Музей у комп’ютері

«Золота підкова» замків Львівщини, шедеври європейського мистецтва, як, наприклад, у сільському художньому музеї в Пархомівці — це може захопити туристів з усього світу. Та як їм про це дізнатися?

Вже років 20 розвиваються ресурси, де збирають оцифроване культурне надбання. Цифрові технології створюють неймовірні можливості, щоб побачити той чи інший артефакт, навіть не виходячи з дому — завдяки онлайновим цифровим колекціям. Наприклад, на цифровій платформі культурної спадщини «Європеана» представлені книжки, архівні документи, фотографії, картини з понад 3500 закладів з усієї Європи: це 51,5 мільйона зображень, звукозаписів, текстів, відео, 3D-моделей.

Якщо вбити там у пошуку «Україна», отримаєте тисячі посилань на артефакти, які зберігаються у бібліотеках, архівах, музеях та інших зібраннях Нідерландів, Великобританії, Молдови, Естонії тощо. Зрештою ви доберетесь і до пам’яток з України, але для цього доведеться «перетрусити» мегабайти даних. Тож оцифровка національної спадщини — нагальна річ і для збереження цінностей, і для їх промоції в світі. До речі, нагадаємо, що у 2011 році «День» започаткував проект «Музеї онлайн», де зібрано понад 20 віртуальних екскурсій культурними пам’ятками в Україні й за кордоном.

Ольга Баркова, науковець і фахівець з інформаційних технологій та оцифровки, працює в компанії «Спеціалізований центр БАЛІ» і п’ять років займається організацією семінарів «Оцифроване надбання». Серед учасників таких заходів — музейники і приватні колекціонери з усієї України, там виступають, наживо чи через скайп, експерти з Італії, Великобританії, Бельгії, Польщі, Німеччини, Мальти, СНД. З Ольгою спілкуємося про те, що гальмує оцифровування української культурної спадщини, як цей процес просувається у світі й що дає на практиці.

ПРО «УКРАЇНІКУ В ЄВРОПЕАНІ»

— Оцифровка розпочалася з кінця минулого століття, — розповідає Ольга Баркова. — Я почала займатися цим, коли працювала у Національній бібліотеці України імені Володимира Вернадського і виникла потреба оцифрувати львівського «Апостола» (перша в Україні друкована книга, вона видана 1574 року. — Авт.). Відтоді вивчаю, як це відбувається у світі.

У 1990-х з’явилася комп’ютерна техніка, обладнання, потрібне для сканування, і оцифровка активно почала розвивався усюди в Європі, крім в України. Наочно — останнім часом в інтернеті з’являються повідомлення про шалені обсяги оцифрованих артефактів, які світові музеї та інші установи пам’яті викладають у відкритий доступ. На жаль, у таких списках відсутні українські колекції. Зокрема, в «Європеані» є десятки тисяч оцифрованих об’єктів, що стосуються України, і лише півтори тисячі надані нашими установами.

Щоб якось подолати культурно-цифрове відставання, ми розпочали свій шлях цифрової євроінтеграції: у 2013 році були започатковані ініціатива «Україніка в Європеані» та серія інформаційно-навчальних заходів «Оцифроване надбання: збереження, доступ, репрезентація», а торік відбулася перша  «Літня школа цифрових компетенцій» в Одесі. За п’ять років ми провели 15 заходів у п’яти містах України, їх відвідало близько 600 фахівців установ пам’яті з 47 міст і селищ. Цього року ми змінили тематику наших заходів на «Оцифроване надбання: консолідація, інтеграція, креативність».

Але така діяльність — лише ініціативи фахівців і установ, що прагнуть розвиватися разом із технологіями та світом. В українській сфері культури оцифровка досі не виведена на рівень сталих інформаційних виробництв, а наша спадщина здебільшого не присутня в цифровому середовищі.   

3D-ПРОЕКТИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО РІВНЯ

— Але все-таки і в нас є приклади таких проектів?

— Звісно. У нас немає масового оцифровування, але яскраві зразки та цікаві рішення є, і не тільки з оцифровки, а й пов’язані з сучасними технологіями. Йдеться про цифрове 3D-моделювання і віртуальні тури, використання технології доповненої реальності. Здебільшого вони не надто популяризовані. Їх роблять фахівці в різних куточках України. Наприклад, «Віртуальна Тустань» — 3D-модель міста-фортеці у Львівській області. Думаю, це проект європейського рівня. Створені 3D-моделі показують, як Тустань будувалась і руйнувалася. Фактично фортеці немає, є залишки, на які навіть ступати не можна. Задля віртуального відтворення міста-фортеці використана технологія доповненої реальності, що зараз стала брендом. Підходячи до певного місця, можна навести мобільний пристрій на якесь каміння і на екрані побачити частину фортеці, яка була тут колись.

Головне і масово — відсутність базових знань, обізнаності в сучасному розвитку, брак «правової впевненості», технічної та юридичної захищеності. Досі існує побоювання, що виставити колекцію в онлайн — це «засвітити її перед криміналом». Проте публікація в інтернеті є її своєрідним захистом. Отже, оцифровка вимагає певних знань і кваліфікацій. До фінансування оцифровки ще ніхто не звик, і музеї не привчають до цього своїми запитами

Інші приклади — роботи ентузіастів-фахівців організації Pixelated Realities, які займаються цифровою 3D-фіксацією і збереженням зникаючих історичних будівель Одеси. Архітектори з Шевченківського гаю (Музей народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького, розташований просто неба у Львові. — Авт.) створюють 3D-моделі хатинок на території музею та їх документацію. Це важлива справа й одна із задач оцифровки — страхове збереження, щоб якщо об’єкт зруйнується, його можна було б відновити. А Мала академія наук у проекті «Музейна планета» за допомогою ГІС-технологій створила інтерактивну мапу з інформацією про всі музеї України та можливістю пошуку в оцифрованих музейних колекціях. 3D-реконструкції використовуються в археологічних дослідженнях у Рівненському обласному краєзнавчому музеї, а в Києві цифрову аерозйомку задіяли при спостереженнях за станом фундаментів Десятинної церкви.  

