БIЄНАЛЕ У ВЕНЕЦIЇ

Точніше, з українським мистецтвом він почав працювати з 1990 року (був куратором багатьох гучних виставок), а з 1997-го очолив у Києві Центр сучасного мистецтва, який став чи не єдиною структурою, яка цілеспрямовано провадить стратегію розвитку українського сучасного мистецтва. Не дивно, що саме Онух порушив питання, а чому, власне, Україна досі не представлена на Венеціанському бієнале — найбільшій у світі виставці сучасного мистецтва. А оскільки ініціатива проведення національної презентації у Венеції належить урядові (Міністерству культури) тієї чи іншої країни, то Юрій Онух із цією ідеєю і подався у владні структури. І переконав, тобто ідея отримала державну підтримку, а самого Онуха було призначено куратором презентації, комісаром — Євгена Карася. Однак і тоді художня громадськість перебувала в цілковитому спокої: вийде там щось чи ні, ще не відомо, то чого ж наперед напружуватися. А тим часом робоча група на чолі з Онухом розпочала працювати, про що «День» уже розповідав. Додам тільки, що цю роботу можна порівняти з копітким викладенням хитромудрої мозаїки. Не слід тішити себе думкою, що в Європі нас чекають із розпростертим обіймами: і знають про нас мало, а те, що знають, викликає скоріше певну настороженість. Отож доводилося і численні особисті контакти використати, шукати спонсорів і довго переконувати їх підтримати презентацію, шукати гідне приміщення для експозиції в самій Венеції і знову довго умовляти, в цьому випадку — почекати з оплатою за оренду, оскільки обіцяні гроші ще не стали реальністю.

Коли ж в основному мозаїка склалася, то виявилося, що проект, запропонований командою, яка готувала презентацію (його автори — два художники, фундатори Фонду Мазоха — Ігор Подольчак та Ігор Дюрич), художню громадськість категорично не влаштовує.

Ось він — довгожданий скандал: тепер-то зітнуться у двобої художні амбіції, виникне захоплююча творча дискусія, в якій хоч i не може народитися істина, та мотивом для осмислення нашого вітчизняного contemporary art вона цілком може стати. Утім, надто бентежив один момент: чи не пізно для дискусії? Іншими словами, коли вагітна жінка от- от має народжувати, чи доречно нарікати, що не від того зачала? Раз уже ми такі цивілізовані, якими себе вважаємо і бажаємо виглядати в очах світової спільноти, то, може, ще півроку тому варто було пригадати, що існує таке поняття, як запланована вагітність? Ну, а коли вже ніякої творчої дискусії взагалі не виникло, то стало дуже сумно, бо зрозуміло: все те, що відбувається навколо Бієнале, не що інше, як звичайні апаратні ігри (див. «День» від 21. 03. 2001 р. ), в яких правила гри завжди досить єзуїтські, а рушійні мотиви можуть бути найрізноманітнішими: не втратити владу, задовольнити амбіції, вигода, нарешті... Загалом, їх може бути безліч. Тільки до чого тут мистецтво і вже тим більше — вболівання за імідж країни, яким ці ігри об’єднуються, не дуже зрозуміло. Тобто — зовсім не зрозуміло. Утім, чому тут дивуватися? Бієнале — це лише мотив. Хіба подібні ситуації не відбуваються в нас досить часто в найрізноманітніших сферах життя, під час приватизації тих або інших об’єктів, наприклад?

Ви поцікавитеся, чим завершився скандал із бієнале? А хіба це так важливо? Сумно через інше, бо сьогодні навряд чи хтось зуміє відповісти із цілковитою певністю на таке запитання: чи відбудеться національна презентація України у Венеції?

ЗАМIСТЬ ПIСЛЯМОВИ

Юрій ОНУХ, куратор презентації (вже колишній):

— У вересні 2000 пан Єген Карась, офіційно призначений комісаром презентації на Бієнале Міністерством культури і мистецтв України, призначив мене куратором української презентації. 22 березня із київської газети, котра цитує прес-повідомлення Кабінету Міністрів від 20 березня, я довідався, що 15 березня Кабінет призначив нового комісара, було обрано нового куратора й новий проект, що репрезентуватиме Україну на Бієнале. При цьому ні мене не було повідомлено, що моє призначення переглянуто, ані обраним мною художникам не сказано припинити роботу над їхнім проектом.

