Сімейні війни... без переможців

У середині червня журналістка Наталія Софієнко повідомила на своїй сторінці у Facebook про трагічний випадок, який стався в Кременчуці, — «за попередніми даними чоловік забив до смерті дружину, вона кілька днів пролежала в комі, але так і не опритомніла. Марина — молода, амбіційна, гарна — воювала на Донбасі. Повернулася з війни, але смерть на неї чекала вдома... Чоловік тепер не віддає тіло Марини для поховання її родичам — матері, сестрі. Родичі в розпачі, просять допомоги, щоб її законний чоловік не вийшов сухим із води та хоча б допустив їх до загиблої... Коли жінку привезли до лікарні, то поліція порушила кримінальне провадження за нанесення тілесних ушкоджень, а коли вона померла, то справа була перекваліфікована». Коментуючи місцевим журналістам ситуацію, начальник поліції Кременчука Сергій Терела зазначив, що «криміналу в смерті учасниці АТО в Кременчуці немає. Її не вбивали». Що (чи хто) стало причиною смерті жінки, яку так поважали на фронті, — крапку в цій трагедії має поставити слідство. Але сама історія не вкладається в голові й змушує визнати, що жорстокість досі толерується в українських родинах, створюючи підґрунтя для домашнього насильства, від якого потерпають і чоловіки, і жінки. Щоправда, останні у п’ять разів частіше.

ЗАКОНОДАВСТВО НА ПАПЕРІ ТА В ДІЇ

За даними Фонду ООН у галузі народонаселення, в Україні понад один мільйон жінок щороку зазнають фізичного та сексуального насильства. Це приблизно кожна п’ята жінка. Останні дослідження Фонду свідчать: 18% чоловіків вважають, що чоловік має право вдарити або побити дружину, якщо, наприклад, дізнається про її зраду. Фактично кожен третій український чоловік має знайомих, які вчиняли фізичне насильство щодо власних дружин і партнерок. 10% чоловіків в Україні вважають, що жінка має терпіти насильство задля збереження сім’ї. Зважаючи на масштаби країни та наявні проблеми з толеруванням домашнього насильства, слід констатувати: шелтерів ще дуже мало, і владі на місцях треба це змінювати, щоб захистити постраждалих від домашнього насильства.

«Якщо орієнтуватися на статистику, то в Україні більше 1 мільйона жінок щороку стають жертвами фізичного чи сексуального насильства в сім’ї. Торік у грудні держава ухвалила суворіші покарання для кривдників. Якщо раніше домашнім насильством вважались інциденти серед подружжя, то тепер коло осіб розширюється. До нього зараховують колишнього чоловіка чи дружину, громадянські шлюби. Розширилося і коло осіб, яких визнають кривдниками: прийомні батьки, особи, які спільно проживають чи проживали в одній родині, рідні брати, сестри, опікуни й інші родичі — дядько, тітка, племінники, двоюрідні брати, сестри, двоюрідні дідусі та бабусі. За кожен із видів насильства передбачена різна відповідальність. Але якщо узагальнити, то це покарання у вигляді громадських робіт на строк від 150 до 240 годин, а максимальний арешт — на 15 діб. Відверто, на мою суб’єктивну думку, покарання має бути суворішим, щоб кривдник мав час усвідомити те, що він вчинив. Два тижні мало для покарання, — пояснює провідний юрисконсульт Центру для сім’ї, дітей та молоді Вінницької міської ради Максим ЮРЧЕНКО. — У зв’язку з розгортанням інформаційної кампанії почастішали звернення від жертв. Тобто люди не бояться, вони телефонують, просять допомогти. Також буває, що звертаються діти. Закон передбачає реакцію на звернення від дітей, які стали жертвами домашнього насильства, адже вони також отримали психологічну травму і потребують психологічної допомоги, щоб у майбутньому не скопіювати поведінку своїх батьків».

Максим додає, що з 1 липня у Вінниці запрацювала спеціальна служба для надання соціально-психологічної допомоги людям, які постраждали від домашнього насильства. Її створили на вимогу ухвалених законодавчих актів та статистики, адже за минулий рік у місті правоохоронні органи зареєстрували 569 випадків домашнього насильства. За три останні місяці вже виявили понад 200 випадків, тобто тенденція — до збільшення. У складі бригади, яка виїжджає на виклики, працюють психолог, фахівець із соціальної роботи та водій. За потреби долучаються представники служби у справах дітей та освіти, охорони здоров’я.