СПОЧАТКУ — БАЗА ДАНИХ

— Отже, сьогодні просто оцифрувати архіви і викласти їх в інтернет недостатньо?

— Скажемо інакше. Перше, що треба, — це оцифрувати і закласти у базу даних метадані, інформацію про об’єкт. Це похідний матеріал для усіх інших застосувань. Власне, оцифровка є цифровим відтворенням чогось аналогового: книжки, картини, будівлі, монети тощо. Оцифровка сама по собі не має сенсу. І це не просто цифрова фотофіксація — створюється цифровий образ об’єкта, який має бути максимально ідентичний оригіналу. Ще треба забезпечити можливість побачити оцифрований об’єкт повністю, через спеціальну програму: книгу погортати, скульптуру розглянути з усіх боків, картину наблизити і роздивитися її фрагменти.

База даних дозволяє шукати об’єкти, швидко формувати різні колекції, вести електронний облік, встановлювати зв’язки між об’єктами та з іншими колекціями тощо. Ці речі пов’язані. Бо об’єкт не можна знайти, якщо його немає в базі даних і пошукових системах — музейній і глобальній.

Глобальні ресурси оцифрованої спадщини людства — Світова цифрова бібліотека, створена Бібліотекою Конгресу США за підтримки ЮНЕСКО, та «Європеана», зроблена за підтримки ЄС. Існує багато національних проектів. Вони надають доступ не тільки до артефактів, а й до регламентів і методик оцифровування.

Технології оцифровки пішли дуже далеко, але у нас вони не розвиваються. У нас навіть даних по всіх фондах немає. Лише кілька музеїв мають системи, які працюють з електронними базами даних. Весь світ інформацію з каталожних карток і музейних етикеток вже переніс у бази даних і працює з нею в електронному вигляді. Ми — ні.

— Чому?

— В Україні системно це не робиться, у секторі національної спадщини цей розвиток не забезпечується грошима. Оцифровка, як і інформаційні технології взагалі, — це дорога річ. Тому її дозволяють собі тільки грошовиті організації. А хто у нас має гроші? Насамперед оцифровування документів стали освоювати банки. Інші споживачі — це великі виробництва і відомчі заклади.

Ринок скануючого обладнання, як на мене, у нас зупинився, коли ці споживачі зробили свій електронний документообіг. А культура не має грошей, тому і не створює попиту. Немає попиту — немає розвитку.

Те саме з програмним забезпеченням. Вітчизняних програмних продуктів для потреб оцифровки немає. Хоча українські програмісти — серед кращих у світі, для потреб культури у нас їх немає — вони дорогі. Дорогими для закладів культури є також розробки ІТ-компаній і закордонні програмні продукті. Тому й адекватних пропозицій культурі немає

«ДО ФІНАНСУВАННЯ ОЦИФРОВКИ ЩЕ НІХТО НЕ ЗВИК»

— Що ще гальмує оцифровування української спадщини?

— Головне і масово — відсутність базових знань, обізнаності в сучасному розвитку, брак «правової впевненості», технічної та юридичної захищеності. Досі існує побоювання, що виставити колекцію в онлайн — це «засвітити її перед криміналом». Проте публікація в інтернеті є її своєрідним захистом. Отже, оцифровка вимагає певних знань і кваліфікацій.

До фінансування оцифровки ще ніхто не звик і музеї не привчають до цього своїми запитами. Вони не кричать, що без такого-то бюджету ми не запровадимо технології. Інформаційна політика відомств не враховує потреби оцифровки. І вагому роль відіграє інерція закладів. Там кажуть: «Нам все одно не дадуть грошей». — «Ви просили?» — «Ні».

— Ви п’ять років проводите семінари «Оцифроване надбання». Наскільки це цікаво музеям? Чи є поступ за цей час?

— Поступ є. Ми даємо знання про нові технології, які не дають у навчальних процесах. Одиниці спеціалістів по всій країні володіють повним набором знань, щоб розуміти, що відбувається у цьому секторі технологій. І на семінарах «Оцифроване надбання» ці спеціалісти до нас підтягуються.

Ми вже сформували певну професійну спільноту. Ядро команди, ініціатор і головний організатор — компанія, де я працюю. Наша «штаб-квартира» — Державний політехнічний музей при КПІ, постійні партнери — Український центр розвитку музейної справи, МАН, «Вікімедіа Україна», Спілка архівістів України. Регіональні партнери є в Одесі й Харкові. І, звичайно, ця спільнота об’єднує наших колег — фахівців музеїв, бібліотек, архівів, наукових установ і вишів, колекціонерів, ІТ-спеціалістів.

Наші семінари вчать, розширюють професійний кругозір, завдяки їм виникають нові проекти і колекції. Наприклад, спостерігаємо швидкий цифровий розвиток приватного зібрання «Етнографічна колекція «Кровець» Дуже радують напрацювання Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Пшеничного, де методично та грамотно розвивають оцифровку. З Національним музеєм історії України у Другій світовій війні ми зробили цифрову паспортизацію, з Національним заповідником «Київська фортеця» — рішення для імідж-картотеки облікових документів. А Державний політехнічний музей втілив пілотний проект із доступу до цифрової колекції за QR-кодами з експонатів відкритого показу.