Маркери пам’яті у місті

Документи, монографії, щоденники чи листування — зазвичай вони стають джерелом пізнання історії. Втім, є значно доступніший спосіб не просто прочитати, а й відчути на собі спадок минувшини — прогулятися містом з давньою історією, уважно роздивляючись навколо. Як реалізована пам’ять у місті, що саме має бути здійснено для її збереження і скільки уваги ми приділяємо візії міста в майбутньому — обговорили з директоркою Центру урбаністичних студій, кандидаткою філософських наук Світланою ШЛІПЧЕНКО.

СОЦІАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ ПОВ’ЯЗАНА З ПРОСТОРОМ

— Читала, що структури приналежності формуються значною мірою і в публічних просторах. Чи могли б детальніше про це розповісти? Якими є символічні маркери пам’яті у просторі міста, скажімо, в Києві?

— Здавна існувало розуміння, що соціальна пам’ять пов’язана з простором. Ці структури приналежності до спільноти формуються не тільки наративами, традиціями, але все це відбувається також у фізичному просторі міст, у публічних просторах, які були і досі є тим місцем, де збирається громада. З одного боку, через певні публічні ритуали і святкування (паради, демонстрації, фестивалі, Дні міста, церемонії вшанування пам’яті та інші події) ми розуміємо, що довкола є такі ж, як ми, — як наслідок, ідентифікуємо, ототожнюємо себе з ними й відчуваємо себе частиною спільноти. З іншого боку, у тих же публічних просторах спільнота відображає свої цінності, і не лише з дидактичною метою, щоб члени спільноти пам’ятали і запам’ятали, а й демонструє їх тим, хто відвідує країну або місто: що вони мають побачити, щоб зрозуміти, ким ми є. Це, як на мене, дуже важливо. Тобто простір має властивість формувати й інформувати, перетворювати окремого індивіда на «суб’єкта колективно засвоєної історії».

Крім просторових практик і церемоній та ритуалів — парадів, чи святкувань, чи простору, яким ми рухаємось, який ми проживаємо, чимало важить також оптичне знання — візуальне. Це ландшафт, будівлі, пам’ятники — загалом архітектура міста, яка є об’єктивною реалією. У Києві, наприклад, символічним маркером був ландшафт правого берега, зараз уже понівечений. А насправді це також символічна річ — разом з храмами він належить до культурної пам’яті киян та гостей міста, бо часто, згадуючи Київ, говорили про зелені пагорби з золотими куполами. Це частина образу столиці.

Проте символічними маркерами пам’яті у просторі міста є не лише будівлі, матеріальні речі, а й певні легенди, уявлення, пов’язані з місцем, до яких ви не можете доторкнутися, але вони існують у наративі й у нашій колективній уяві. Це те, що Мішель де Серто називає поетичною географією — «невидиме місто», яке існує поруч із «фізичним», це те, як ми називаємо певні місця, з чим їх пов’язуємо, як вони обростають легендами, винайденими традиціями, — тобто не завжди це автентично, це ми їх наділяємо флером автентичності, адже міфи — це також дуже важливо.

ЯК ВИНИКАЄ ПОЕТИЧНА ГЕОГРАФІЯ

— Яким чином формується ця поетична географія?

— По-різному. З одного боку, вона сама виникає завдяки тому що люди прагнуть «олюднити» місце, оживити його, вони проживають певним чином місто. Або ж такі історії і традиції спеціально вигадують письменники, гіди, ідеологи, ваші колеги журналісти... Той самий пам’ятник сприймається не з офіційного погляду, а через практики повсякдення, і тоді історія, що пов’язана з цим місцем, виглядає по-іншому. Водночас творити такі історії — теж дуже важливо.

Нещодавно я бачила неймовірну ситуацію. Біля Золотих Воріт є пам’ятник котові. Ви, мабуть, бачили, який він обтертий. Бо підійти, доторкнутися до нього стало місцевою традицією, навіть для туристів, і не тільки їх. Одного разу бачила: йдуть двоє безхатьків з клумаками, вони поставили клумаки, потерли кота й пішли далі. Ці створені історії — живі. Ніхто не думав, що пам’ятник котові буде так сприйматися. Але він обростає практиками, традиціями. У такий спосіб люди роблять речі більш зрозумілими для себе, творять місцеву традицію — так вони живуть у просторі, одомашнюють його, переробляють під себе.