«Бригада реагує на повідомлення про насильства, які надходять як на номер 102, так і на міську гарячу лінію «Цілодобової варти». Прибувши на місце виклику, представники бригади роз’яснюватимуть постраждалим їхні права, визначені законом, можливості отримання допомоги. У разі необхідності вилучатимуть жінок і дітей із подальшим оформленням їх до притулку, який діє в області», — повідомляє провідний юрисконсульт Центру для сім’ї, дітей та молоді Вінницької міської ради. Його відкрили за ініціативи Міністерства соціальної політики України та завдяки угоді про співпрацю між Вінницькою ОДА та Фондом народонаселення ООН, який дозволив залучити в область додаткові кошти на втілення проекту «За життя без насильства. Вінницька область». Координаторка програми Алла СТУДІЛКО каже, що на реалізацію проекту було залучено 2 мільйони гривень, ще 380 тисяч гривень виділено з обласного бюджету. До кінця минулого року притулок для жінок, постраждалих від насильства, утримувався коштом Фонду народонаселення ООН, а з початку 2019-го — за рахунок обласного бюджету.

«Потрапити до закладу можуть жителі Вінницької області, які звернуться по допомогу до правоохоронних органів або соціальних служб, — коментує Алла Студілко. — Клієнтів доставляють мобільні бригади, буває, що жінки приходять самі, разом із дітьми. Кожна з них здебільшого в емоційно тяжкому стані. Завдання закладу — створити для них комфортні умови перебування і забезпечити необхідною психологічною, соціальною, правовою підтримкою для відновлення власних внутрішніх ресурсів та прийняття рішень щодо подальшого життя. Приміщення під охороною, обладнане тривожною кнопкою, а його адреса засекречена. Розрахований заклад на 20 місць. Наразі у ньому перебуває п’ять жінок із дітьми. Але у майбутньому розглядається можливість перебування в притулку і чоловіків, адже серед заявників 8% — чоловіки, які також страждають від різного роду насильства, передусім психологічного».

«СИНДРОМ ЗАМОВЧУВАННЯ ПРАВДИ ПРИЗВОДИТЬ ДО ТОГО, ЩО ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО СТАЄ НОРМОЮ»

За останніх півроку до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області надійшло 6063 звернення про вчинення домашнього насильства, з них — 5102 від жінок та 71 від осіб віком до 18 років. Складено 3034 адміністративні матеріали за вчинення правопорушень, передбачених статтею 173-2 («Вчинення домашнього насильства, насильства за ознакою статі, невиконання термінового заборонного припису або неповідомлення про місце свого тимчасового перебування») Кодексу України про адміністративні правопорушення. Працівниками поліції винесено 90 термінових заборонних приписів, із них 89 — відносно чоловіків та 1 — відносно жінки. Наразі на обліку перебуває 3932 особи. Розпочато досудове розслідування в 72 кримінальних провадженнях.

Значною перевагою нового законодавства правозахисники називають можливість відокремити кривдника від жертви. І перший прецедент було зафіксовано цими днями на Львівщині, про нього повідомив центр «Жіночі перспективи». Їхня адвокатка добилася того, що суд ухвалив припис, відповідно до якого кривдник не може три місяці наближатися до свого будинку, де мешкають його дружина і дитина. Поки що це поодинокий випадок, бо наразі навіть правоохоронні органи не завжди хочуть/готові зібрати докази, щоб підтвердити факт домашнього насильства. Інакше як пояснити той факт, що половина звернень, які надходять до правоохоронних органів, залишаються незадокументованими з різних причини. Навіть сьогодні є випадки неправильної кваліфікації злочинів, вчинених під час домашнього насильства. Наприклад, нещасний випадок чи нанесення тілесних ушкоджень.

«Колись у селі моєї матусі загинули дві жінки — одна від удару головою об батарею, інша — об колесо від трактора Т-150. Обидва випадки визнали нещасними випадками, хоча очевидним був факт, що жінок вбили на побутовому ґрунті. Просто родичі не хотіли виносити «сміття з родини», бо як це «діти залишаться сиротами при батькові, який у в’язниці за смерть матері», — розповідали місцеві жителі. Власне, оцей синдром замовчування правди, боязнь осуду — «а що люди скажуть?» — призводить до того, що домашнє насильство стає нормою для української родини, — зазначає старший інспектор з особливих доручень управління забезпечення прав людини Національної поліції України Заріна МАЄВСЬКА. — Ба більше, досить часто жінка забирає написану заяву про побиття чоловіком уже наступного дня, пробачаючи йому грубість чи жорстокість. У жінок розвивається синдром набутої безпорадності, вони не розуміють, що є жертвами, думають, що так має бути. Часто жінки починають звертати увагу на умови свого життя лише тоді, коли їхні діти дорослішають і кажуть їм: «Або ти щось зробиш, або я його вб’ю». І відверто чимало дітей-підлітків, які перебувають за ґратами, відбувають покарання саме за те, що захищали матір від кривдника. Більше того, серед жінок, які відбувають покарання за вбивство, 95% тих, хто вбив саме свого кривдника. І це також сигнал для суспільства і для держави, яка мусить запроваджувати більш потужні інформаційні кампанії, щоб зруйнувати комплекси й ярлики. Домашнє насильство — як снігова лавина, за гнівним словом піде образа, за образою — поштовх, за поштовхом — удар. Спершу жінка думає, що це випадковість, мине, бо після кожного випадку насильства відбувається так званий медовий місяць. Але треба розуміти, що кожного разу це колесо насильства крутиться швидше, термін «медового місяця» скорочується і настане час, коли залишиться сама тиранія».

