Мрія на ім’я Парагвай
Мій Парагвай почався з платівки, яка мала загадкову назву «Луїс Парана і «Лос Парагвайос» у Румунії». Її подарував нам друг родини, архітектор, який привозив платівки із закордонних відряджень. У вікопомні часи дитинства я вивчив ці пісні напам’ять. І лише потім дізнався, що легендарний Луїс Парана є найвідомішим у світі парагвайським актором. Звуки парагвайських арф, які мають особливу конструкцію, та янгольсько-ніжні голоси справляли неабияке враження. Але пізніше, доки я дорослішав, із Парагваєм асоціювалися лише два слова — «диктатура» і «Стресснер». «Ведмедячий кут Латинської Америки» — так інколи називають Парагвай. Досі в декого ця країна викликає несвідомий страх. І ось настав день, коли, ваблений закодованими в підсвідомості дитячими мріями, я вирішив за будь-яку ціну туди помандрувати.
Віднедавна українські туристи можуть приїжджати в Парагвай без візи. Я був, мабуть, останнім, кому для отримання візи довелося двічі прокататися до Білокам’яної. Бо амбасади Парагваю в Києві немає. І ось я вже обідаю в літаку «Київ — Париж». Довкола мене — скрізь «нормальні люди», які вирушають до Франції у справах чи до друзів. Мені ж скоро потрібно буде пробігтися летовищем Шарль де Голль у пошуках літака, який понесе мене до Бразилії. А потім уже й до Парагваю недалечко. Щоправда, чекати рейсу із Сан-Паулу до Асунсьйона доведеться доволі довго. Загалом же моя «дорога до мрії» зайняла 34 години.
...Ясний південноамериканський ранок. Удалині, за гігантськими вікнами видніються незвичайні споруди й пальми. Біля одного з гейтів летовища Сан-Паулу юрмляться люди. Це посадка на рейс до столиці Парагваю. Відразу відчувається, що тут і тепер починається інший час і простір. Навіть запахи якісь інші. В усіх ретельно перевіряють візи. Декілька жінок одягнуті в елегантні бордові накидки. Походження цієї деталі гардероба у мене не викликає сумнівів. Це невеликі пледи Бразильської авіакомпанії, на їхніх етикетках багатьма мовами написано: «Це власність компанії. Будь ласка, не виносьте з літака». Але, схоже, не всі читають цю інструкцію. Нарешті починається реєстрація. Першим у чергу заздалегідь став дивний на вигляд чоловік з якимось матер’яним кошиком. Він страшенно хвилювався. Потім саме його й зняли з рейсу. Ніяк не збагну, хто ж це міг бути. Нелегал? Персонал уважним чином продовжує придивлятися до паспортів і віз кожного пасажира. Нарешті я всередині. Португальської мови в салоні не чути. Це означає, що мої попутники — майже суспіль парагвайці. Летимо! Сильно вигинаю шию, щоб помітити особливості ландшафту. За певний час літак торкається парагвайської землі. Летовище Сильвіо Петтіроссі відчиняє перед нами свої двері. Бачу дві черги — для громадян південноамериканського візового союзу і для дипломатів. Куди ж мені йти? Звичайно ж, до дипломатів. Штампик у паспорті, і я — перед грізним оком митниці. Курйоз полягає в тому, що в мене — лише невелика сумка через плече. З такими ходять вулицями, але не літають через океан. «Дістаньте з сумки все!» — владно виголошує митник, розуміючи, що випадок особливий. Я підкоряюся, і починається най прискіпливіший допит — перший та єдиний у моєму багатому на мандри житті. Але, зважаючи на відсутність підозрілих предметів, я вже за пару хвилин опиняюся в холі. Там на мене чекають з табличкою «Москалець» — вельми люб’язний жест із боку готелю. Трансфер там включено до вартості проживання.