— Цьому, напевно, сприяє й ініціатива про культурні столиці.

— Культурна столиця — це спроба оживити життя в місті завдяки мистецьким подіям. Адже фестивалі, музеї, театри та інші події із цього ряду залучають людей і дають змогу зрозуміти своє місце в «уявленій спільноті» громадян міста. Що в тебе тут не просто помешкання на дев’ятому поверсі, а що ти мешканка, скажімо, Білої Церкви й відчуваєш свою належність до історії та спільноти свого міста.

ПАМ’ЯТНИК ЯК КВІНТЕСЕНЦІЯ ЦІННОСТЕЙ

— Якщо повернутися до архітектури, що б ви назвали найсильнішим інструментом для збереження пам’яті?

— Напевно, пам’ятники. І не тільки як «місця пам’яті», а передусім — як маніфестації цінностей. Це засвідчують, зокрема, події, які зараз відбуваються в США, деяких європейських країнах у зв’язку з рухом Black Lives Matter (хоч тут далеко не все так просто, і взагалі — це велика тема, варта окремої розмови). Першими цілями стали пам’ятники. За аналогією до того, як знесення Бастилії стало саме таким символічним жестом спільноти проти авторитарної влади (адже в’язниць було багато, але символом була Бастилія). Тож пам’ятники приймають на себе перші удари, бо вони є квінтесенцією цінностей — того, що спільнота хоче показати, проявити й закріпити в пам’яті для наступних генерацій.

— В одній із лекцій ви згадували про розрізнення інтенційних і неінтенційних пам’ятників. Чи могли би ви пояснити різницю?

— В українській мові є два слова-терміни: пам’ятник і пам’ятка. І ніхто не заперечуватиме, що обидва вони тісно пов’язані з пам’яттю. А відтак і з тим, як «культура пам’ятає» — тобто способами відтворення /зображення/ репрезентації та підтримки культурної пам’яті, які в цей момент працюють, застосовуються і є дієвими.

Якщо пам’ятник — це об’єкт, який створюється для увіковічення пам’яті про людину чи подію для спільноти і її наступних генерацій (пряма функція пам’яті — запам’ятовування), то пам’ятка — це об’єкт, якому надається цей статус і який ми цінуємо не за «пряме» збереження пам’яті (про подію чи особу), а так би мовити — опосередковано — за інші якості: належність до певної доби, мистецькі якості тощо. На початку ХХ ст. Алоїз Ріґль, представник Віденської школи історії мистецтва, чи не перший концептуалізував поняття «просто пам’ятника» (інтенційного) та «історичного пам’ятника» (неінтенційного) — пам’ятки, ще й визначив три типи цінності пам’ятників: меморіальний, історичний та віковий.

І пам’ятник, і пам’ятка є частиною ширшого поняття — історичної спадщини. Як бачимо, наприклад, зі списку ЮНЕСКО, його дуже широко трактують — це і архітектура, і пісні, і танці, і їжа — чого там тільки немає...

«ПОТРІБНО ВИРОБИТИ КОНЦЕПЦІЮ ЗБЕРЕЖЕННЯ»

— Як в українців зі збереженням історичної спадщини?

— Зрозуміло, що все зберегти неможливо, хоч би як нам того хотілося. Та це й не потрібно. Взяти, приміром, «перенадуту» бульбашку — популярну тему «пізнього радянського модернізму». На мою думку, далеко не всі об’єкти варті збереження. Втім, це тема окремої розмови.

