Режим «кава – мій друг»

Третій тиждень Літньої школи журналістики «Дня» добіг кінця, і залишаються лише п’ять днів, аби насолодитися інтелектуальним сонячним інтенсивом. Позаду десятки годин розшифрованих інтерв’ю, тисячі знаків написаного тексту, тижні недоспаних ночей, сотні кілобайт заповненої пам’яті на комп’ютері та списані десяток аркушів у блокноті тез із зустрічей… Я вже мовчу про те, скільки доводиться витрачати енергії на те, аби бути у ритмі зустрічей та подій, і на рефлексії після них. Плани провести вечір з чаєм та читанням книги або перегляд улюбленого фільму, на жаль, поки що можна записати до списку «unreal»…

Політики, журналісти, письменники, науковці, активісти – з якими тільки сферами та галузями не доводилося нам спілкуватися і ставити подекуди гострі запитання. Звичайно, отримувати такі знання серед «поля бою» – неоціненний досвід, який виховує аристократизм думок та духу, але у той же час розумієш, який ти профан, і що твій довгоочікуваний підпис у газеті або сайті і поруч не стояв з тими людьми, які творять газету та які є реально журналістами…

З моєї голови ніяк не виходить фраза Юліани Лавриш, з якою мені доводилося неодноразово спілкуватися, що їй доводилося себе готувати до школи три роки. Три роки читання, мислення та практики – і лише згодом крихітна сміливість, щоб лише подати заявку сюди! Це вражає!

Деколи доводилося обговорювати з «літньошколяриками», що місяць з «Днем» не дорівнює навіть року у навчанні в університеті на факультеті журналістики. Важко посперечатися, адже журналістики можна лише навчитися, а не вчити, хіба що ділитися порадами…

Тим часом, вкрай прикро, що бувають випадки, коли люди, з якими ти збираєшся поспілкуватися для того чи іншого матеріалу, дивлячись на тебе, бачать видання, але не бачать тебе як журналіста і пересічну людину, ставлячись з повним ігноруванням та байдужістю… Звичайно, варто поважати особистий простір, але якщо по правді, хамство – не найкращий спосіб для вираження подібних емоцій!

Проте у момент творчої кризи та «застою» – рятує вечірній Київ, який вже зумів стати улюбленим. Музика у переходах, брейк-данс у центрі міста, яскраві вогники Дніпра та компанія рідних дівчат-сусідок-«колег по цеху» – і що може бути тільки краще?..

Останній тиждень прокрадається непомітно, але впевнено… Попереду очікуються «найгарячіші» зустрічі сезону. Звичайно, що деколи виникає ностальгія за рідним Тернополем та вишуканим Львовом, особливо при розмові з рідними, яких ти і до Літньої школи бачив не так часто:

- Доню, а ти коли думаєш приїхати додому? Як завжди не скоро?», - уже «приречено» запитує тато.

- Не знаю, мабуть, скоро! – відповідаю, ніяковіючи. Проте батько розуміє, що лукавлю, додає:

- Ну що ж щасливо тобі там! Ти – така молодець! Ми тебе любимо і чекаємо! – неочікувано проявляє зворушливу ніжність тато.

- Дякую, татуль! Я вас також! Цьом! – зашарівшись, прощаюся. Потім ліниво йду робити чергову чашку кави, дописувати матеріали і «розшифровки»… І хоч на годиннику перша година ночі, вмикаю свій «автопілот» та режим «сон для слабких». Розумію, що мелодія «Кофе – мой друг» гурту «Нервы» – написана для мене. Тож, сподіваюся, що далі буде…