ШОВКОВИЦЯ

У давні-предавні часи хтось iз череди моїх предків, що простяглася в далеке минуле, купив цей будинок у забутому Богом сільці Кузьки. Відтоді кожні два роки хазяї, зморившись та відчаявшись отримати зиск iз тієї, так би мовити, дачі, передавали її якимсь наступним родичам, поки, нарешті, цей подарунок долі не випав нам...

Звертаю увагу: не Кузьки, а Кузьки. Цей милозвучний топонім походить від діалектної назви колорадського жука, який тут (здається, єдиний) живе, ніби в раю. Кузькинці на жука зла не тримають — куди подінешся, коли ім'я таке (та й взагалі, куди звідси подінешся?). Але надміру вразливі дачники, коли їм трапляється серед зими і навіть за сотні кілометрів звідси виявити засушеного «кузьку» в найнесподіванішому місці — в кишені, в книзі або в урочисто виставленій на стіл консервації, волають відчайдушно і незрозуміло для

— Кузьки-и-и!

Саме так і називається наше село.

ЛЮДИ ТА ІНШІ

Корінне населення іменує себе просто — «люди» (а дачники вони і є «дачники»). «Люди» в Кузьках малочисленні й похиловікі, дарма що їхні імена звучать по-молодому: баба Санька, баба Галька, баба Партизанка, дід Півник. Коли на початку дачного сезону наша маленька дружина виступає у повний небезпек і несподіванок похід вулицею Леніна, що ледь-ледь почала тверднути після паводка, я не без побоювання видивляюсь ознаки життя за знайомими парканами. Еге, повзе хтось!

— Здрастуйте, бабо Санько! — кричимо ми на всю глотку.

Через малу щільність населення діалог у Кузьках ведеться на дистанції метрів десять, не менше. Не пошепочешся! Таким чином, будь- який інтим тут виключений, як наслідок — щільність населення не зростає, а отже, діалог ведеться (див. вище від слів «в Кузьках»).

— Здрастуй... — долинає невпевнене через огорожу. — А ти хто?

За довгу зиму населений світ навколо Кузьок гранично звузився, і за його межею опинилися не тільки всі дачники, а й більшість міської рідні. Ще невідомо, чи з'являться вони тут наступним літом...

— Ти сама захотіла сюди? Чи хтось примусив? — кожного разу питає мене баба Санька.

Обнадійливий урожай у Кузьках зазвичай припадає на перший рік дачництва. Коли ще піонерська зорька сільськогосподарського ентузіазму не перестала грати у певному місці. Коли людина тільки допалася до землиці. Хоче повторити батьківські подвиги підкорення цілини. Хоче, як Юн Гуй, пересунути гори... Проте особисто мої плани скромнішi — виростити велику шовковицю, посадити на неї дітей і хай сидять там ціле літо.

КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ

Майже в кожній хатині в Кузьках висять на мазаних стінах портрети незабутньої Вероніки Кастро — мій внесок у культурне життя Кузьок. О, який був фурор, коли я привезла перший такий портрет- календар бабі Гальці! Потік «людей» до друкованої «Марії» можна порівняти тільки з паломництвом до «туалету за 40 рублiв», спорудженого на сусідній ділянці професором фізики. 40-рублевi хороми нічим не відрізнялися від тих, що прикрашають будь-яку сільську дільницю, але пріоритетність події полягала в тому, що професор не зрубав свого «туполєва» сам, а КУПИВ! ЗА 40 р.! І народ прийшов подивитися на диво-дивне... Ніхто, щоправда, не вимагав випробування купленої зручності, але загалом ситуація все-таки нагадувала знаменитий «Клошмерль»... Так от, кожен, хто побачив на власні очі «Марію» в Гальки на стіні, відразу робив замовлення. Тож у наступний заїзд я везла вже добрих два десятки Марій.

Вранці й увечері Кузьки завмирають на перегляд серіалів, а вдень над селом стоїть гомін — це люди переказують одне одному короткий зміст серій. Розповiдають дуже добре — художньо, детально, з душею; спочатку один розповiсть, потім — інший (ту саму серію). І живописуючи, як чергова Марія (Роза, Анна) «біднесенька, де йшла — там і плакала, де йшла — там і плакала», оповідач від співчуття трохи сам не плаче. Взагалі, перегляд носить інтерактивний характер: поганому героєві показують дулі, а доброго хрестять.

Якось піддавшись на умовляння баби Гальки, ми всім сімейством поприходили до неї на вечірній перегляд. Тут з'ясувалося, що телевізор працює без звуку. Але пусте: вранці баба Галька ходить дивитися цю серію до куми, а ввечері вона вже сама чудово озвучує репліки героїв, а також їхні думки, жести й переміщення. Звучить це приблизно так:

— Стала, очі вирячила і дивиться, дивиться... Ах ти ж, думає, падло таке!