Водночас, ефективних способів збереження бракує. Є законодавство, в якому, як кажуть фахівці, забагато прогалин та недоліків. Ще одна проблема — відсутність розуміння того, що потрібен комплексний підхід. Зазвичай на цю тему звертають увагу, коли вже якийсь будинок завалився. Проте рідко порушується тема про те, що потрібно виробити концепцію збереження — що, навіщо і як ми зберігаємо. І ця концепція, до речі, не законодавчими органами готується. Її потрібно спочатку сформувати на рівні суспільного консенсусу, в якому значну роль відіграватиме експертна спільнота. Наприклад, яка підкаже, що є таке поняття, як урбаністична структура — так звана тканина міста. Скажімо, якщо ви будуєте на Подолі, то ви будуєте кварталами, як це робилося в 1980 — 1990-х роках. І якийсь двоповерховий будинок, який, можливо, сам по собі нічого не вартий, потрібно зберегти, бо він є частиною цієї структури квартальної забудови. Наша ж ситуація така, що з мешканцями міст розмова про це взагалі майже не ведеться, а це робота не одного дня. І ця концепція збереження має охоплювати багато аспектів. Скажімо, надати статус пам’ятки — це вибір. І пожертвувати певною старою спорудою, яка начебто не має ні статусу, ні цінності, або яка не так збереглася — це теж відповідальність, професійна відповідальність, зокрема й вибір.

— Наратив пам’яті є багаторівневим — локальним, загальнонаціональним. Як активізувати саме загальнонаціональний? Зокрема, як цей наратив має бути представлений у Києві?

— Київ є, так би мовити, заручником свого столичного статусу. Тобто він, з одного боку, є «просто містом», а з другого, Київ — це столиця всієї країни. Столичний статус накладає й певні вимоги — тут має бути представлений «загальнонаціональний наратив», що створює певні проблеми водночас. Але поруч можуть також відкриватися можливості. Поясню, що маю на увазі.

Попри всі історичні колізії, Київ ніколи не втрачав своєї ролі «символічного центру» для країни. Навіть у той короткий період, коли Харків було призначено «червоною столицею». І Софія Київська, і ті ж, уже згадувані, зелені схили з золотими банями церков, і навіть відбудований/перебудований після Другої світової війни Хрещатик — то є важливі маркери символічного ландшафту не лише для міста, а й для України. Хай би як ми ставились до власне меморіалу Голодомору — його загальної концепції, естетичних якостей чи історії створення, але пам’ять про цю трагедію має бути представлена в просторі столичного міста. Те саме стосується й меморіалізації подій Революції Гідності, яка, власне, й відбувалася в Києві, і Музею Майдану, який має статус «національного». На жаль, все це наразі нікуди не рухається, однак якщо говорити про «можливості», то якраз Музей має потенціал продемонструвати нові підходи і до осмислення подій, і до способів донести інформацію й підтримувати пам’ять, і до переосмислення «музею» як інституції. Те ж саме можна сказати й про меморіальний комплекс у Бабиному Яру.

Питання Бабиного Яру — це теж питання загальнонаціональне, яким має і, гадаю, буде врешті опікуватися держава. Це не можна віддавати у приватні руки. Це питання честі — зробити його як слід.

— Чи мала б влада підтримувати ініціативи, які творять наратив, наприклад, багатонаціонального Києва, чи це суто ініціатива спільноти?

— У нас немає такого району, як, наприклад, Chinatown, але свою присутність національні меншини маркують у просторах міста. Це не обов’язково мають бути пам’ятники, а місцеві історії, кухня, маршрути, якими ми пізнаємо місто, і те, як конкретні місця у місті пов’язані з життям тієї чи іншої спільноти. Що ж до підтримки, то, на мою думку, держава може підтримувати події лише загальнодержавного значення. Решту — ні, бо це те, що вважає за потрібне спільнота (ми наразі не говоримо про питання «балансоутримання»). І це не має бути просто ініціатива «благодійника»: прийшов меценат і приніс подарунок, як от сталося з пропозицією архітектора Андрія Миргородського (а він у цій історії був дуже зацікавленим виконавцем) поставити фонтан Сковороди на Контрактовій площі. Це так не працює. Ці речі мають ініціюватися громадою, має відбутися обговорення, мають бути залучені експерти. Існують партисипативні технології, механізми, як працювати з людьми. Коли вони будуть поінформовані, візьмуть у цьому участь, то будуть свідомими відповідальності за це, розумітимуть, для чого це зроблено, і це матиме зовсім інший ефект. А фінансова підтримка може бути в поєднанні і мецената, і місцевої влади, якщо експерти і громада вирішать, що це важливо для міста. Проте, на мою думку, місто не має бути ініціатором таких мініпроєктів.

