Столик на двох із краєвидом на «Лейпциг»

Тимчасові незручності і формальні вибачення з цього приводу супроводжують усе життя, і ми давно звиклися, видресирувані реальністю, що черговий капремонт років на десять дасть тобі тільки одну можливість — пробиратися містом трохи боком. У пару може приєднатися деяка реконструкція без обмежень у часі. Якщо ж усе відбувається на жвавому місці, то можливою метою і є тягучка. Дивись, і нова земля як чиясь ненавмисна радість винирне. Буває — тільки помітиш рух до оновлення і подумаєш — справа пішла і, нарешті, дивний красень на розі Прорізної і Володимирської вислизне з тюремного одягу вічнозелених заборів, і ми, можливо, ошаленіємо від його розкоші, але тут доля будови знову збрикне, адже у неї немає почуття гумору і необхідності викладати правду, хоча в її величезному і складному словнику є відповіді на всі запитання, ми діставалися до них якось дуже вже кустарно.

Притерті ворота, заморожений сон безлюдної території — ось він, так званий будинок Сироткіна, побудований архітектором Карлом Шиманом в 1900-1903 рр., ніби поруч, а не дострибнути. Він, до речі, вважався найвищим і найкрасивішим будинком у Києві, прекрасний і зараз, але коли пробігаєш повз, то дивишся тільки під ноги на тимчасові настили, доріжки безпеки в зоні будівництва, проходи, як зигзаги успіху — тут не до краси. Усвідомивши це, фотоапарат колеги почав гуляти неначе сам по собі: то під паркан за шпигунською методикою впровадиться, то в шпаринку якусь око об’єктиву прилаштує і неначе зафіксує цей плід, що «завмер». Я ж уже хвилин двадцять біля забитих воріт намагалася викликати охоронця, але, тільки коли забарабанила кулаком по воротях, двері раптом відчинилися — це ви дзвонили і дзвонили, здивувався він. Ми, ми, нам треба туди, де колись був «Лейпциг», ну, ви, напевно, знаєте, що він давно став певним ностальгічним брендом, начебто і не пов’язаним з його тілом-будинком, проте хочеться подивитися.

ТАКИЙ ВИГЛЯД КОЛИСЬ МАВ ОДИН З НАЙКРАСИВІШИХ БУДИНКІВ КИЄВА У 70-х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ. ВІДТОДІ ЗА БУДИНКОМ МІЦНО ЗАКРІПИЛОСЬ ІМ’Я «ЛЕЙПЦИГ» — ВІД НАЗВИ ПОПУЛЯРНОГО РЕСТОРАНУ, ЩО ПРАЦЮВАВ ТУТ

— Ну, ні, — ввічливо запротестував відповідальний, — пускати недозволено, адже роботи заморожені. Скажу тільки, що старої начинки вже немає, а ресторан, правда, не знаю, як називатиметься, але розміститься на тому ж місці, а будинок планується під готель.

Особисте життя «Лейпцига», значить, знову доведеться збирати по крихітках, дегустуючи факти за принципом — старого коньяку не буває, та і ресторан вже давно виграв непомітну суперечку з долею. Він не став статусною примарою, а запам’ятався багатьом як бажане богемне містечко, куди Європа немов завітала на розвідку — для знайомства з киянами. Дивно — не згадується він якимось особливо шикарним або яскраво багатим, до того ж був невеликим, камерним, але відбою від охочих потрапити саме сюди, до «Лейпцига», не було.

ДІМ СИРОТКІНА — ЦЕ ЩЕ ОДНА НАЗВА БУДИНКУ, ЯКА ДІСТАЛАСЯ ЙОМУ ВІД ПРІЗВИЩА ОДНОГО З ВЛАСНИКІВ. АЛЕ ПОМИЛУВАТИСЯ ЧУДОВОЮ СПОРУДОЮ СЬОГОДНІ ЗАВАЖАЮТЬ СУВОРА ОХОРОНА, ВИСОКІ ПАРКАНИ, ГЛУХІ ВОРОТА, ЩО ОТОЧИЛИ БУДИНОК З УСІХ БОКІВ...

— Коли працював майстром виробничого навчання в «Лейпцигу», це 1978-1980 рр., — пригадав на моє прохання Олександр Пилипенко, сказала б, колекціонер, зокрема самої історії Києва, подій і предметів, супроводжуючих життя городян в радіусі кількох століть, який володіє щільною, образною пам’яттю, що відчувається і в манері його збирання. Начебто не надмірно розсудливій, хоч і не без цього, а лірично-химерній, неначе все за почуттям, коханням. Отже, повертаючись до теми, — аби потрапити увечері до Лейпцига, треба було ублажити швейцара десятьма карбованцями, і це тільки для того, щоб увійти до зали. Потім також підкупити офіціанта. До речі, це були солідні гроші — по суті, вечеря з пані, причому неквола. Звичайно, розцінки в рибні дні (вівторок і четвер) слабшали, думаю, і тому, що тоді такої різноманітності риби, як зараз, не було, та і мало хто замислювався, що це корисно. Мені підказав приятель, що особливий попит у гостей мав салат по-італійськи, м’ясний із маринованими сливами, і загадковий Хопель-попель, якщо я правильно запам’ятав.