Між іншим, нашу торішню шовковицю занапастив не хто-небудь, а Гальчин зять- бульдозерист. Вечорами, надихнувшись від свіжого повітря чи ще чогось, цей ковбой гасає на своєму залізному коні з опущеним «ножем» усiм селом — тільки бережися. Коли б він хоч раз проїхав таким чином від самого Києва, то проклав би в Кузьки дорогу, пряму, як стріла. Отак одного разу він і зніс нам півпаркана, а заразом і шовковицю. Ну, паркан-то він вранці полагодив...

ДАЧНИЙ ЧОЛОВІК

Отже, про дари. Одного разу мій чоловік завіз у Кузьки замовлені Партизанкою — мабуть, від імені й за дорученням усього села — два десятки утеплених дамських панталонів максимального розміру. Відтоді, вважає він, все жіноче населення Кузьок пов'язане з ним інтимною порукою. Він стоїть біля хвіртки надвечір; дами з сапками через плече, повертаючись з полів, приязно розкланюються з ним.

— Ще одна моя клієнтка, — самовдоволено заявляє він після чергового, дуже докладного розкланювання. — Бачила, як вона на мене дивилася?

— Ну, як?

— ... (Шукає точне слово). Значуще!

Ну прямо сільський Казанова. Краще б раз за життя взяв лопату в руки... хоча брешу, одного разу таки взяв. Все село, їй-бо, позбігалося тоді подивитися на клапоть пів- на півметри, скопаний моїм чоловіком посеред незайманої галявини.

— Нащо він це зробив? — допитувалися в мене.

— Руки свербіли.

— А чого тоді все не скопав?

— Ну, не до такої ж міри...

Від кузькинської громадськості нічого не приховаєш. Той факт, що чоловік приїхав у суботу вранці — завіз нам газети, прийняв у дар відро картоплі, позичив п'ять рублів, а увечері вже поїхав, — народ тлумачить як НП.

— Чого він до ранку не залишився? — питають мене в неділю якісь зовсім малознайомі мені зустрічні кузькинці й охоче відповідають самі. — Горшки побили, ге?

До речі, про шовковицю чоловік від початку сказав: нічого у нас не вийде. Чому не вийде? У «людей» же виходить.

— Так це у «людей», — посміявся пророк. — А ви — «Юн Гуй пересуває гори»...

Прийняв у дар відро картоплі й поїхав.

ГАРНО ВЛІТКУ НА СЕЛІ

Між нашою і професорською садибами вулицю Леніна розтинає досить помітна канава. Кажуть, ще баби- Саньчин батько надумав зробити на своєму дворі копанку і з цією метою почав копати канал... але ж чому в бік, протилежний річці? І чому докопався тільки до середини дороги? І, головне, чому ніхто відтоді не спробував ліквідувати цей шедевр архітектурно-паркового мистецтва?

«...І от кожного разу на цьому самому місці!» — бува, казав візник, який хвалився, що добре знає дорогу і все-таки перевернув тарантас. Наш кузькинський пастух набагато красномовніший за того візника. Коли чергова корова валиться в канаву і звично завмирає копитами догори, як дерев'яна конячка (якби їй підкинули сіна, вона б ніколи звідти не вилазила), він сповнює ранкову благодать таким красномовством, що двері в сусідньому будинку відчиняються і на ганок виходить дружина професора фізики. Послухавши трохи, вона підходить ближче і задає завжди одне й те саме питання:

— Що це, Степане? (Недовірливо). Ви лаєтеся?

— Здрастуйте! — зриває шапку Степан і, за допомогою усмішки від вуха до вуха продемонструвавши «вченій жінці» свою безмежну повагу, пояснює сором'язливо: — Та ну... та то ж я корові!..

Якщо ж корови благополучно розминулися з канавою, то половина стада обов'язково відвідає наш скромний двір. Варто одній зайти проз нашу хвіртку — дивись, уже з десятеро стоять на городі і з хрусканням поглинають наш майбутній урожай. Корови — це місцевий рекет, з ними краще не зв'язуватися. Їжте, звірятка, їжте, нам не шкода... Але під час одного з таких відвідувань корови зжерли нашу шовковицю. Це було років зо три тому. Гаразд, вирішили ми тоді, наступного разу посадимо подалі від городу.

МАК-ПЕРЕМАК

Баба Партизанка втягла нас у протиправні дії: прямо в центрі нашої відомої своєю сільськогосподарською цнотливістю дільниці вона посадила грядку маку. А для відведення очей обсадила мак потрійним заслоном кукурудзи (обіцяної нам). Але підлий мак росте чомусь швидше за кукурудзу. З вечора Партизанка терпляче приминає свій мак, зачісує, заклинає його, поки від криміналу не залишається й сліду — рівний квадратик кукурудзяних стовбурів, от і все. Але кожного ранку ми прокидаємося від тужливого крику під вікнами.

