Iгор КРУЧИК: «У переломні історичні моменти мені хочеться бачити все своїми очима»
На самому початку 90-х, у час кризи й озлоблення один мій знайомий продекламував вірш:
«Когда б имел я пулемет —
перестрелял бы весь народ.
Когда б имел я автомат —
перестрелял бы всех подряд.
Оружие не продают...
Вам, суки, повезло! Зер гут».
Вірші були злобно-гумористичними, але непогано відображали загальний настрій тих років. Знайомий витяг маленьку самвидавну книжечку й любовно розгладив її: «Це звідси». На ній означалося «Избранные черновики», Ігор Кручик. І вірш, і це ім’я запам’яталися мені.
Як показало майбутнє, такі твори для цього поета, швидше були винятком. Хоча найбільш яскраві пасажі в його творчості висікали надзвичайні обставини. Такі, як та криза початку 90-х, або спогад про армійські поневіряння у вірші вже 2003 року. Куди вмістилася й чимала частина його біографії.
«Запахи казармы позабыть нельзя.
Вспоминаю вновь с влажными глазами:
Пот, одеколон, вакса и кирза,
Порох, аммиак... Запахи казармы.
Как же я мечтал, оборзевший дед,
Гражданином стать и дышать всей грудью!
...Позже поступил в университет,
Начал посещать девичью литстудию.
Пудра и духи, лаки для ногтей,
Книжная пыльца — аромат филфака...
Но и здесь, увы, внятен для ноздрей,
Чудился-витал запах аммиака.
Модный ли доцент, лектор-патриот —
Кто б ни вел юнцов на вершины лекций,
Я вдыхал и там сероводород,
Нашатырь идей и угар концепций.
Воинский барак снился мне не раз:
Пропади, доцент! Сгиньте, лесбиянки!
Дайте сапоги! Где противогаз?
Где мой автомат?! Свежие портянки?
Как же позабыть третий батальон,
Где, себя распяв, я воскрес, как Один.
За любовь и жизнь пил одеколон,
Ландышем дыша: дембель! Ты свободен!
Проаналізувавши більшість віршів Ігоря, приходиш до висновку, що він —оспівувач урбаністичного затишку. Йому вдаються описи кафе, паркового ландшафту, міських вуличок. Він уважний і до їхніх мешканців.
Коли ті чи інші обставини виривають його зі звичного кола, він люто втілює такі моменти. Але за своєю вдачею Кручик-поет скоріше розрадник, а не агресор. Миле його серцю, наприклад, це безпечне безхребетне:
«Непривычная к борьбе,
Расположена к уюту,
Замурована в себе...
Выйдет в люди на минуту —
И нырнет в себя опять,
В лабиринт своих фантазий:
Восторгаться, вспоминать
И ползти из грязи в князи.
Видишь влажную лыжню?
Для нее движенье — пытка.
Лишь парижское меню
Знает цену ей. Улитка!»
Автор дозволяє собі з одного боку насолоджуватися спокоєм, до якого схильний, але водночас, піддає жорсткому осміянню цю свою рису, як у вірші «Построение корабля».
«Я шил паруса из нейлона,
сатина, дакрона и ситца,
— чтоб, с ветром шурша просветленно,
холмами морей насладиться.
...Пока ж мастерил, собираясь
Италию сблизить с Итакой,
— истлел мой нейлоновый парус,
прогнулся нетонущий якорь».
І ось у цьому балансуванні між затишком і безпритульністю, між пафосом й іронією Ігор знаходить свою інтонацію. Образ корабля, якого омивають хвилі часу (але не морські!) — відображає не лише неспішний характер автора, але й настояний на старовині, київський менталітет. Який наштовхує швидше до філософського полежування на пагорбі, аніж до штурму незнаних далей.
Суперечачи тим поодиноким спалахам сказу (акуратно зафіксованих поетом), більшість творінь Кручика пронизані добротою та співчуттям.
