщо відмовитися від постановки самого запитання «що таке філософія»?
Однак суттєвішим здається самоперекидання третє. І тут доведеться зупинитися детальніше. Отже, візьмімо одну з головних тез філософського проекту Володимира Шкоди — відмову від запитання «Навіщо?». «Відійдімо від прагматики, — закликає нас автор, відстоюючи думку про некорисність філософії, — має ж щось існувати не для чого, а просто так, для себе. Або для людини, але без прямої вказівки на позитивний ефект. Бо є речі, які корисні, але ми не знаємо, чим».
Одразу ж можна заперечити: це дві абсолютно різні позиції. Одна справа — стверджувати, що в речі немає мети й тому вона існує «нінащо». І зовсім інша — вважати, що ми маємо справу зі своєрідною ноуменальною «річчю-в-собі», і в неї цілком може бути певна мета, про яку ми просто нічого «не знаємо та ніколи не дізнаємось» (ignoramus et semper ignorabimus), і тому марно задаватися запитанням — «навіщо» вона існує. Відповідно, можна говорити про дві абсолютно різні речі — «некорисну» і ту, яка «корисна, але ми не знаємо, чим». До якої з них належить філософія?
Із контексту подальших розмірковувань Володимира Шкоди очевидно, що філософія належить до другого роду речей. Бо вона все ж таки корисна, але тільки не з погляду «вигод і витрат». Підемо ж далі за думкою автора: «Просто визнаймо, що філософія — давня культурна традиція. Як релігія, фундаментальна наука і ще, хотів би зазначити, — класична музика. Мені здається, культурні люди щодо традицій запитання «навіщо?» уникають. Щоб не здаватися некультурними».
Фундаментальну науку навряд чи можна зарахувати до давніх традицій. Що стосується давніх, справді «традиційних» культурних традицій, то останні, як відомо, засновані на священному Тексті. Для них радше доречні запитання «чому?», а не «навіщо?», запитання про причини, а не про цілі. Та й цілі ж так часто змикаються з причинами. Адже Традиція повертає до першоджерела або першоподії — тієї першооснови, в якій дані, точніше, перед-задані відповіді на запитання «навіщо?».
Навряд чи Володимир Шкода міг би зарахувати себе до носіїв традиційної культури, хіба що — до поціновувачів її рештків. Але пафос останньої думки філософа, гадаю, полягає в іншому. Приблизно в тому, що колись пропонували, вслід за кантовським «начебто», Вільям Джемс й інші прихильники філософії прагматизму, аж до Ричарда Рорті, стосовно релігії. А саме отак. Людині не обов’язково вірити в Бога, досить просто жити так, «начебто» (als ob) Бог існує. Бо це загалом «корисно», принаймні жодної «шкоди» не буде від того, що людина житиме за заповідями та зберігатиме спокій у душі. А отже, релігія в чомусь «вигідна».
Чи не те саме й із філософією? Та загалом те саме, — намагається запевнити нас Володимир Шкода. Мовляв, заспокоймося стосовно того, «навіщо» потрібна філософія, а просто визнаймо факт її існування і живімо так, «начебто» вона мала ціль у собі: як релігія, як музика, як будь-яка давня традиція...
І тут ми підходимо до найважливішого. Чи не здається дивним, навіть парадоксальним, що у спробі обґрунтувати «некорисність» філософії Володимир Шкода мало не вторить «прагматичному» ходу думки? А отже, шукає в бідній філософії хоч якусь «користь», нехай і ту, яка нам не відома?
Шкода, шкода. Давні культурні традиції залишилися забутими. Наш автор — до мозку кісток «прагматик», соціально стурбований апологет ситуативної «ad hoc філософії» вітального потоку, живої реальності, конкретної дії. Володимир Шкода як публіцист і прихильник публічної філософії «ін екшн» не шукатиме якихось метафізичних основ сущого або не міркуватиме «про перші причини та початки». Навіщо? Адже наш український Шопенгауер — релятивіст, шанувальник Ричарда Рорті. А вслід за останнім нічого не залишається робити, як поховати «платоністсько- кантіанський канон» й оголосити «кінець проекту Істини».
Однак що може бути простіше, ніж продемонструвати прагматику простий і самоочевидний факт — «філософія хоч і не дуже затратна, але зовсім невигідна, а отже, не потрібна»? Ось і виходить, що Володимир Шкода, схоже, сам собі як прагматику і довів: немає жодної користі в філософії, і в цьому її головна користь. Не варто питати про філософію «навіщо?», отримувати з неї вигоди та переваги, і саме в цьому «ні-нащо» — її вигода та перевага.
Володимир Шкода пише про те, що філософії не потрібна любов мас, але при цьому користується типовим лексиконом мітингових закликів: «давайте!», «годі!», «облиште!»... І чомусь публікується в газеті «День», бажаючи знайти популярність у цих самих «масах». І навіть те, що Володимир Шкода пише для газети «День», за його ж словами, відрізняється від того, що він пише для «Вестника ХНУ» або «Філософської думки». Чи не тому, що наш філософ непоправно подвійний, і ще, по суті, не вирішив свого «основного питання філософії» — хто ж «це я сам»?
Очевидно, стаття про некорисність філософії — твір некорисний. І для прагматика, який і так знає, що філософією займатися «невигідно», і для того, хто намагається всерйоз філософствувати — йому тим самим вже відомі і радість пізнання заради самого пізнання, й особлива «корисність некорисного». Тому заспокойтеся стосовно філософії, Володимире Васильовичу! Схоже, всі інші стосовно цього й так спокійні.
Саме це я маю на увазі, коли, абсолютно щиро захоплюючись талантом і стилем філософа Володимира Шкоди, стверджую, що стаття про некорисність філософії — найбільш дивовижне, прозоре та натхненне (а також найбільш некорисне) із його останніх писань!