Мені відвели навіть окремий мікроавтобус. Я кручуся на величезному сидінні, намагаючись вдивлятися відразу в чотири боки, та ще й нетерпляче розпитувати у водія про найістотніше. «А вокзал від готелю далеко?» — «Ні, недалеко». — «А автовокзал далеко?» — «Далеко». Я вже думаю про майбутній кидок індіанськими селами! Хоч і не знаю поки що достеменно карти тієї частини країни, яка прилягає до столиці. Ось і готель. Він розташований у центрі, але схожий на тропічний рай. Усе біле, декілька внутрішніх двориків, затишна ресторація, вишукана архітектура. Кожен номер повністю індивідуальний — жодної схематичності, властивої іншим типовим готельним «коробкам». Двері номера виходять на довгий балкончик, на вікні — жалюзі. Коштує це диво комфорту лише 35 доларів на добу з континентальним сніданком. У власника готелю — німецьке прізвище. На рецепції досить добре розмовляють німецькою. Багато емігрантів із колишніх есесівців здавна облаштувалися в Парагваї. І готельний бізнес майже повністю монополізовано ними та їхніми спадкоємцями. Вибираючи готель, я хотів був утриматися від послуг цих панів, але, на жаль, нічого іншого знайти просто неможливо. Прожогом вилітаю на вулицю й починаю ходити, ходити, ходити. Невже я зрештою в Парагваї? Таке відчуття, що приїхав на історичну Батьківщину.
Обміняти гроші виявилося непросто. Іноземців тут майже немає, я, принаймні, не бачив жодного. У відділеннях банків — посилена охорона. У вас обов’язково запитують паспорт, перевіряють візу. І приймають далеко не всі доларові купюри — лише певних серій, як правило нових. Тому для мандрівки в Парагвай краще запасатися саме новими сотнями з великим портретом. І ось пачка купюр національної валюти гуарані — в моїх руках. Заразом купив трохи аргентинських песо — дуже вже ж хотілося хоч на днинку перетнути розташований зовсім недалеко аргентинський кордон. Виходжу на вулицю, роззираюся навколо і раптом звідкись чую: «Буенос діас!» Швидко обертаюся і бачу хлопчика років десь чотирьох. Попереду йде його мама із зовсім маленькою сестричкою. Від мого несподівано різкого руху хлопчик лякається і тут же прикривається рукою, як від удару. У цьому невеличкому епізоді, від якого в кожного стиснулося б серце, було багато показового. Незабаром я зрозумів, що в душі парагвайці приблизно такі ж, як і цей хлопчик. Вони не розбещені увагою туристів. Вони не мають жодних корисливих намірів. Вони абсолютно наївні й відкриті душею. Це особливий тип людей, які неначе затрималися в минулому. Багато що можна віддати за те, аби зустрітися з таким народом.
На початку проспекту Іспанії, в самому центрі й, до речі, поблизу мого готелю вечорами відбувалися надзвичайні для мене події. Це ставалося, здається, п’ять разів на тиждень. Годині по шостій, крізь шум машин, які проїжджали повз, ви чули музику й багато розмов. Підійшовши ближче, можна було спостерігати примітну сцену. Просто неба, на земляному майданчику біля містка з видом на розкішну тропічну долину, з нічого виникала пересувна ресторація. Там ставили столи та стільці, виносили мангали й магнітофон. Що ще треба для екзотичної вечері в парагвайському стилі? Чи потрібно казати, що клієнтами були тільки місцеві мешканці — з сусідніх кварталів. На мангалі весь час підсмажувалося декілька ѓатунків сосисок і ще щось м’ясне. Усе це подавали з гарячою картоплею, пекучим соусом чилі та чималою кількістю місцевого пива. Звичайно, до ваших послуг були серветки, куверти, все, як у кав’ярні. Я частенько заходив туди, і щоразу мене вітали радісною посмішкою — аякже, постійний клієнт. Описане меню обходилося вам... вгадайте, у скільки? У три з копійками гривні. При цьому довкола вас допізна бігали діти, які гралися між собою. Їхня улюблена гра — перекидання чийогось черевика через стіл якогось дорослого дядька, який поїдає свої сосиски. Коли на вулиці темнішало, господарі закладу вмикали абияк пристосоване освітлення: у літні місяці в Південній півкулі сутеніє дуже рано — після четвертої години. Хазяйці допомагали її ж домочадці. А надвечір наступного дня її знову можна було побачити тут — з величезним возом вона квапилася до того ж місця, аби вчасно розкласти і розставити всі свої нехитрі пожитки.