«Мужчина плачет в сквере зимнем,
Партиец в буйвольем пальто,
Поступком невообразимым
Колебля. Что-то здесь не то...
Галантерейные привычки:
Рыдать и биться о плечо!
Но подойду спрошу хоть спички.
Ведь — человек...А как еще?»
Щоб завершити портрет нашого сьогоднішнього гостя, додамо, що Ігор може в газетах виступати в ролі досить їдкого памфлетиста, хоча такі матеріали часто підписані псевдонімом, за яким автор ховається, як равлик у свою хатку. І лише за точним володінням словом у них можна впізнати знайому руку майстра. Так одногот разу і сталося, коли в ролі опонента виявився я.
«ГОТОВОМУ ВІРШУ Я ДАЮВІДЛЕЖАТИСЯ РІК-ДВА»
— Ти колись застрашливо написав, що всіх перестріляєш, але зброю не продавали. Зараз вистачає спеціалізованих магазинів. Будеш стріляти? Хоча ти для мене є більше споглядачем, аніж термінатором?
— Щодо споглядання. Під час перебудови в Києві вийшов прекрасний альманах під назвою «Созерпуп», тобто споглядання власного пупка. Його випустили представники поетичної течії — «інтелектуально-конструктивного реавангарду». Їм увесь час дорікали в герметичності, а зараз один із лідерів у Греції, а інший — в Ізраїлі. Вони начебто споглядали, але відправилися завойовувати інші країни. А в принципі поезія — заняття, коли, дійсно, більше завойовуєш власний пуп...
— Але ти б узяв зброю, щоб втілити свою давню погрозу?
— Ні, звичайно. Це був емоційний сплеск. Не виключаю, що такі сплески, можуть повторюватися: коли хочеться всіх «замочити», коли ненавидиш весь світ. Це нормальний стан, якщо він не домінує. З іншого боку емоції потрібні поету, щоб було що фіксувати на папері й показувати іншим.
— Серед поетів є руйнівники, на зразок Маяковського. А талант Пастернака утішливий, близький за природою до твого обдарування.
— Я поважаю й тих, і інших. Але про мене не можна сказати, що я «стовідсотковий» споглядач. Бували й у мене екзистенціальні моменти. Той же Чорнобиль, куди я їздив у травні 1986 року з концертом разом зі знайомими рок-музикантами. Був у Москві й у 1991- му, й у 1993-му — за два дні до розстрілу парламенту. Аж до нашого Майдану. У переломні історичні моменти мені хочеться бачити все своїми очима.
У поетичному збірнику, який нещодавно вийшов у США англійською мовою, надрукували якраз мій вірш про розстріл парламенту в Москві — «Павшим за конституцию».
— Це були, точніше, полеглі за радянську конституцію.
— Там гинули за конституцію і з того, і з іншого боку. І ті, й інші відстоювали базисні цінності, як вони їх собі уявляли. Така ситуація, є типовою для будь-якої громадянської війни. І в тих, і в інших — абсолютна правота в очах, і кожен став на захист свого Основного закону. Нехай навіть написаного на землі, але який відображає якісь правила, спущені з небес. Та й рік тому на Майдані було помітно, що люди були готові кинутися під танки.
— Де повинен бути поет у такі часи, на барикадах?
— Попереду на баскому коні, як говорив Василь Іванович Чапаєв! Поет повинен бути як літописець Нестор: у таборі...
-... переможців?
— Чому ж? Іноді й у таборі тих, хто програв, про що й розповідає «Слово о полку Ігоревім». Життя — гра, хтось програє, хтось перемагає.
А споглядання — традиційна позиція поета, прозаїка, й навіть фотографа, який хоче зафіксувати події на плівку.
— Але фотографи теж діляться на мисливців (й папараці також), які завжди в центрі зіткнень і фотохудожників, які займаються поетичною фотографією. Ти багато говорив про кульмінаційні історичні ситуації, свідком яких був, але у твоїх збірниках про це немає жодного рядка.
