«Усе буде добре!»

Ігор Дионізович мав неповні 53 роки, і це насправді була дуже сильна психологічна травма для всіх, хто його любив. А любили всі – його неможливо було не любити. Біда сталася у День медичного працівника – раптово відмовило серце.

Народився лікар, майбутній доктор медичних наук, завідувач кафедри хірургії № 1 Львівського медичного інституту, голова Львівського осередку Асоціації хірургів України, науковець і громадський діяч у місті Турка (Турківський  район, і це – південний захід Львівської області, в родині лікарів 15 жовтня 1961 року. Батько пана Ігоря – теж хірург, мама, пані Віра, досі працює у Турці (рентгенолог).

Закінчив медінститут з відзнакою і працював хірургом у Турківскій районній лікарні.

У 1985–1987 рр. проходив строкову військову службу у складі обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані. Тричі був поранений. Мав бойові нагороди від СРСР та уряду Афганістану. 

Після демобілізації працював у 2-му хірургічному відділенні Львівської лікарні швидкої медичної допомоги.

Вступив до аспірантури, захистив кандидатську дисертацію. Згодом – докторську.

Працював на посаді професора кафедри загальної хірургії, завідував кафедрою хірургії № 1 Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького.

У 2005 – 2008 роках обіймав посаду начальника Головного управління охорони здоров’я Львівської облдержадміністрації, очолював Українське лікарське товариство у Львові, був членом Національної ради з питань охорони здоров’я населення при Президентові України і не тільки – Вищої вченої ради Міністерства охорони здоров’я України, дорадчої ради при Комітеті Верховної Ради України з питань охорони здоров’я. В останні роки життя – голова правління Галицької лікарняної каси, гостьовий професор Школи біоетики Українського католицького університету, де викладав курс «Лікарська етика».

Був дуже продуктивним науковцем – напрями досліджень Ігоря Дионізовича стосувалися питань невідкладної хірургії гострих захворювань органів черевної порожнини, гнійної хірургії, хірургічної гепатології, герніології, грижі Ґілмора, сепсису, ран, опіків, хірургічних проблем СНІДу, профілактики гнійно-септичних ускладнень у хірургії, лікарської етики.

Автор понад 450 (!) наукових і навчально-методичних праць, серед яких – 20 авторських свідоцтв і патентів на винаходи, 6 підручників, 15 монографій. Підготував шістьох кандидатів наук.

Він був освіченою людиною і завжди плекав рідну мову.

Мав за дружину пані Олену Морозович, теж лікарку (акушер-гінеколог). І діти (Гнат та Соломія) йдуть дорогою батьків – хірург та гінеколог.  

Маю право цими днями згадувати пана професора, бо дуже багато працювала з ним – і не лише для медичних видань. Ось кілька фрагментів  з наших немедичних інтерв’ю.  

ПРО ПОЧАТОК РОМАНТИЧНИХ СТОСУНКІВ

 «Пан Ігор – Зустрічалися з травня до грудня, а потім я поїхав в Афганістан – виконувати, як тоді говорили, «інтернаціональний обов’язок». І перебував там два з половиною роки. А після повернення ми одружилися. Це було складно.

– Чому?

– Оленці довелося знайомитися з двома різними Ігорями – тим, котрий був до Афганістану, і тим, котрим став після Афганістану. До війни я був доволі м’яким і, напевно, сентиментальним. А повернувся цілком інакшим – жорсткішим, колючішим, радикальнішим.

– Коли роз’єдналися на час війни, часто листувалися?

– Часто.

Пані Олена: – Листи йшли довго. Я всіх їх зберігаю. І всі читала батькам. А не читати не могла… Він як говорить гарно, так само і пише.

– Ніколи у шлюбі не заважало, що ви люди одного фаху?

Пан Ігор: – Ні. Можливо, тому, що я виріс у лікарському середовищі. Батько був блискучим хірургом. Мама – кардіологом. Й досі працює рентгенологом. Причому на знос, бо молода генерація не дуже любить працювати, а мама бере на себе навіть нічні чергування.

ПРО ВІК, ДІМ І СТИЛЬ ВИХОВАННЯ

– Скільки вам років?

– Я 1961 року. Але на стільки себе не відчуваю.

– А на скільки відчуваєте?

– Застряг на позначці 24 роки (сміється). Це аж ніяк не ознака інфантильності. Сповідую тезу, що вік – це всього-на-всього цифра. Крім того, не прислухаюся до себе в сенсі недуг. Не вживаю ліків. Це в мене, напевно, від мами. А якщо й відчуваю якийсь дискомфорт, не акцентую на ньому увагу.

– Що для вас дім?

– Точно не фортеця. Швидше – гавань. Дім і сім’я – це найвища цінність, яку я маю.

– Коли приходите чимось заклопотаний додому, залишаєте цей клопіт за порогом  чи ділитеся з родиною?

Пані Олена: –  Він ніколи нам нічого не розказує, хоча я його про це прошу. Може через тиждень чи через два сказати якусь коротку фразу, з якої розумію, що відбувалося.

Пан Ігор: – Це стиль виховання. Я був єдиною дитиною в сім’ї… Не знаю, звідки це в мене взялося… Ніколи не приносив батькам поганої інформації.  Навіть мої досягнення в науці починалися з того, що мені хотілося зробити приємне батькам.

– Ваша висока посада забирає дуже багато часу. Дружина і діти не нарікають на брак уваги?

– (Сміється) Це ви в них ліпше запитайте. А якщо серйозно, то це звичкова історія. На превеликий жаль, вони давно вже адаптувалися бути обділеними увагою. І в мій суто хірургічний період я мав обмаль часу. Та й узагалі, трудоголік гірший для сім’ї, ніж алкоголік. Бо алкоголік часом виходить із свого «важкого» стану, а в трудоголіка цього нема. У мене завжди були нічні чергування. Потім кандидатська дисертація, докторська… Окрім того, відрядження, конференції…

КОЛИ Є ЧАС

– Про вас кажуть, що страшенно не любите бенкетів. Чому?

– Бо вони не мають сенсу. В них закладений великий елемент безглуздя.

– Чи маєте щось таке, що взяли з батьківської хати?

– Так. Фотографії. І ще одну річ, яка не має жодної художньої цінності, але асоціюється з моєю сім’єю. Це гіпсова скульптурка, зроблена у 20- чи 30-ті роки минулого століття. Із дитинства мені здавалося, що у цій скульптурці зображений мій тато.

– А книжки?

– Частина тут, більше – у мами. Є такі, що без обгорток, страшенно затерті, але мені не піднімається рука їх викидати. Так само, як не піднімається рука викидати старі газети і журнали. Вони лежать у мами на стриху.

ВСІ – СВОЇ!

– Сусіди користають із того, що ви лікарі?

– Користають. Але не в позиченні медикаментів, а в частині консультацій. До речі, весь мій рідний Турківський район проходить як мінімум через наш домашній телефон. І ввечері, і вночі. Нон-стоп.

А ще пан Ігор Герич всім і всюди говорив «Все буде добре!».

Вічная пам'ять, пане професоре.

15 червня, на стадіоні «Карпати» в Турці відбудеться футбольний турнір з присвятою Ігорю Дионізовичу. Організатори заходу запросили на турнір чотири команди – колективи Української футбольної асоціації медиків (УФАМ) зі Львова, Івано-Франківська і Чернівців та ФК «Карпати» з Турки, який виступає у першості Львівської області серед аматорів. В цій команді, казав мені Гнат, 17 років грав тато.

Початок – о 10.00. Вхід на трибуни для вболівальників – вільний.