ХУТОРЯНИ

Агроном за освітою, Іван разом із дружиною-економістом утворили злагоджений тандем, раз і назавжди вирішивши для себе проблему працевлаштування, а за великим рахунком — самореалізації. За Іваном потягнулися у фермери його батько Олексій Іванович, рідний брат Сергій, двоюрідний брат Микола.

ІВАН ТА ЛЮДМИЛА

Жителі райцентру, Іван Бойко разом із дружиною Людмилою зрідка наїжджають до власного будинку, що колись їм збудував колгосп як молодим спеціалістам, випускникам Білоцерківського сільгоспінституту.

На околиці села Лікаревого, де народився Іван, виріс хутір. Тут, щоб якомога ближче бути до наданих їм 15 гектарів, сім'я Бойків пустила коріння. Поруч — берег порослої очеретом річечки (яка, проте, виручає Івана з його перцем та огірками в найбільшу спеку), руїни покинутих погребів у хащах яблунь і груш. Колись тут була ціла вулиця. Тепер — хутір одного фермера: невеличка хатинка, ангар для техніки і зберігання зерна, хлів для худоби. Усе виросло за останні п'ять років ціною неймовірних зусиль двох людей. Два-три вихідних за літо — вже завелика розкіш. На Людмилині руки — догляд за городиною, повсякденні господарські турботи, худоба. А в Івана своїх клопотів вистачає: 15 власних гектарів та 15 орендованих, та ще 3,5 га міськрада додала (а подавав заявку на 35 га). І батько свою землю розділив між синами для обробітку, бо вже несила самому поратися.

Проте Іван не з тих, які складають зброю, коли з'являються перші труднощі. Його тиснуть енергетичною кризою, а він планує наступної осені найняти бульдозер для розчистки чагарників, мріє розбити на своєму хуторі... дендропарк.

ФЕРМЕР І КОЛГОСПНИК — «БЛИЗНЮКИ-БРАТИ»?

Ще на початку свого хазяйнування Іван устигнув- таки в кредит придбати під гарантії Державного фонду підтримки фермерства якусь техніку: «Волинянку», трактор, інший реманент. Пізніше, вже за свої кревні — комбайн (щоправда, один на трьох, у складчину), зерноочисну машину.

Проте кампанія щодо створення фермерських господарств, про яку трубили колись на всіх рівнях, захлинаючись від ентузіазму, пішла на спад, і тепер мало кого всерйоз турбує доля одноосібника. За останні сім років із понад 100 фермерів у нашому районі залишилося ледве 60, і то щорічно 4- 6 чоловік віддають свою землю назад, у громадське користування. Спочатку відсіялись ті, хто, маючи зручну нагоду, урвав що зміг за перші рік-два після запровадження фермерства. Друга хвиля «відступників» — це просто гарні механізатори, які переоцінили свою здатність працювати на перспективу і масштабно мислити. Бо фермерство — це не просто обробіток землі. Це спосіб життя.

Районне чиновне керівництво на проблеми фермерів дивиться крізь пальці, скептично: землю дали, чого ще треба? Адже до фермерської комори не навідаєшся, як до «колгоспно- власної». Та й не дуже втрутишся, що сіяти і за чим, і скільки куди реалізувати. Тут не спрацьовує «телефонне право», тому й не викликають фермери зацікавлення в чиновництва — хай собі живуть, як знають. А почнуть турбувати проханнями чи претензіями — зайвий козир: от бачите, їм землю довірили, а вони, сякі-такі, народ не годують, а лиш пороги вміють оббивати.

Політика влади демонструє дивовижно однакову зневагу до селянина в цілому. Про нього згадують напередодні жнив: тоді і фермера, і КСП міцно хапають за горлянку ті кілька монополістів, що заправляють цінами на зерно і пальне. І селянин у цих «дружніх» обіймах борсається і хрипить, доки кредитори не витрусять із нього все до останньої зернини.

Іван Бойко не перестає дивуватися: за кордоном сільськогосподарське виробництво дотується. А в нашій країні невігласи в державних кріслах чомусь вирішили, що дійну корову (себто землю і тих, хто на ній безпосередньо працює) можна безкарно доїти, нічим не годуючи. Ну підкинуть солярки для жнив: знайте, мовляв, нашу добрість і турботу.