— Мені такі вірші важко даються. Навіть ті ж — «Павшим за конституцию» — я писав десять років. Чим момент був гарячішим, тим він складніший для втілення.
У мене довгий шлях від письмового столу — до книжки. А коли річ готова, я досить довго сумніваюся. Відкладаю на рік-два. В одного мого друга-письменника є такий вислів: «Отправить роман в лежку». Він відправляє на доступний для огляду період — місяць-два. А в мене вірш може лежати близько двох років. Мені треба пересвідчитися, що він чогось вартий.
«НАВІТЬ РУЙНІВНЕ МИСТЕЦТВО —ПСИХОТЕРАПІЯ»
— А як поживає твій сатиричний біс? Вірші ти підписуєш справжнім ім’ям, а фейлетони — псевдонімами.
— А сатира, по-моєму, вже дія, а не споглядання.
— Але і тут ти дієш по-снайперському, з- під прикриття, під псевдонімом.
— Жанр сатири до цього спонукає. Псевдонім для сатирика — маска. Під своїм ім’ям мало працює сатириків. Це як за правилами карнавалу: ти вимушений бути у плащі, масці, з крилами за спиною чи з рогами на голові. А це хто прийшов? А, це Рильов у масці Діда Мороза.
— Або Дід Мороз у масці Рильова. Моя маска зрослася з особою. Точніше й сатира, й лірика (як дві умовні маски, які символізують театр) — концентровані втілення полярних станів...
— Але якщо повернутися до «созерпупа», то глобальність цього підходу в тому, що весь світ згортається в точку. Ти через себе, через власну ідентифікацію виходиш на всесвітній Абсолют. А взагалі втішна, компенсаторна функція мистецтва — вічна!
— Я сперечався з одним типом, хто крутіший: Елтон Джон чи Джімі Хендрікс. Але музика в них несе різний заряд: одна — втішає, інша — закликає до агресії. Найкумедніше, що я нещодавно прочитав, як один впливовий американський продюсер, почувши в Лос-Анджелесі в 1970-му буйство Елтона Джона, порівняв його виступ із гітарними викрутасами засновника хард-року. Хоч як це дивно, й такі несхожі артисти десь перетинаються.
— Тому що руйнування — теж, в деякому розумінні, втіха. Повертаючись до рядка «Когда б имел я пулемет, перестрелял бы весь народ...» читачі (і я, зрозуміло) випустили пар агресії — і заспокоїлися. Це свого роду психотерапія.
— А як же відповідальність за сказане? А хтось начитається Кручика й подумає: час стріляти, навколо гади!
— За великим рахунком, мистецтво безвідповідальне й аморальне.
— А тобі не здається, що це — ілюзія. Поки ти береш когось під уявний приціл, за тобою теж хтось спостерігає, прикидаючи: дістав ти Небо чи ні?
— Той, хто пише, більше відповідає за риму, образ. Щоб у сонеті було 14 рядків, а не 15. І ось за цей «базар» він відповідає набагато сильніше. В сюжеті він може виражати яку завгодно емоцію: всіх уб’ю, перестріляю, а важливо, щоб він витримав правила віршування.
«КАФЕ БУЛО ПЕРШИМСЕРЕДОВИЩЕМ, ДЕ Я ЗНАЙШОВБРАТІВ ПО ДУХУ»
— Я з тобою категорично не погоджуюся. Це — войовнича естетика. Важливий зміст, а форма подачі — може бути різною. Художник вільний вибрати найбільш ефективну. Форми мінялися, розвивалися, удосконалювалися. Звідси й запитання: в чому, ти вважаєш, полягає твоє завдання як поета?
— Розвиток себе як людини.
— Штамп! Кажи конкретніше.
— Нехай штамп, але якоюсь мірою він відображає стан речей. А друге — розвиток мови.
