Андрій БЛУДОВ: «Живопис — це окремий простір, який складається з фарб»

Картини київського художника Андрія Блудова виставляються в галереях Цюріха, Женеви, Кельна, Барселони, Парижа, Лондона, Москви, Атланти, Нью-Йорка. Крім того, що цей художник має власний стиль, вфін своєю творчістю багато в чому представляє київську школу живопису. Приємно, що наші художники користуються успіхом за кордоном і менш приємно, що попит у самій столиці України на них значно нижчий.

Хочеться розібратися у феномені київського живопису. Поширене визначення «київський естетизм» крім легких викрутасів та прихильності до деякої краси — нічого не виражає.

Які можна відзначити спільні риси: напівабстрактне, напівфігуративне зображення. Воно дещо розмите ніби «хвилями часу». Часто несе «археологічний характер» — багато картин здаються планами розкопаних міст старовини. Образи напівпрозорі і туманні, немов фантоми.

Наприклад, був у нас у гостях теж відомий київський художник Микола Журавель. У нього в роботах культ пасіки, бджіл, відчувається вплив його селянських предків. Проте у його творчості багато спільних рис iз урбаністом Блудовим. «Плани стародавніх поселень» Журавля перекликаються з присипаними «пісками часу» містами Блудова. Можна ще назвати місцевих художників, яким близька ця манера.

Визначення «київський естетизм» — лише тією мірою відображає це явище, що Київ, ця давня столиця- музей, ніби диктує художникам спрямовувати погляд у бік минулого, примушує «копати».

Я б назвав нашу школу живопису «київським археологізмом». Арх живопис, арх-графіка, арх-арт(arche у перекладі з грецької — початок), оскільки творцями володіє пристрасть повернутися до начала начал.

Поцікавився в iнтернеті, виявляється, як термiн АРХ-АРТ уже існує. На мiй погляд, київський стиль живопису як ніщо інше укладається в рамки цього напряму.

Уже варто говорити про подібні традиції (а не лише тенденції), оскільки Блудов є викладачем київської Академії образотворчого мистецтва, а значить, пропагує арх-бачення.

Несподівано з’явилася паралель з відомим об’єднанням київських карикатуристів (багато з яких мали архітектурну освіту) АРХIГУМ — гумор архітекторів. Так чи інакше — цей префікс для Києва не випадковий і є спільним для архітектури та археології...

Блудов є неформальним лідером. Він любить збирати у себе в майстерні поетів та художників, щоб у одних розвинути вiдчуття кольору, а іншим прищепити смак до слова. А, може, навіть і підштовхнути до виявлення та визначення нових напрямів у мистецтві. Для чого майстрам пензля цiлком можуть знадобитися майстри слова.

Ідучи назустріч його устремлінням, я зробив (див. вище) це невелике дослідження.

Однак розмову з Андрієм розпочнемо з успішності, наскільки київський АРХ-АРТ має попит.

«МОЇ ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІСНУЮТЬ ПАРАЛЕЛЬНО»

— Поставимо шкурницьке запитання: скільки коштує або який порядок вартості полотен київських художників за кордоном?

— Від двох до п’яти тисяч у.о. Там покупці — середній клас — програмісти, компьютерники. А тут немає серйозних збирачів та поціновувачів живопису.

— А вище п’яти тисяч?

— Це вже ім’я, інвестиції, вибудувана стратегія галерейників.

— У тебе є власні агенти з продажу або маршани — постійні покупці?

— Я швидше спілкуюся з власниками галерей, директорами, вони й виконують посередницькі функції. У нас же ринок нерозвинений, інфантильний.

— Але є вже успішні приклади у твоїй особі.

— Є. Але я поводжуся нешумно.

— Як починалася твоя кар’єра?

— Звичайно. Майбутні шанувальники знайомилися за каталогами, сайтами, передавали альбоми іншим. Коли я закінчив Академію, непогано «прозвучав» диплом. Я отримав бронзову медаль. Раніше Міністерство культури закуповувало роботи, які сподобалися. Я закінчив графічний факультет, спеціалізація «книжкова графіка»...