«ПАМ’ЯТЬ ПОТРЕБУЄ РОЗГОРТАННЯ В ЧАСІ»

— Як бути з конфліктами пам’яті?

— Якщо цей конфлікт виникає на рівні мініспільнот, коли, приміром, одна її частина прагне поставити свій пам’ятник, а друга — проти, то мусить бути налагоджений діалог, для цього є фахівці. А конфлікти пам’яті вищого/іншого рівня — це вже питання до політики пам’яті. У попередні роки здебільшого користувалися загальною формулою «якось воно буде». Хоча треба сказати, що за останні п’ять років зрушення таки почалися. Держава мусить мати притомну політику пам’яті, яка не повинна крутитися флюгером щоп’ять років і повертатися на 180 градусів, залежно від зміни групи осіб та їхніх поглядів. Особливо в умовах, коли цю пам’ять роз’ятрюють, експлуатують... Мають бути сформульовані загальні цінності, орієнтири. Скажімо, що Голодомор — це зло і що російська колонізація, радянський тоталітаризм — це зло. І ця політика пам’яті має бути притомною, систематичною, нею мають опікуватись фахівці.

Більше того, її потрібно чітко артикулювати, а з громадянами потрібно працювати, люди мають бути поінформованими — вони мають право знати, що, як і чому відбувається. Тоді й конфліктів буде менше.

Як казав історик Андрій Портнов: «Як іти, щоб не топтати». Як рухатися, щоб не нашкодити. Це дуже тонкі речі, бо не можна враз змусити людей пам’ятати. Пам’ять потребує розгортання в часі й у просторі, а Україна, на жаль, часто не мала такої можливості, бо так складалася наша історія.

ПОТРЕБА В НОВИХ СПОСОБАХ ПРЕДСТАВЛЕННЯ

— Проте, як ви слушно зазначили в одній розмові, якщо ми не будемо підтримувати пам’ять про певну пам’ятку чи пам’ятник, то ідея і смисли, які він втілює, можуть забутися. Вочевидь, щоб суспільство пам’ятало — не досить просто поставити пам’ятник. Існують різні форми культурної пам’яті та її підтримки, і вони постійно змінюються. Чи могли б ви розповісти, які саме це форми? І які є підходящими для нас?

— Так, звісно, можна просто поставити пам’ятник, як, наприклад, Пилипу Орлику на Печерську. Проте для мене цей пам’ятник нічого не значить. Для чого він? Щоб було куди принести квіти на День Конституції? Те, для чого ви ставите пам’ятник, ви повинні в якийсь спосіб донести, комунікувати.

Водночас форми пам’яті постійно змінюються. І як зробити так, щоб пам’ятали й надалі — тут долучається до гри той, хто його створює — автор, митець.

Нині ми не можемо сказати, що певні способи підтримки пам’яті точно є дієвими, бо сьогодні вони є такими для нас, а завтра вони не будуть працювати. Після Другої світової війни тон у підходах до відповідного представлення був заданий увіковіченням пам’яті жертв Голокосту. І ми досі користуємося цими підходами, переосмисленими, переробленими, але принципово вони сформовані цією великою тенденцією. Мені здається, що зараз настала певна криза представлення, злам способів представлення чогось.

— Як щодо пам’ятників, які є інтерактивними, які залучають до дій?

— Ясна річ, що коли ви залучаєте людину, це працює більше. І найкращий спосіб, коли є певний ритуал/церемонія вшанування пам’яті, але не монументальний, а камерний, що доходить до кожного. От, скажімо, як акція «Запали свічку пам’яті» на вшанування жертв Голодомору. Але коли йдеться про меморіали чи пам’ятники, то як це зробити, як достукатися — це, знову ж таки, найперше відповідальність тих, хто створює. І щоразу це має бути інакше, тому що ви не можете застосувати один і той же спосіб в усіх випадках.