— Будеш ти свої 14 рядків правильно писати і що?
— А ось людина жила, виховувала дітей, померла і що?
— Кожного разу — окремий випадок. Повернімося до тебе. Ось я стверджую ти — поет міського затишку. Навіть я б сказав, що якоюсь мірою в тебе є обожнювання того ж київського кафе...
— Частково — так. Кафе було першим середовищем, де я знайшов братів по духу. Це кафе знаходилося поблизу оперного театру, в будинку, де виступав Маяковський. Там навіть була меморіальна дошка. Все це вже знесли. Я там уперше зустрів багатьох зараз відомих літераторів: Куркова, Стаса Бондаренка, Аттілу Могильного, поета Івана Малковича (а нині знаменитого видавця «Гаррі Поттера»), Вітю Недоступа, який виступає тепер на радіо «Свобода». Моє перше враження: заходжу стоїть Аттілла Могильний, навколо четверо дівчат, у всіх по подвійній половинці кави, й він протяжно читає вірші: «Триста кращих іспанських лез забирає з собою Кортез...»
— І ти подумав, добре б було б бути на його місці?
— Щось на зразок цього.
— І все-таки відповідай конкретно: яка тема проходить через усю твою творчість?
— Кожна подорож, пригода народжувала свою картинку, свій настрій. Служив я в Ташкенті — виникла тема східного базару...
— А все-таки що їх об’єднує? Центр один, хоч у кубі, хоч у кулі. Відповідно, твоє сприйняття східного базару — лише твоє сприйняття. Я би написав що-небудь інше.
— Можливо, жаль за минулим?
— Немає в тебе ніяких незвичайних жалів! Тільки умовний прощальний жест ручкою услід минулому. Єдине, що помічаю у багатьох твоїх віршів, ти — певною мірою вартовий спокою. Як у вірші «Построение корабля» ти занадто захопився побудовою.
— Це вічна тема — Одіссея Хитромудрого.
— Але київський Одіссей, найхитромудріший: так затягнув будівництво, що вже й не до подорожі. Дуже давно Київ, безумовно, був завойовним, наступальним містом, але зараз — він надто консервативний. Зокрема й твоя муза ратує за потяг до минулого.
— У мене швидше потяг не до того, що було, а до того, що могло б бути.
— А це — «... парк покидают листья»?
— Та і їх оголошують у розшук.
— Дай тобі волю — приклеїш знову!
— (Сміється). Не маю наміру заперечувати. Хоча погляд — варварський.
— Заперечуй, співак київського затишку!
— Уже і формулу вивів! Хоч у хрестоматію вставляй.
— А навіщо? У хрестоматію я краще б вставив ось цей твій вірш, яким лаконічно й завершимо розмову.
У меня — случайный дар пророчества.
Загадаю — «Снег!» — и сразу снег.
Друга вспомню ночью одиночества
— входит друг и стряхивает снег.
Холодею; даже и не верится,
что в догадке — истина и власть.
Будто космос для того лишь вертится,
чтоб с невнятной думою совпасть.
И боюсь неосторожно сжечь его
— вспыхнет мысль, все встречное губя!
...Усомнился: «Разве любит женщина?»
- И она уходит от тебя.
ДОВIДКА «Дня»
Ігор КРУЧИК народився 1 квітня 1961 р. в Києві. Закінчив коледж зв’язку, філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка та Вищі літературні курси (Москва).
Автор поетичних книг «Весть о братьях» (Київ, «Молодь», 1989), «Игра вещей» (Київ, «Золоті Ворота», 1992), «Звуковое письмо» (С-Пб., «Гелікон плюс», 2000), «Новый субъектикон» (Київ, бібліотека журналу «Неопалима купина», 2003). А також самвидавного збірника «Избранные черновики» (Київ, лабораторія «Culture&Art», 1991) і поетичного буклету «Стрела, замри в небе» (Москва, «Столиця», 1994).