Мені здається, найцікавіше відбувається між ситуативним рухом та абстракцією. Я люблю розділяти зображення на площини, на фрагменти.

— Пам’ятається Юнг встановив, що художники поділяються на невротиків та шизоїдів (це не хвороба, а спосіб сприйняття). Одні прагнуть до об’єднувальної симетрії, інші — шматують усе, дроблять. Ти явно належиш до другої категорії.

— Вважаю, що в цілому я зберігаю композицію в картині.

— Звичайно. Я би сказав, у тебе дуже гармонійні колірні поєднання. Але одна глядачка перелякано заявила, що твої полотна навіть затягують у цей розділовий рух площин... Ти відразу почав малювати такі складні моделі? Що ти малював, коли був дитиною?

— Підводні, фантастичні, доісторичні істоти. Мене хвилювала стихія води, динозаври, амфібії.

— Це ніби мутанти, про яких фільми жахів знімають?

— Мої — дружелюбні.

— І чому ти їх закинув? Зараз у тебе не видно казкових звірів?

— Трошечки є, але на периферії.

— І коли ти зацікавився жінками?

— (Сміється). Ти вирішив поетапно прослідкувати мою творчість: дитинство, отроцтво, юність.

— Ага, як у Толстого та Горького.

— Ти знаєш, у мене часто запитують, як у моїй творчості відбилося те чи інше. Але мої життя і творчість існують паралельно.

— Так що, жінки тебе не хвилювали?

— Хвилювали, звичайно, але це на творчості не позначалося.

— Музою твоєю бути невигідно. Навіть спілкуючись iз Пікассо, хоч кострубатою, двомірною і триокою — але зобразить! А від тебе — жодного сенсу!

— Коли я був студентом, я робив добротні жіночі портрети. Але коли повернувся до них через кілька років, вони мені здалися не дуже цікавими. Всередині полотна має щось відбуватися, якийсь рух.

«МОЇ КАРТИНИ — АЛЕГОРІЯ ПАМ’ЯТІ»

— Мені здається, у багатьох київських художників є одна спільна риса: археологічне, безкровне зображення. Ви всі здійснюєте археологічні розкопки. Тільки Микола Журавель, припустимо, зображує селянське буття (або швидше — небуття), а ти — міське, майже доісторичних епох. Ви ніби здогадуєтеся за знахідками про минуле. Живої кровищі бракує, вона пішла в пісок.

— Але цими речами, як ти говориш «кров’ю», займається актуальне мистецтво, воно тримає руку на пульсі. Там є така енергетика, драйв.

— А Босх, Брегель? У їхніх фантазіях пульсує кров і зараз, хоч минуло 450 років. Чудовиська Босха — ніби міфічні, викопні мутанти, але на його полотнах вони чудово почуваються. Я можу погодитися, що у імпресіоністів уся сила йшла у фіксацію конкретики, у відчуття того, що відбувається зараз. Жінок Ренуара, здається, можна взяти за руку. Або схопити з підноса яблуко Сезанна...

— Уточни, що ти розумієш під «кровищею»?

— Енергію життя! Київських художників цікавлять фантоми минулого. Краще, їм здається, — вже було. У тебе зображені: фрагменти «напівприсипаних» будівель, годинників, ландшафту, парків, портретів.

— Багато з чим я згоден. Але я думаю, що це взагалі властиве сучасному живопису. Щодо зображень, їх зараз маса з усіх боків: фото, комп’ютерні заставки.

— І ваш «археологічний живопис» — психологічна реакція на надлишок образної інформації?

— Живопис — не реакція. Це окремий простір, який складається з фарб. І цінність живописних робіт збільшується з плином часу. Хоч там відображена й конкретна епоха, коли жив художник.

— Київські художники посилено ігнорують сучасність. Час у ваших роботах ніби загус. Швидше за все ви працюєте під девізом Екклізіаста: «Усе суєта».

— Я створюю багатомірні об’єкти. І насамперед — це подорож.

— Подорож углиб.