«МИНУЛЕ ПОТРІБНЕ ДЛЯ ВІЗІЇ МАЙБУТНЬОГО»

— Я завжди дивувалася тому, як Львів вміє навколо однієї пам’ятки вибудовувати цілу систему різних заходів, крамничок, сувенірів. На мою думку, він чудово використовує і представляє потенціал міста. Як щодо Києва?

— У Львові фокусування на туризмі є водночас і проблемою, бо з туристичного осередку, здається, взяли вже все, що можна. А комплексного підходу так і немає, тому що ви заходите за фасад, а там у вас падає тиньк. Водночас у Львові є команди експертів. Той же Центр міської історії, до якого дослухаються, Інститут міста. Крім того, у Львові не крутяться такі гроші, як у Києві, тому багато чого можна легше реалізувати.

Багато міст мають подумати над тим, як їм брендуватися, як вибудовувати маркетинг довкола і туристичних, і нетуристичних об’єктів, як поєднати туризм із повсякденним життям. Адже це не завжди дуже мирне поєднання. І не лише у нас. Скажімо, у Венеції місцеві не люблять туристів, а з іншого боку, вони за рахунок них живуть. Крім того, буває, що коли туристів забагато, то цілі квартали перетворюються на туристичні хаби: там мешканці або продають помешкання й перетворюють на готелі, або здають ці квартири для туристів замість готелів. І це проблема, тому що зникає відчуття повсякденного життя. Зникає автентика, адже це не просто стіни, а живі люди, які їх населяють, які наповнюють простір своїми ритуалами й повсякденними практиками. Це важить дуже багато. Здається, в Амстердамі вже зрозуміли цю проблему, і там передбачені обмеження на здавання готелів, хостелів, певний відсоток житла має залишатися.

Разом з тим, що мене бентежить щодо Києва, то це стратегія розвитку міста. Показовою є обкладинка-кліше — з храмами, куполами. Проте ж ідеться про стратегію розвитку на майбутнє! Ми говоримо про минуле, але воно цінне не саме по собі, що ми робимо з нього культ (хоча культ ми робимо лише на словах: багато фахівців, архітекторів, урбаністів, які приїжджають до нас із інших країн, кажуть, що «у вас перебір з говорінням щодо збереження, але фактично робиться зовсім не так»). Минуле потрібне для того, щоб ми розробляли візії майбутнього з розумінням того, хто ми. Я завжди кажу студентам, що місто — це спільне формулювання бачення майбутнього.

Однак дискурсу майбутнього міста і дискурсу міста взагалі майже немає. Ми говоримо про нього, коли є якісь проблеми — конфлікт, транспортний колапс чи забудовник зовсім уже берега пустився. От, скажімо, раніше в британській The Guardian містився спеціальний розділ, присвячений містам, але, на жаль, проєкт завершився, бо закінчилося фінансування. А це була чудова ініціатива: вони систематично розповідали про різні аспекти життя й функціонування різних міст і в такий спосіб працювали на упередження, інформували людей, формували проактивну позицію, а не діяли постфактум. Це важливо.

— Як в архітектурі міста поєднати пам’ять та оновлення — можливо, наведете кілька кейсів, як вдалося осучаснити якісь історичні місця, застосувати поєднання давнини та сучасності?

— Із відносно нещодавніх — це ревіталізація одного з районів Нижнього міста (здається, ще від XVII ст.) у польському Гданську. Або Талліннський квартал Ротерманні — де Тарковський свого часу знімав «Сталкера». Територію приватизували наприкінці 1990-х. Місто провело конкурс, старі будівлі реконструювали, додали кілька нових. Застосували комплексний підхід — транспорт, загальна стилістика, мережі; тепер там змішані функції — житло, офіси, ресторани, мистецькі резиденції. За аналогією до Сохо в Нью-Йорку. Це дуже популярний серед мешканців і туристів район.