«СТЕРЕОТИПНІСТЬ І РАДЯНСЬКИЙ ПОСТСИНДРОМ ЖЕРТВИ РОБЛЯТЬ НАС СЛАБКИМИ»

В Україні впродовж останніх двох років активно впроваджують програми боротьби з різними видами насильства. Торік було розпочато тренування мобільних груп поліції з протидії насильству «Поліна», які вже запрацювали в кількох областях. На потребі захисту населення, насамперед жінок і дітей, від домашнього насильства неодноразово наголошують представники правозахисних організацій, адже масштаби випадків вчинення насильства набагато більші, ніж офіційні дані. Є фактори, що створюють перепони для звернення реальних чи потенційних постраждалих. Це, зокрема, недостатній рівень поінформованості громадян про види насильства та відповідний захист і допомогу, певна недовіра до правової системи, небажання відкривати свою таємницю суспільству (особливо це стосується чоловіків) та інші, каже експертка Коаліції з протидії дискримінації в Україні, голова Вінницької ГО «Інформаційно-просвітницький центр «ВІСЬ», правозахисниця Світлана ДУБИНА.

«Щоб тебе почули — треба заговорити, не боятися і не соромитися розказати про свій випадок. Але у повсякденній роботі я часто стикаюся з тим, що жінки навіть не знають, що в нас існує національна «гаряча» лінія для постраждалих від домашнього насильства (телефони: 0800-500-335 (або 116-123). Чому так відбувається? Бо вони ототожнюють насильство лише з побиттям чи ґвалтуванням, хоча понад 80% жінок, опитаних нами, живуть у психологічному насильстві, та вони його навіть не ідентифікують, — визнає Світлана Дубина. — Ланцюжок такий: стереотип — упередження — дискримінація. Щоб його зрозуміти чи подолати, треба критично мислити, а не приймати без роздумів. Сказати, що всі стереотипи погані, не можна, деякі з них допомагають економити час на якісь речі, й це теж певна традиція. Але якщо ми говоримо про стереотипи гендерні, які призводять до гендерної дискримінації, в тому числі до гендерно обумовленого насильства, то їх потрібно викорінювати. У нас досі ототожнюють жінок із красою, а чоловіків — із силою. Та коли ми на тренінгах починаємо розбирати, які наслідки цього стереотипу для жінок і які наслідки для чоловіків, то всі у шоку, бо негативних наслідків більше. Ба більше, чого варте прислів’я — «не бита жінка, як коса не клепана» або «ревнує, значить, любить»? Ревнощі — це психологічне насильство, це контроль, обмеження простору і часу. А думка про те, що «з хати не можна виносити сміття», взагалі перешкоджає просуванню інформаційних та адвокатських кампаній, бо дуже важко розговорити жінок.

Щоб відновити культуру в стосунках, наші люди мають бути чітко поінформовані про відповідальність за насильство в сім’ї. Про ухвалений закон знають, але що він передбачає — ні. Коли у Facebook розпочався хайп про дозвіл на статевий акт, я думала: «О, нарешті, почали думати!» Помилилася, бо посміялися і забули. Про норми закону треба розповідати простими словами, щоб люди знали. По-друге, потрібно починати з раннього віку, працювати з дітьми, розвінчувати міфи про жіночі і чоловічі ролі: від іграшок, роду занять, їжі, кольору. Треба відійти від того, що жінка має тільки репродуктивну роль. Треба показувати інші зразки. Наприклад, варто звернути увагу на формулювання 24-ї статті Конституції України. Навіть там зазначено не про рівні можливості жінок та чоловіків, а про прирівняння в можливостях жінок до чоловіків. Це важливо, бо від таких підтекстів маємо серйозні наслідки».

Інформаційна кампанія з протидії домашнього насильства запустилася — це факт. Але говорити про насильство, помічати, критикувати і вказувати на його випадки готові одиниці. Скільки з нас, проходячи повз батьків, які  знущаються над дитиною, повідомлять про це у поліцію? Скільки готові втрутитися в бійку між чоловіком і жінкою чи підлітками? Допоки кожен/на з нас не зрозуміє, що насильство — це обмеження, дискримінація, злочин, доти воно існуватиме. Жити без насильства — має стати навіть трендом, який ототожнюватиметься з розумною сучасною людиною, яка поважає свободу, права та простір іншої особистості. Питання — скільки таких в Україні?