Протекціонізм плюс популяризація всієї країни
Минулого тижня вийшов президентський Указ «Про деякі заходи з розвитку книговидавничої справи в Україні» . Назва документу, на жаль, тиражує традиційне ставлення державців до книги, як до одного з національних промислів — до опішнянської кераміки, наприклад. Знову в нормативному документі вищої проби — ані слова про ринок, створення додаткових робочих місць, задоволення попиту та наповнення держскарбниці.
Але — уперше! — президентський указ позиціоновано на «забезпечення реалізації конституційного права громадян на інформацію» . Українські книжкові проблеми як проблеми прав людини — величезний посув у бік адекватного усвідомлення стану справ. Саме так: громадянин України сьогодні не може уповні реалізувати свого права на доступ до української книжки.
Указ зобов’язує Кабінет Міністрів «розробити та затвердити в тримісячний строк» цілий механізм захисту прав українців-читачів: «Захист вітчизняного книжкового ринку… Запровадження нормативів мінімального забезпечення громадян книготорговельними послугами… Розроблення державної програми популяризації» тощо. Слід зазначити, що саме цей Указ — знов уперше в нашій історії — зазнав максимального експертного впливу і тому виглядає на єдиний за 15 років «книжковий» державний акт, що викликає стриманий оптимізм.
Тому варто уважно пригледітися не так до актуальних декларацій, як до способів їхньої реалізації, що їх, власне, і мусить сформулювати Кабмін. Перед тим, як щось «розробити та затвердити», потрібна банальна ревізія: скільки й чого маємо. Хоч як дивно, але досі не існує жодної статистики: невідома загальна ємність вітчизняного книжкового ринку (скільки грошей річно витрачають громадяни України на придбання книжок), не знати, скільки з цих коштів сплачено за власне український продукт; держстатистика не виокремлює дані про обов’язкові платежі до бюджету, що надходять від книговидавців, і тому ми не знаємо долі книговиробництва в економіці країни. Повиті таємницею (корупційною?) обсяги російського книжкового імпорту, як леґального, так і тіньового.
Навіть фізичний облік друкованої продукції, що його здійснює від імені держави Книжкова палата, ніяк не допомагає зорієнтуватися на своєму ринку українському видавцеві. За востаннє оприлюдненими даними (на 30.12.2005) торік у нас вийшло друком 12728 книжок та брошур. З них 4683 — автореферати. Лишається 8045 новинок. Але скільки з них потрапляє на ринок? Скільки від цієї цифри треба відмінусувати підручників, книжок на авторське замовлення з неринковими накладами (до тисячі примірників), профінансованих міністерствами і відомствами видань, які не потрапляють на ринок? Чи наберемо бодай 5 тисяч титулів? А це ж менше, аніж на український ринок постачило одне лише московське видавництво «Эксмо». У такому ось статистичному вакуумі особливо непристойно лунає «пук» голови Держтелерадіо Іван Чижа, який на підсумковій колегії заявив, що «2005-й був роком досить успішним у вітчизняному книговиданні».
Відтак, першим кроком у виконанні президентського «книжкового» указу мусить стати наведення порядку у державній статистиці. Лише знаючи, скільки в Україні книгарень (а також їхню форму власности, корисну площу, топографію, репертуар та асортимент) можна братися до «запровадження нормативів мінімального забезпечення громадян книготорговельними послугами». І тут варто би звернутися за досвідом книжково цивілізованіших сусідів: які «нормативи» склалися у Польщі, в Чехії, у країнах Балтії, в Росії? Задокументованої інформації про це в Україні немає — може, слід відрядити за тим маршрутом невеличку групу експертів? Аби не брати ті нормативи зі стелі?
А водночас на, сказати б, нульовому циклі виконання Указу, слід довідатися, чого ж цей громадянин-читач справді хоче, які свої права вважає загроженими — тобто, провести повноформатне соціологічне дослідження: хто, що, скільки і коли читає; як часто, де й на яку суму купує; яким чином орієнтується у пропозиції і яким інформджерелам довіряє; чого очікує й до чого байдужий? І усе це — в різноманітних площинах: віковій, освітній, професійній, статевій, регіональній, політично орієнтованій i т.п. Лише після такої діагностики можна переходити до нормативної хірургії.
Бо як, скажімо, за відсутности соціології складати «програму популяризації вітчизняної книговидавничої продукції»? Соціолог Олександр Семашко значить: «Літературознавець, психолог, семіотик літератури починає працювати з того місця, яким закінчує соціолог». А завданням критики вважає «пізнання суспільства за допомогою літератури… залежности літератури від суспільства… Дослідження соціальних умов, що сприяють появі, розповсюдженню та освоєнню літературних творів» (Соціологія культури. — К.: Каравела; Л.: Новий світ-2000, 2002).
Виконроби «популяризації» — саме такі критики-аналітики. А тому «програма популяризації» — це передовсім створення умов для їхньої роботи. Аналітичних книжкових ґазет-журналів у нас аж… сім штук. Фінансовий стан усіх без виключення такий, що не дозволяє адекватно оплачувати студії з «пізнання суспільства за допомогою літератури». Я не пропоную їх банально дотувати — ефективнішим є шлях централізованої передплати цих часописів бібліотекам. Тим самим, убиваємо трьох зайців: у книгозбірнях припиняється багаторічний інформаційний піст; абоненти дістають навіґатор для стеження за книжковим ринком; книжкові рецензенти загальних медій мають фахові орієнтири. Такий варіант, до речі, не вимагає й додаткових бюджетних асиґнувань — лише раціонального перерозподілу коштів у межах вже існуючих держпрограм.
Другий можливий напрямок «популяризації» — запровадження регулярних книжкових програм на кількох провідних каналах — також, схоже, не потребує окремого фінансування. Пропаганду читання цілком логічно вписати у видатки на соціальну рекламу (котрою у нас «завідує» Держспоживстандарт) і з цих коштів оплачувати ті проекти.
Ну, а фінансування iнтернет-порталу рецензій та супутніх літературно-книжкових новин — і зовсім смішна для бюджету фішка. Сукупний же ефект лише цих трьох «популяризаційних» кроків ладен помітно змінити ситуацію у навколокнижковому інформаційному просторі уже впродовж перших півроку.
Як стало вiдомо, віце-прем’єр-міністр з гуманітарної політики В’ячеслав Кириленко скликає робочу нараду саме з обговорення механізмів реалізації президентського указу. Тому про решту — пізніше. Бо креативних (і малозатратних!) пропозицій в ноосфері чимало — приміром, ось така від англійського аналітика: «Нам следует убедить строителей в необходимости монтировать встроенные книжные шкафы в каждой вводимой в строй новой квартире. Нам следует издать иллюстрированную брошюру «Книги в вашем доме», которую могли бы бесплатно распространять в книжных магазинах и библиотеках» (Гордон Грэм. Книжный бизнес. — Москва: РосКонсульт, 1999).