Ці останні події стосовно того, що вже отримало назву «скандал навколо Бієнале» відбулися вслід за публікацією в газеті «Літературна Україна» від 15 лютого 2000 відкритого листа Спілки художників до міністра культури і мистецтв України із закликом звільнити офіційного комісара та мене, офіційного куратора презентації на Бієнале. Головним аргументом було моє неукраїнське громадянство (я громадянин Польщі та Канади, але працюю в Києві з 1997 року). В листі не згадується, що саме я ініціював ідею участі України в 49-му Бієнале у Венеції й переконав і міністра культури і мистецтв Богдана Ступку і віце-прем’єр- міністра з питань гуманітарної політики Миколу Жулинського у важливості участі України в цій найважливішій та найпрестижнішій міжнародній виставці сучасного мистецтва. У вересні Міністерство культури і мистецтв оголосило своє рішення взяти участь у Бієнале та призначило комісаром радника міністра культури Євгена Карася, пан Карась обрав мене куратором, узгодивши свій вибір з міністром.

Підготовка української презентації відбувалася повністю відкрито і публічно: проводилися прес-конференції та розсилалися прес-релізи щодо кожного етапу підготовки. Але проблема бродила на задвірках: не всі прийняли правила Бієнале. Пан Валентин Раєвський та його друзі намагалися висунути іншу, так звану альтернативну презентацію, підтримувану Комітетом з питань культури і духовності Верховної Ради. Але після того, як Міністерство культури і мистецтв повідомило Комітет, що дане питання не лежить в межах його компетенції, Комітет самоусунувся. Коли більшість підготовчої роботи вже було зроблено, втрутилася Спілка художників України, узурпувавши проект і мотивуючи свої дії тим, що Спілка — єдина інституція, що має виключне право вирішувати, хто повинен представляти Україну на міжнародних фестивалях. Інтереси інституції, виявилися важливішими за професіоналізм та компетентність. Найважливішим виявилося захистити власну контролюючу позицію. Здається, СХУ та Академія мистецтв досягли успіхів у тиску на віце-прем’єр-міністра Миколу Жулинського з тим, щоб Кабінет Міністрів видав розпорядження призначити іншого комісара — пана Олександра Федорука, голову Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, новим куратором став пан Валентин Раєвський.

Ініціюючи презентацію України на Венеціанському бієнале, я хотів продемонструвати, що Україна може брати участь у мистецькому дискурсі разом із рештою світу. На жаль, виявилося, що це суспільство має багато вкорінених інтересів, що не бажають відмовитися від свого контролю радянського типу та привілеїв.

Галина СКЛЯРЕНКО, мистецтвознавець:

— Державні структури абсолютно не володіють художньою ситуацією. Вони професійно некомпетентні, і в них узагалі немає жодної позиції. Саме це призводить до сварок поміж художниками. Якби Міністерство культури і мистецтв одразу стало на чийсь бік — хто конкретно має представляти українське мистецтво на Венеціанському бієнале, то цього всього не було б. Через хитання міністерства та бажання догодити і «вашим» і «нашим» залежно від того, хто на нього більше «наїде», конфлікт і відбувся. Ситуація абсурдна, і може статися, що через цю бійку взагалі ніхто нікуди не поїде.

Віктор МАРУЩЕНКО, Олександр РОЙТБУРД, учасники Міжнародної виставки 49-го Венеціанського бієнале:

— Дії номенклатур Спілки художників і Академії мистецтв України можна кваліфікувати як «переворот», метою якого є заміщення суто професійного питання номенклатурними інтересами. Тим більше, що члени СХУ, причетні до «перевороту», не належать до професіоналів сучасного мистецтва і не усвідомлюють ні специфіки Бієнале, ні ваги цього фестивалю в світі мистецтва. Ця ситуація з великою ймовірністю може призвести:

до відмови Венеціанського бієнале співпрацювати із українською презентацією, як такою, що не дотримується правил і традицій фестивалю. А отже, перша презентація України на 49-му Бієнале не відбудеться;

до політично забарвленого скандалу навколо української презентації.

Що ж до художників, котрі об’єднують зусилля із номенклатурами для досягнення короткострокових цілей, то їхні дії блокують творчі можливості і для них самих, і для всього нашого мистецького середовища.

Кестутіс КУЗІНАС, директор державного Центру сучасного мистецтва у Вільнюсі, комісар Литовської презентації на Бієнале у Венеції:

— Мене дуже засмутили відомості про дійсний стан справ щодо участі України у Венеціанському бієнале. Це божевілля — зупинити процес на цьому етапі розвитку. Якщо це станеться, думаю, Україна не матиме жодного шансу зробити свою першу презентацію цього року. По-перше, тому, що буде присутнє міжнародне неприйняття, що вже оточує Українську презентацію у Венеції, по-друге, тепер уже технічно замало часу, щоб розпочати «новий проект».