— Так, мої картини — алегорія пам’яті. Мене цікавить, як звучали, виглядали пратварини...

— Ти ще й палеонтолог! Але монстрів у тебе не часто зустрінеш.

— Вони за кадром. Це світ надзнань, які виникають, коли людина помирає. Кінострічка відмотується назад. Здається, у тому прадитинстві людина була щасливою. І коли, припустимо, глядачі дивляться мої картини, вони набувають цілісності від зв’язку з далеким минулим. Чому цю картину вони хочуть мати вдома? Давній світ приходить до них через це вікно.

— Ага, ввалюються ці фантастичні чудовиська. Таке щастя!

— Не перекручуй! Глядачі відчувають цю ретроспекцію — своє щастя.

— Ти вставляєш у нашу свідомість, як у комп’ютер, блок для розширення пам’яті. Або, я б сказав, твоя картина — кришка старої скрині. Відкрив — і переглядай генетичну спадщину.

— Можливо. Тут є ностальгічний момент. Як у циклі «Гербарій».

— Баб немає, одні «бабочки»!

— А що робити? Світ знаходиться в зоні втоми. Зате я можу донести здивування й захоплення.

— Від «славетного минулого»?

— Так. Але воно ж проявляє себе і в майбутньому. Люди, які мають уже мої картини, відкривають там дедалі нові й нові деталі. Вони говорять, що подорожують усередину полотен.

«ХОЧУ ВІДЧУТИ ЩАСТЯ ПОВЕРНЕННЯ»

— Розберемося, куди ти запрошуєш глядача: вгору чи вниз? Навряд чи вгору — у тебе ж у картинах немає неба.

— Так, рідкість.

— Значить, це погляд — униз. Як на карту чи план. Ти запрошуєш узяти участь у розкопках. І отримати задоволення від цього процесу?

— Безумовно.

— Може, київська інфантильність як риса таким чином відбивається у творчості наших митців? Колись вони були маленькими і насолоджувалися у пісочниці від процесу копання, а у дорослому стані перевели це заняття на «археологічні рейки». У тебе мета — знайти скарб? Чи бути на шляху до нього?

— І те й інше. Я сам інструмент. Ці імпульси виникають у мені. І мною рухають.

— У бік регресу? Подорож у вчора?

— Я повертаюся туди на іншому рівні. Там початок майбутнього.

— У цих чудовиськах, знайдених археологами?

— Це ти сказав — археологія.

— А ти погодився.

— Тільки там, де це стосується київської школи. Її інфантилізму!

— А ти її яскравий представник. І також запрошуєш стати дитиною, яка знаходить у пісочниці щасливе минуле.

— А, може, й майбутнє?

— Але вона копає, а не будує!

— Зате при цьому сама росте!

— Прекрасна думка! Але кайф ловить, за твоїм переконанням, від повернення у прадитинство людства.

— Це і є сучасність. Київський живопис відображає епоху.

— Він відображає київську енергетику, але не епоху.

— Може, й так. І все-таки ти не визначиш мене як художника на сто відсотків!

— А навіщо? Ти ж змінюєшся. Достатньо й дев’яносто. Додамо ще п’ять: у чому виражається для тебе досконалість? І чи може вона бути при такому шляху вглиб?

— Я хочу створити ідеальну картину.

— Що ти на ній хотів би бачити?

— Фрагменти всіх моїх пошуків.

— Музей арх-знахідок? Зазнач, як називаються цикли твоїх полотен: «Літопис», «Гербарій», «Архів».

— Коли всі виявлені мною істоти будуть пронумеровані, названі, коли каталог буде повним, я відчую щастя повернення. Це буде нова ботаніка, зоологія і архітектура.

— Нова, як добре забута стара. Головна твоя пристрасть — колекцiонування. І ти будеш доглядачем цього Музею Повернення?

— Так, доглядачем і директором в одній особі.

— Жінок, я так розумію, у вигляді зображень там буде небагато. Зате ти сподіваєшся запрошувати їх туди як відвідувачів?

— Я би сказав, жаданих відвідувачів!