— Баба Партизанка кричить: «Ах ти, мак-перемак!» — повідомляють діти.

За ніч мак випростався і, кидаючи виклик громадському порядку, світить своїми червоними головами на всі Кузьки. Діти радять Партизанці обсадити мак бамбуком.

— Вас арештують, — із задоволенням пророкує дід Півник. — Позаторік двох дачників арештували за мак.

Отакої. А нас-то за що?! Тепер уже і ми ранком кричимо «мак-перемак» і біжимо вдосвіта «обламувати роги» партизанському маку. Розв'язка наступає несподівано: якось уранці мак зникає. Збирається народ. Провадиться розслідування. Виявлено сліди ніг злочинців. Вони йдуть з боку двора діда Півника (і ведуть туди ж). Хтось пригадує, що вночі гавкав собака. Так, крок по кроку відтворюється картина злочину... Цілий день у нас на городі відвідувачі. Ми вельми потішені таким успіхом. Із задоволенням повідомляємо всі подробиці. На жаль, коли народ розходиться, виявляється, що хтось потовк нашу шовковицю, яка цього року так скромно зростала собі під далекою огорожею.

ХОЧУ В ПАРИЖ!

Не треба пояснювати, що це — і без того занадто нав'язливе — бажання особливо регулярно виникає саме в Кузьках. Втім, кінець дачного сезону в Кузьках об'єктивно сприяє активізації бажань: я ніде ще не бачила таких зорепадів, як тут. І найкраще місце для їх спостереження — дах нашої хатини.

— Бабо Санько, чого ви бажаєте? — цілий день чіпляються діти до перехожих.

— Га?..

— Які у вас є бажання? — уточнюється текст шифровки.

— Та щоб ті кузьки усі повиздохли!

— У-у!.. І усього-то!.. А от ми!.. А от у нас!..

Нарешті стемніло. Мій маленький народ у повному складі виходить на вахту по «сбыче мечт» з гарантією. Діти призвичаїлися випалювати свої п'ятиповерхові заявки зі швидкістю доброго чиха. А в мене, власне, тільки одне бажання: в Париж. Може, мені дозволять іти спати?

— Ні, ти давай, бажай що- небудь ще! — вимагає народ. — Ну хоч про шовковицю, щоб вона перезимувала. Ти що, не хочеш?!

Це шантаж зліший, ніж «ти мене поважаєш?». Я лізу на дах бажати «про шовковицю». Але в мене не виходить: зірка пролітає швидше, ніж я встигаю сказати: «Хочу...» Ослабла функція бажань (а також дикція та координація). Діти беруться мене натаскувати, як другорічницю. Поступово одне по одному вони засинають, я ж, як горезвісна курка, чимчикую вздовж лінії, до якої мене приставили носом... «Хочу...»

Тиша... Тільки з боку сусідньої дільниці долинає бурмотіння: це професор фізики проводить інвентаризацію своїх кузьок. Поки всіх не полічить, не заспокоїться: що значить — методичне мислення... «Хочу...» — ех, знову пролетіла!

— Агов, ви там уже всі спите? — долинає приглушене з вулиці.

Дід Півник. Плентається звідкись «веселими ногами». Але ж скільки не петляй єдиною вулицею, все одно прийдеш в Кузьки...

— Іване Петровичу, у вас бажання є?

— Бажання? (Чухає, мабуть, потилицю. Довго чухає, хвилини зо три.) Бажання? Та які там бажання... (Ось тобі й уся казочка. Але дід стоїть, не йде. Згадує бажання? Чи, може, згадує, що це таке — бажання? Чи просто дрімає, притулившись до нашої огорожі?). Та колись хотів у Париж поїхати, — несподівано викладає Півник.

Діти сплять, зірки падають. Кузьки відпочивають від серпневої спеки, від трудів праведних, від битв за врожай... У темряві й тиші, як риби на дні виру, бродять пласкою землею бажання — невиразні, невимовлені, несформовані в слова й фрази...

***

Ну — Париж, не Париж, а до чогось-таки ми добажалися: єдиний автобус, що з гріхом пополам з'єднував Кузьки з Великою Землею, нарешті відмінили остаточно! І ми змогли з чистою совістю поставити на дачі жирний хрест. І продали її зятеві-бульдозеристу, перервавши тим самим фатальний зв'язок нашого сімейства з Кузьками. Кажуть, бульдозерист у перші ж дні зніс будинок, викорчував старі дерева і розорав усю дільницю під город. Ну і на здоров'я. Ну і молодець. І прапор йому в руки. Нехай собі Юн Гуй пересуває гори — на те в нього і бульдозер...

А шовковицю все-таки шкода.