«Бог керує Церквою, але... не без нашої участі»

2015 рік добігає свого кінця, через кілька тижнів ми розпочинатимемо нову сторінку у нашому особистому житті і держави загалом. Коли намагаємося підбивати якісь підсумки, розуміємо, що варто оцінювати події у їхній тяглості, у нашому випадку — впродовж двох років. Нещодавно Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відзначав свої духовні іменини. Напередодні святкування ми подарували Його Святості найновіше видання із серії «Бібліотека «Дня» — «Повернення в Царгород» і намагалися спільно підбити підсумки пережитого, розглядаючи громадсько-суспільні проблеми на основі нашого духовного виміру.

«ПРОДОВЖЕННЯ БОРОТЬБИ У ДВОХ ВИМІРАХ»

— Ваша Святосте, ми живемо у непростий час — після Майдану, окрім того, на сході триває війна. Чимало людей запитують: що далі? Які у вас відчуття?

— У майбутньому на нас чекає продовження боротьби у двох вимірах: у зовнішньому — з сьогоднішнім агресором, не можемо здати позицій, доки не звільнимо свої українські території від ворога, у внутрішньому — боротьба з внутрішнім злом, яким є корупція. Ми дедалі більше це відчуваємо на своєму досвіді, про це говорить весь світ. Протягом всіх років незалежності, починаючи з першого президента, всі говорили про корупцію, проте рівень цього зла не знизився, навпаки — став звичкою. Деякі можновладці не можуть жити без хабарів. На жаль, позбутися звички дуже тяжко. Якщо не подолаємо це зло, то важко буде говорити про демократичну Україну. Пригадаймо, саме Майдан розпочинався як протест проти цієї корупції, в його основі була боротьба за вільне демократичне життя. На жаль, після двох років немає результатів. Чому немає? Багато про це говоримо, але нічого не робимо. Тому треба доводити все не пустослів’ям, а ділом. Безумовно, у нашого народу — велике терпіння, але всякому терпінню настає кінець. Оскільки ми не можемо подолати недоліків, які є в Україні, то Бог своїм промислом сам перемагає це зло. Всім відомо, що у нас в Україні є багато роз’єднань. Є така приказка: де два українці — там три гетьмани. Господь допустив війну на сході, і народ став єднатися у захисті своєї країни. Не тільки єднаються ті, хто її безпосередньо захищає, але вся Україна — це і волонтери, і небайдужі люди, що підтримують один одного гуманітарною допомогою. Війна на сході нашої країни — це показ того, що у нашому суспільстві не все так погано. На нас не мають дивитися лише як на корупційну державу. Але на державу, яка захищає свою свободу, територію, при тому будучи миролюбною. З одного боку, є зло і корупція, з другого — велика жертовність та любов одне до одного. Хоча це єднання, на жаль, ми добуваємо важкою ціною. Боюся, що так само може бути з корупцією. Якщо ми її не подолаємо, то Господь знову-таки щось допустить. Тому треба знищувати причини корупції на різних рівнях. Серед основних причин, на мій погляд, — низькі зарплати та несправедливі податки. Треба реформувати податкову систему, робити все для того, щоб розвивався середній бізнес, оскільки це призводить до наповнення бюджету, а також до покращання життя українських громадян.

— Нещодавно українці обирали місцеву владу. До речі, ви, якщо не помиляюсь, були одним із перших на київській дільниці. Проте явка виборців, на жаль, була дуже низькою. Чому відбувається цей парадокс, коли під час революцій суспільство активне, але минає час, і настає період зневіри й пасивності?

— Я не думаю, що люди є неготовими до боротьби. Навпаки, сьогодні суспільство може розпочати третій Майдан. Не дай Боже, щоб це відбулося. Якщо життя стає все тяжчим і тяжчим, то народ цього не витримує. Чому була такою низька явка виборців? Бо люди зневірились у самому процесі обрання, який, на їхній погляд, втратив свою ефективність — залишаються ті ж корупційні схеми та обіцянки депутатів. Ще одне пояснення того, що в певних містах залишилися старі обличчя — люди ще не дозріли до вибору, тому обирали не тих. А можливо, і я цього не відкидаю, спрацьовували традиційні схеми фальсифікації.

«ПОСТРАДЯНСЬКИЙ СИНДРОМ ЩЕ ЗАЛИШАЄТЬСЯ»

— Кілька тижнів тому ми відзначали другу річницю Революції Гідності, яку, без сумніву, розпочала молодь, студенти. Частина з них сьогодні на сході, частина займається волонтерством, а частина, будьмо відверті, — байдуже спостерігає за життям в країні, зневірившись у лідерах. А як ви оцінюєте сучасну українську молодь?

— Дуже позитивно ставлюся до сучасної молоді, адже на ній вся наша надія. Ці люди спонукають нас прагнути кращого, гідного життя у європейській та демократичній державі. Молодь розпочала Майдан і поставила чіткі вимоги перед тодішньою владою, тобто показала себе дуже рішучою,  проте  на сьогодні у неї ще немає сформованого досвіду лідерства. Коли молодь навчиться професійно керувати власною державою — розпочнуться суттєві зміни! Наразі маємо пережитки радянської традиції  керівництва, вкоріненої практично у всіх гілках нашої влади. На жаль, пострадянський синдром ще залишається. Тільки молодь має змогу його повністю ліквідувати, отоді й настане нове життя.

— Якщо продовжувати тему молоді, то сьогодні в суспільстві є чимало популярних течій. Молодь дедалі більше схильна створювати собі нових кумирів, натомість Церква часто залишається на маргінесах популярності. Чому так відбувається? Чи події Майдану якось вплинули на комунікацію між Церквою і суспільством, зокрема на спілкування з молоддю?