На державних кредитах можна ставити хрест. «Ножиці» в ціноутворенні, коли за тонну пального треба віддати майже 10 тонн збіжжя, багатьох фермерів змушують відмовлятися від землі. Та й колгоспи щороку збільшують кількість земель під паром: просто-напросто вилучають із сівозміни. А ще додайте безбожно дорогі добрива, гербіциди. На колгоспні поля взагалі боляче дивитися: забур'яненість сягнула критичної межі. Посіви давно не бачили гербіцидів, так що поборники екологічної чистоти можуть спати спокійно.

Спілкуючись із Бойком та іншими фермерами, а також їхніми колегами — керівниками та спеціалістами КСП, я, зрозуміло, відчула різницю в підходах та поглядах, насамперед у ключовому питанні — земельному. І все ж більше в них спільного. На тлі загальних апокаліпсичних настроїв у них залишається впевненість у тому, що сільське господарство може витягти країну з кризи. За умови, якщо держава всерйоз і комплексно підтримає товаровиробника на селі та розпочне справжні реформи в аграрному секторі.

А тим часом, уникаючи зайвий раз потикатися на очі податківцям, фермери змушені маніпулювати цифрами. Штучно занижуючи врожайність, заганяють частину прибутків у тінь, щоб мати шанс на виживання, маневрувати протягом року. (Скажімо, віднайти пальне за доступнішою ціною чи за той же «бартер»). Виживає в цій круговерті сильніший.

Асоціація фермерів, районну ланку якої свого часу очолював Іван, на його думку, організація суто номінальна, декоративна. Ні надати суттєвої допомоги, ні захистити в разі чого, ні навіть розв'язати спільну для всіх фермерів проблему збуту власної продукції вона не в змозі (адже продати 50 тонн зерна значно важче, ніж 1000).

ЗВІДКИ БЕРУТЬСЯ «СИЛЬНІ» ФЕРМЕРИ? (Крамольні припущення, близькі до істини).

А й справді, звідки? Колгоспи мають картотеки страшенних неплатежів, а після цьогорічної енергокризи їм, схоже, довіку не вибратися з боргової ями. Зусиль таких «середнячків», як Бойки, тільки й вистачає, щоб ледь-ледь зводити кінці з кінцями.

Якщо вдатися навіть до дуже поверхового аналізу господарювання в цих «маяках», то можна відкопати хитру закономірність: стартували в однакових умовах, та в одних — 15 га непридатної землі, а в інших — 50 га землі повноцінної орної. В одних — нещасний тракторець або комбайн у складчину, в інших — орендована в колгоспі техніка, засів і жнива в першу чергу. І сіяти вони намагаються не що- небудь, а найвигідніші культури: соняшник, цукровий буряк, не рахуючись із енергозатратами. Дуже тісна «дружба» таких фермерів із державними чиновними структурами, які до фермерства як такого ставляться за принципом «тащить и не пущать», — викликає щонайменше підозру. І дозволяє зробити припущення, що все благополуччя цих фермерів базується на залученні сторонніх інвестицій, до яких чиновники мають якщо не прямий, то опосередкований стосунок. Та й колгоспна верхівка не залишається осторонь. «Перекине», скажімо, голова КСП сотню- другу центнерів соняшнику чи буряку на «фермерське» господарство, а прибуток, звісно, за «домовленістю». Така практика була успішно апробована ще за часів «двогектарного буму». Через ці неоподатковувані два гектари, як через чорну космічну діру, витікає чимало колгоспного збіжжя, матеріалізуючись в іномарки, приватні будиночки на «надцять» поверхів тощо. Оформлюючи по два гектари на тещу-брата-свата і маючи доступ до колгоспної техніки, державні чиновники і колгоспна верхівка за суто символічну платню цією технікою «сіють», «обробляють», «косять», устигаючи тільки рахувати прибутки, зароблені чужими руками.

Необхідний досвід набуто, він зіграв свою роль, і для «підстрахування» з'явилися «фермери» (друга хвиля) — невідомо звідки, з пристойною технікою, з упевненістю в надходженні прибутків — незалежно від кредитів і погоди. І не можна зазначені явища характеризувати як «окремі» службові зловживання чи порушення закону. Справа в іншому: це спадковий стиль життя. Мімікрія. Що завгодно, тільки не справжнє фермерство, «від сохи».