Йдучи по сліду, дізналася, що є навіть свої дослідники київського громадського харчування часів соціалізму. Скласти портрет неживого героя нашого часу, а в цьому випадку «Лейпцига», додавши свої спогади, допоміг автор багатьох навчальних посібників, публікацій, один із засновників клубу «Кияни» Ігор Однопозов. До речі, перше, що мене вразило, було меню ресторану. Воно друкувалося двома мовами — українською і німецькою.

ЕЛЕМЕНТИ ОЗДОБЛЕННЯ БУДИНКУ ПО ВУЛИЦІ ВОЛОДИМИРСЬКІЙ, 39

Від києвознавця ж дізналася, що 1949 року на вулиці Свердлова (Прорізній) було відкрито «Коктейль-хол». Тут подавали небачені досі коктейлі — яєчний, м’ятний, кавовий. Пити їх належало через соломинку, але недосвідчені кияни залишали її на пам’ять, а напій випивали залпом. Потім тут приземлився невиразний ресторан «Чайка», нарешті 1958 року влаштувався ресторан німецької кухні «Лейпциг». На декількох поверхах — в підвалі, на першому і другому — розташовувались чотири невеликі зали, розраховані на 150 місць. Серед фірмових блюд — німецький борщ (46 коп.), бульйон з м’ясними галушками (51 коп.), біфштекс з яєчнею по-гамбурзьки (1, 31 крб.), ескалоп по-німецьки (1,15 крб.). Зустрічалися і зовсім екзотичні назви: ТА-ГЕ, коруонблянц «Шаргач», рінц, Лейпциг-буташтек. Ще одна фішка ресторану полягала в тому, що серед обслуговуючого персоналу були виключно чоловіки.

Та все ж, блукаючи меню «Лейпцига», ледве не забула, що попри німецькі переваги котлета по-київськи в меню була, як же без неї. Схоже, навіть смакові подихи промайнули в пам’яті, зазначу, що цієї миті від неї не відмовилася б. До речі, цей яскравий будинок в своєму романі «Біла гвардія» згадує Булгаков.

І ось іще цікава подробиця. До всього цього радянського періоду на першому поверсі прибуткового будинку, як деякі джерела стверджують, тут був і готель, і кондитерська «Маркіз», кав’ярня, а також бюро з найму бонн і гувернанток (кияни називали його «бюро німок»), і магазин квітів і ковбас. На верхніх поверхах — мебльовані кімнати «Палермо».

Вже з 80-х років минулого століття, а може, і раніше, він приходить в аварійний стан і на початку 90-х усіх мешканців комуналок розселяють, там на рік-півтора залишається безгоспним, загальнодоступним і, природно, хаотично спустошується. Дещо з врятованого, а не відправленого нетямущими ділками на металобрухт, які бачать у покинутих предметах тільки мотлох або свою копійчану вигоду, ми побачили в Пилипенківській садибі, з будинками зі старовинної цегли, з чарівними внутрішніми двориками. Тут ми знову немовби зустрілись із старим «Лейпцгом», правильніше, з ґратами з його чорних покинутих тоді сходів, в чавунні вигини яких вплелися дивовижні птахи з хижими язичками, лелеки. Вони ще 25 років тому прикрасили тут чисельні оригінальні вікна, стали перилами і знайшли, по суті, вічне гідне життя. Господар раптом пригадав, що під дахом будинку розташовувалися майстерні художників. Тоді я навіть особливо не цікавився їхніми іменами, — зазначає мимохідь, — з батоном докторської завжди міг прийти в гості до будь-кого. До того ж туди навідувалися яскраві модні тоді артистки, загалом, тут життя протікало без удаваного етикету. Є свій спогад і в П’ятерикова. Десь теж наприкінці 70-х минулого, природно, століття він, тоді фотокор «Вечірки», з іще двома колегами прийшов до «Лейпцига» вдень на комплексний обід. У Сергія тут працював знайомий офіціант Толя, який на їхнє прохання приніс ще й дефіцитний сорт пива. При розрахунку за цю послугу і накинув зайвий карбованець. Один із товаришів по службі Сергія, пообідавши з пивом, навідріз відмовився платити надлишок і сказав П’ятерикову — це твій знайомий, ти й плати. Ось таке сталося комплексне жлобство, тим і запам’яталося.

Звичайно, можна було б перерахувати всі зазначені професіоналами нюанси — і дихання раннього модерну, а в чомусь і чарівність ренесансу, і витонченість ліпнини, особливу ажурність балконних огорож, башточок, але ми шукали живі спогади. Не знаю, чи прожили своє листівочне життя в цьому красивому будинку за правильною адресою його мешканці, але відомо, що в різний час тут мешкали відомі академіки, музиканти, письменники, архітектори й історики.

Схоже, будинок зараз знову переписує свою життєву п’єсу, усвідомлюючи, що Києву він завжди був милий і своєю імпозантністю, і деколи легковажністю, і розпещеністю від уваги до смаку тата Карла-архітектора, Карла Шимана.

Сам собою народився мій план: на вечір — замовлю ж бо столик на двох десь поблизу, з краєвидом на «Лейпциг», що вже втік у минуле. Кого запрошу — не скажу, але пліткувати ми будемо про «Лейпциг» з тим, хто знайомий із його шармом не з чуток. Цікаво, наскільки ж сьогодні затягнуть ті давні 10 рублів. Перевіримо.

Ми ж зустрінемося незабаром там, де тихо ще живе осінь, де можна пошарудіти листям і постояти біля осінньої води, думаючи про щось своє, тепле, погоджуючись із поетом — «И начинает уставать вода, и это означает близость снега».