Музей «Дня» — наш внесок в історію новітньої журналістики

Музей нашої газети — в процесі створення, однак уже можна сказати, що він буде динамічним і «живим». По-перше, сам «День» — динамічний. По-друге, фактично, з часу свого заснування — 1996 року — видання акумулювало (й акумулює!) українське життя (минулу і новітню історію, традиційну і сучасну культуру...)

Хранителькою музейних скарбів стала редактор відділу регулярної інформації Тамара ТУРКУЛЕВИЧ. Стала, як ви розумієте, невипадково. Усі 17 років працює в нас. Називає себе патріотом газети. І це не кон’юнктурна заява. Тамара Олексіївна завжди мала інтерес до всього, що формувало імідж видання, тому завжди збирала записники і диктофони маститих журналістів, як- от Клари Гудзик, блокноти і листівки з логотипом «Дня», презентаційні плакати книжок... Одним словом, була приватним колекціонером. Далі, як кажуть, із перших уст.

— З приходом Лариси Івшиної на посаду головного редактора газети відразу розпочалася робота над іміджем видання. Йшлося про те, що «День» — форпост українського світу в Україні, пропагандист життя по-українськи (звідси й поява рубрик «Україна Incognita», «Історія та Я», «Сімейний альбом України», «Лавка філософа», «Малі-Великі міста України», а також історичного бібліотечного проекту). Так з’явилися календарики та великі настінні календарі з карикатурами незабутнього Анатолія Казанського, слоганами, які з роками стали афористичними. Наприклад, «Завтра знову буде «День». З року в рік речей, що формували імідж газети, ставало дедалі більше: хустинки, кепки, футболки, чашки, листівки, записники, ручки, брелоки — все з нашим лого. (Подібні дрібнички випускають всі поважні бренди.)

Розумієте, тоді народжувалася газета, яка починалася зі слогана: «Американці читають The New York Times, росіяни — «Известия», а українці — «День». Проте потім ми від нього відійшли. Пригадую, 2003 року «День» опублікував статтю професора Джеймса Мейса про ганебну історію Дюранті, який увів в оману весь світ щодо подій 1932—1933 років в Україні. Водночас ми надіслали до Пулітцерiвського комітету та в редакцію The New York Times листа щодо анулювання Пулітцерівської премії Дюранті. Відповіді чекаємо досі...

Тож історія газети водночас стає історією країни. Це не може не захоплювати! Тим більше, коли ти сама причетна до створення нового видання, яке, випереджаючи час, задає тон суспільству. Так і розпочалося моє колекціонування.

— Які принципові засади планується втілити, щоби музей був не просто місцем збереженням експонатів, а живим простором новітньої історії?

— Я багато книжок прочитала на дану тему. Справа в тому, що в Україні практично всі музеї створені і діють за лекалами 1970-х років. А зараз світ дуже швидко змінюється. Музеї теж мають іти в ногу з часом, інакше так і залишаться консервативними установами, де зберігаються, досліджуються і виставляються цінні експонати. Виникнення еко- та віртуальних музеїв, музеїв просто неба, музеїв для людей з обмеженими можливостями — це були вимоги кінця ХХ — початку ХХІ століть.

Тож у нашому музеї, окрім показу раритетів, якщо можна так сказати (приміром, першого номера «Дня», датованого 11 вересням 1996 року, диктофона легендарної Клари Гудзик чи ксерокопії запрошення на святкування першої річниці видання), вируватиме життя. Зрештою, ця концепція відповідає концепції газети. Про що йдеться? Я пропоную в музеї проводити цікаві зустрічі. З тими ж лауреатами премії ім. Джеймса Мейса «За громадянську позицію». Адже сьогодні так багато премій нівельовано. Не зазнали репутаційних втрат одиниці. Або ж влаштовувати лекції та концерти фантастичного Тараса Компаніченка. Ми познайомилися з кобзарем у 2004 році — тоді вперше написали про нього. Відтак нашій дружбі вже дев’ять років.

До речі, одночасно зі стаціонарним існуватиме віртуальний музей. Для тих, хто захоче побачити все, як тепер модно говорити, наживо, ласкаво запрошуватимемо до редакції. Місце нашої з вами зустрічі — 7-й поверх.

— До слова, а які ще раритети можна буде побачити наживо?

— Мобільний телефон Лариси Олексіївни, якими користувалися на початку 1990-х. Кілька диктофонів, які свідчать про їх еволюцію — від великих, розміром з буханець хліба, до мініатюрних. «Самвидав» наших читачів — саморобні книжки, що складаються з публікацій «Дня». Дерево досягнень «Дня», вишите Ганною Григорович з Українки... Численні дипломи... Врешті, краще буде читачам прийти і побачити все на власні очі. Завжди цікаво, як це було в закуліссі.

— Які розділи, можливо, умовні, матиме музей?

— Варто порівняти минуле й сучасність. На початку, в 1996-му, у відділі регулярної інформації ми не мали комп’ютера, тож працювати було цікаво, але дуже важко. Ми від руки готували афішу, від руки писали «День в історії». Треба було їздити по всьому місту — за телефонами, телепрограмами... Це частина історії «Дня». Зараз техніка «просунулася» настільки, що ми не уявляємо собі, як було навіть 15 років тому. Тепер працювати — одне задоволення. Тому важливо, на мою думку, показати приладдя, якими ми користувалися, коли починали роботу в газеті, — перші комп’ютер, принтер, інші робочі атрибути. Частину експозиції присвятимо нашим видатним співробітникам — Джеймсові Мейсу, Кларі Гудзик, Анатолію Казанському, Леонідові Бакка — з їхніми фото, біографічними нарисами та особистими речами. До слова, у мене є бібліотека Клари Пилипівни, а це і Біблія з її нотатками. Такі історичні експонати можна «оживити» спогадами — журналістів, які працювали у «Дні» від самого початку.

— Чи зможуть самі читачі вплинути на творення музею?

— Безумовно. Буду лише вдячна за слушні міркування, рекомендації та навіть — експонати. Адже ми не втомлюємося говорити, що наші читачі — співтворці газети.