«БЕЗ НАДІЇ — СПОДІВАЮСЬ...»

Фермерство — справжнє, не «потьомкінське» — справа для міцних духом і з міцним здоров'ям. Бойки вперто йдуть обраним шляхом. Ні в кого нічого не просять і не скаржаться. А варто було б: минулого сезону, щоб збудувати приміщення для худоби, «пішли з шапкою» до родичів і позичили тисячу доларів. Тепер їм доведеться віддавати за борги десять (!) угодованих кабанів — торік вистачило б і п'яти.

Із головами КСП — «братами по нещастю» — стосунки дружні, партнерські. Наприклад, у сусідньому КСП «Зоря», де Бойко орендує 15 га землі, немає проблем з овочами завдяки фермеру, що постачає їх у розрахунок за надану землю. Написав було Іван заяву, щоб йому додали ще землі із запасу міськради. Відмовили. Натомість запропонували в Петроострові — найвiддаленiшому селі, кілометрів за 30 від Іванової «фазенди». Не захотів Іван, та й не жалкує.

На своїх угіддях Бойко не втомлюється експериментувати, шукаючи найприбутковіші культури і сорти. Про порушення сівозміни тут навіть не йдеться: Іван як учений-агроном за освітою добре розуміє, що збанкрутував би через два сезони, сіючи тільки соняшник — найбільш виснажливу для землі культуру. Тож чого тільки не було за ці роки на відведених йому площах: городина і баштан — ближче до берега, у виярку — гречка, соняшник, ячмінь, просо, пшениця. Картопля, буряк — для родини, для корму худобі. А ще — лікарські трави. Останній проект — насінництво овочевих та лікарських культур.

Хоч би як там не було, але на відміну від більшості колективних сільськогосподарських підприємств фермери не ходять у боржниках. Власна відповідальність, яку немає на чиї плечі перекласти, не дозволяє їм «пролетіти». Та й недремне око податківців справно контролює і нічого «не вибачає» одноосібникам.

Іван же і такі, як він, дбають про те, щоб передати у спадок дітям (а в Бойка їх троє) щось справжнє, міцне, надійне: шмат землі, зрошений потом, обійстя, де можна зачепитись і докласти рук. Щоправда, найстарший, Олексій у науку пішов — навчається в київському інституті, захоплюється тепер програмуванням. Дочка Валя закінчить наступного року школу і буде, як і кожна майбутня жінка, «відрізаною скибкою» для батьків. Найбільша надія на Тараса, наймолодшого. Це вже батьків син! І в школу піде тут, у селі, і батьківську мрію унаслідує і продовжить.

ПОРОСЯТ — НА БАНКОВУ!

Останні п'ять років привчили до думки, що на теренах незалежної України нічого ні від кого не залежить, ніхто ні на що не впливає і ніхто ні за що не відповідає. Як мовиться, собака гавкає, а караван іде.

Нашим українським довготерпеливим селянам, вочевидь, ще далеченько до самоусвідомлення. Консолідувалися, певно, тільки шахтарі й частково пенсіонери. А селян «б'ють і плакати не дають», задобрюють подачками і тиснуть на свідомість та патріотизм. От якби і в Києві на Банковій, як у Парижі, заверещали поросята, а під вікнами Верховної Ради приваблювали скопища мух гнилі помідори, — можливо, тоді б урядові чиновники впритул зайнялися розробкою дієвої економічної програми розвитку села, його відродження з руїн.

А поки що, попри всі амбітні виступи на міжнародному рівні, які ставить собі в заслугу нині діюча влада, ми всі, гуртом і поодинці, були й продовжуємо бути відокремленими та відособленими, кожен на своєму власному хуторі — проблем, надій, досягнень і розчарувань. Хутірська психологія. Хутірський обмежений і водночас пихатий через те національний менталітет. Та ось незбагненний, проте вже звичний парадокс: чийсь життєвий хутір за примхою долі приліпився на околиці вбогого села. А чийсь — теж невеличкий і цілком самодостатній — на островах у теплому морі...
Новомиргород