— У нашій Церкві є спеціальне управління, яке займається працею з молоддю. Часто проводимо літні табори, бесіди, конференції, семінари. Звичайно, цього недостатньо, щоб охопити всю молодь в Україні. Тому наша Церква виступає за те, щоб у школах та університетах викладали християнську етику на добровільних засадах, нікого не змушуючи. Думаю, що саме через освіту треба навчати розпізнавати добро і зло. Тоді ми позбудемося цих негативних кумирів і шкідливих популярних течій.

«ОДНА І НАЙВАЖЛИВІША ПЕРЕШКОДА — ВПЛИВ МОСКВИ»

— Книга «Бібліотеки «Дня» «Повернення у Царгород», яку ми вам подарували, є свідченням того, що Церква завжди мала великий вплив на різні аспекти суспільного життя. Що сьогодні має конкретно робити Церква, щоб ефективно розвивати суспільство?

— Держава не може існувати без Церкви. Особливо це стосується православних країн. Виникнення держави обов’язково пов’язують з утворенням незалежної Церкви, яка була б духовною основою для її існування. Прикладів багато: Греція, Болгарія, Румунія, Сербія, Грузія, Росія... Без єдиної Церкви немає єдиної держави! 1991 року, коли українці обрали незалежність, ми проголосили, що нам потрібна Автокефальна Церква. Якби не відбувся так званий Харківський собор,  в Україні була б єдина Православна Церква. Якби у нас була одна Церква — не було б війни. Зараз українців спонукають боротися за власну незалежність і територіальну цілісність представники духовенства УПЦ КП і УГКЦ та протестантські спільноти. 40% українців сьогодні підтримують нашу Церкву. Доки ми не будемо мати одну Православну Церкву, перед нашою державою завжди буде небезпека.

— Після подій Євромайдану у релігійному середовищі звернулися до ідеї Помісної Церкви, проте наразі, як бачимо, ще потрібно чимало зробити для налагодження діалогу. Які бачите перешкоди у неможливості реалізувати цю модель єдності українського православ’я?

— Є одна і найважливіша перешкода — вплив Москви на українську Церкву, оскільки є залежність, що не дозволяє духовенству цілком підтримувати свій народ у боротьбі з агресором. Війна насправді показує, хто є хто, оскільки, на жаль, є священики та єпископи УПЦ, які закликають Путіна прийти і врятувати Україну. Звичайні вірні бачать цю «п’яту колону» і не хочуть до неї належати, тому відбуваються переходи парафій від УПЦ до УПЦ КП. А це і є процес об’єднання, тільки він відбувається знизу. У великих містах ці переходи відбуваються безболісно, а от у малих селах, де є одна парафія, відбувається справжня боротьба. Звичайно, цей процес можна пришвидшити за умови, коли Київський патріархат буде визнаватися Вселенським Патріархом як Автокефальна Церква. Це у свою чергу дозволить переходити не лише вірним, а й духовенству. 

«У МЕНЕ Є ДВІ МРІЇ»

— У травні 2016 року ви святкуватимете 50-річчя перебування на кафедрі київських святителів. З якими відчуттями входите у цей ювілей? Що для вас означає ця дата?

— Господь протягом всього мого життя допомагав долати будь-які перешкоди на життєвому шляху. На власному досвіді я бачу, що саме Бог керує Церквою, але не без нашої участі. Так, як святий апостол Павло говорить: «Я насадив виноградник, а виростив все Бог!» Так і у моєму житті: я багато працював з Божою допомогою, і є свої результати. Коли я став екзархом у радянські часи, припинили закриття храмів. Протягом незалежності із маленького Київського патріархату виросла найбільша за своєю кількістю вірних Церква. Я вже згадував, що сьогодні 40% українців нас підтримують — це не лише результат мого патріаршого служіння, але служіння всього єпископату і духовенства, самих віруючих, які є прикладом для інших. Входячи у цей ювілей, у мене є дві мрії. Перша — земна — сформувати єдину Помісну Православну Церкву, незалежну від Москви; інша — виключно християнська — ввійти у вічне Боже Царство. Оце земне прагнення для мене — другорядне, основне — досягти небесного блаженного життя.

— Ваша Святосте, зараз ми, християни, переживаємо Різдвяний піст. З якими очікуваннями варто йти до прийдешнього свята і з якими думками його зустрічати?

— Піст не є чимось новим у житті християнина, це складова частина буття будь-якої віруючої людини. Це період стримання від гріха і всього злого. Протягом такого часу варто говорити про звершення позитивних вчинків. Бо людина живе не для посту, а для  добра і любові;  і він лише спонукає її  творити милосердя і ділитися з іншими теплотою свого серця. Різдво 2016 року, як і всі християни, зустрічатиму з радістю, бо якби Син Божий не став людиною, смерть панувала б над людським родом і ми всі перебували б у пеклі. Ми не задумуємося над тим, що було б, якби Ісус Христос не прийшов на землю і своєю смертю не подолав би гріх. Зараз ми живемо в атмосфері звершеного спасіння, у християнській надії на власне воскресіння і блаженне життя. Ми думаємо над майбутнім нашої країни, гадаємо, що вічно залишатимемось молодими, проте не замислюємося над тим, що чекає нас самих після смерті. Маємо дивитися на людей похилого віку і розуміти, що нас очікує та ж перспектива, а отже — у кожного є свій кінець. Різдво Христа є свідченням убезпечення людства від поганого майбутнього, тому до цього празника треба йти з надією і вірою, великою радістю, адже тільки Бог допоможе нам подолати всі біди і перешкоди!