У цьому ж кварталі розташовано безкоштовний музей гуарані — корінного народу Парагваю та деяких прилеглих районів Аргентини. Мене вразили своєрідні круглясті амфори — посудини, в які індіанці поміщали прах померлих. Усе, що зібране в цьому музеї, — автентичне й воістину безцінне. Є в Асунсьйоні й Національна галерея — зі своїми науковими кадрами та сховищами. Коли я, цілком на самоті, блукав її залами, то випадково помітив, як в обідню пору наукові працівниці крадькома пили мате, пожвавлено розмовляючи. У той момент мені подумалося, що доля «молодших науковців» однакова на будь-якому континенті...
Наступного ранку я придбав свічники для колекції свого друга й вирішив тут же помандрувати в далекі небезпечні поселення. «Відвезіть мене на залізничний вокзал», — упевнено сказав я таксистові, не без зусиль відшукавши машину в одному з тихих завулків Асунсьйона. Він із готовністю «газонув». «Вам вокзал на майдані Уругваю?» — між іншим уточнив він. «Ні! Мені потрібен діючий вокзал», — з подивом уточнив я. Адже той, що на майдані, давно став музеєм. «Ага», — якось туманно промовив водій. Ми проїхали ще хвильку. «То куди вам?» «Як куди? На вокзал!» «Гм...» Знову мовчання. Їдемо далі містом, але я бачу, що водій починає вважати мене за божевільного. Після недовгих пояснень виявилося, що залізницю в країні майже ліквідовано. Є лише один потяг, що курсує раз на тиждень, але не сьогодні. Він вирушає зі «справжнього», не музейного вокзалу. «А як же карта?! — обурено заперечую я. — На карті є червона лінія — залізниця зі столиці до Віярика!» На жаль... «Що ж, поїхали до ботанічного саду!» — розпоряджаюся я. Ця думка мене врятувала. Ботанічний зоосад Асунсьйона з музеєм — це справжня перлина. Там можна побачити цілісну картину флори і фауни всієї країни, а заразом і поглянути на одну з колишніх резиденцій диктатора. Парагвайці — поборники охорони довкілля. Плакати відповідного змісту розвішані де завгодно. Хоч мимоволі запитуєш у себе — невже в цьому вічному царстві сонця і тепла, де не так уже й багато промислових підприємств, довкіллю щось загрожує?
Мандрувати провінцією мені випало автобусами. Не Бог зна’ яких швидких і комфортабельних. І зовсім не нових. Зате проїзд у них — ненудний, безпечний і зовсім дешевий. Протягом усієї дороги вас розважають десятки продавців харчів, іграшок та всіляких дрібниць, які жваво заскакують до автобуса мало не на ходу. У натовпі парагвайців я нічим не виділявся. Адже тут небагато індіанського населення. Зате дуже багато емігрантів з усіх країн Європи. Тому ваше обличчя не привертатиме особливої уваги. Ну, а мандрівки вглиб Парагваю... Розповісти про них доведеться хіба що в майбутній книжці. Поки ж згадаю лише пункти мого маршруту, щоб ви насолодилися нечуваними співзвуччями — Каакупе, Лімпіо, Люке, Ламбаре. У парагвайській провінції продають багато дерев’яних меблів і величезних статуеток білих лебедів — стандартна прикраса сільських подвір’їв. Якщо знаєш місця, в умільців можна придбати ті ж парагвайські арфи ручної роботи. Тоді як маленькі сувеніри можна купити й у місті. Символ Парагваю — курочка. Не курка, не півень, а саме «курочка». Їхні фігурки можуть бути найрізноманітніших розмірів, навіть зовсім крихітні. При цьому можна вибрати курочку на свій смак: чорні приносять багатство, а білі — щастя в коханні...
Раніше за фотографування президентського палацу, як і будь-яких офіційних будівель, у Парагваї могли розстріляти. Ви також могли отримати кулю, якби уповільнили ходу біля резиденції Стресснера й почали вдивлятися у вікна. Сьогодні вже не так. Цілі родини фотографуються перед президентським палацом, досі відчуваючи порив «вітру змін». Погулявши біля цієї споруди й переконавшись у тріумфі парагвайської демократії, я пішов далі, світ за очі. Раптом на вильоті паркової зони побачив коня, який пасся собі. Вирішив наблизитися і сфотографувати його. Пішов швидше, приготувався до зйомки. Але в цей момент сталося щось підозріле. Ззаду пролунав сюрчок. А один із зустрічних чоловіків, показуючи пальцем уперед, байдужим тоном сказав мені: «Там тебе кличуть!» Я обернувся. Мене кликали до себе двоє поліцейських, які вартували якесь міністерство, розташоване поблизу в розкішній сучасній будівлі. «Туди краще не ходити. Небезпечно», — багатозначно промовили вони, показуючи в бік ні в чому не винного коня. За мить я зміркував. У кінці алеї була невеличка брама, яка вела до кварталу нетрищ. Це був перший доступний для пішохода вхід до нетрищ, який мені трапився за час прогулянки. Зізнаюся, я не сподівався відвідати цей район. Але враження про нього і навіть декілька знімків я встиг отримати раніше. Життя нетрищ можна спостерігати, відійшовши лише на декілька кроків від президентського палацу. Паркові оглядові майданчики дають вам змогу вдивлятися в нескінченну далечінь гігантської річки Парагвай, яка видніється на обрії. Але за якісь два кроки, під вашими ногами, немовби «поверхом нижче», розташовуються, власне, нетрища. І деякі їхні закутки можна розглянути з найнеймовірнішими подробицями. Звісно, це — сумне видовище. Таке дивне сусідство — фешенебельний палац уряду і найбідніший район столиці — інколи трапляється в країнах Латинської Америки. Мандруючи далі, я надибав усе ж таки на пам’ятник Стресснерові. Цю статую було подаровано державі перуанською армією. Причому тоді ж мені потрапив на очі й монумент, споруджений на згадку про безвісті зниклих людей за часів диктатури.
Важко було відмовитися від київської звички щодня відвідувати супермаркет. Але тут це виглядало ще й як екскурсія. Бо поступово купувати всі дивовижні фрукти й овочі, куштуючи їх на свій страх і ризик — хіба це не задоволення? Чудовим виявився маракуєвий йогурт. У продажу був навіть натуральний шафран, який у Європі цінується на вагу золота. Цікаво, що серед спецій там продаються й крихітні пакетики з невеличкими порціями лікарських трав.
На відміну від сусідньої Аргентини, Парагвай не має традицій виноробства. Але наприкінці перебування в Асунсьйоні мені все ж таки вдалося відшукати спеціалізовану винарню, де було представлене те, що виробляється в країні. Вина виявилися абсолютно незвичними — слабкими, «нестандартної» міцності й незвичного смаку. Дорогою до цієї крамнички я надибав два пам’ятники, які є абсолютно необхідними для кожної латиноамериканської столиці — Христофорові Колумбу та Симонові Болівару. Надходив час прощатися з Парагваєм.
І ось я на летовищі. Зворотний переліт буде знову з двома пересадками: цього разу — в Сан-Паулу та Мілані. Доки я чекаю реєстрації, до мене підскакує хлопчик із пропозицією почистити взуття. А пасажир, який зайняв за мною чергу, як ручну поклажу везе до Бразилії акуратно упаковану парагвайську арфу...
