Соціальні комунікації як ресурс
або Наука та ЗМІ
Відгук на публікацію «Антинаукова журналістика. Чому українські вчені змушені захищатися від наклепів» («День» №51-52 від 24-25 березня ц.р.)
Чи мають науковці сприяти популяризації науки? Питання виглядає абсурдним, бо насправді ніхто, крім вчених, цього зробити не може. Але це питання існує, і його існування свідчить про великі проблеми в наших соціальних комунікаціях, у взаєминах між суспільством, науковою спільнотою та медіа, у визначенні вченими та науковою спільнотою власної позиції у суспільстві, по відношенню до громадянських інститутів та влади.
Взагалі-то, відповідно до Статуту НАН України, вчені можуть і навіть мають це робити. Це входить як до основних завдань академії (зокрема п. 2.1.9. Статуту передбачає «популяризацію науки та наукових досягнень вітчизняних учених в країні та за її межами з метою підвищення престижу наукової діяльності в суспільстві, формування наукового світогляду, зміцнення інтелектуального потенціалу суспільства, розвитку просвітництва, піднесення міжнародного авторитету України»), так і до переліку інструментів, за допомогою яких забезпечується реалізація цих завдань (п. 2.2.26 Статуту передбачає необхідність «здійснення пропаганди досягнень науки і техніки, поширення наукових знань, діяльності наукових громадських організацій; систематичного висвітлення результатів своєї діяльності через засоби масової інформації та інші джерела»).
Інше питання — як? — якими інструментами, засобами і шляхами конкретні вчені НАН України в сучасному українському соціальному середовищі можуть і мають реалізовувати положення Статуту. Можна, за звичкою, покладатися на керівництво академії, але очевидно, що в НАН України примітивно не вистачає ресурсу, отже, більшість завдань вирішуємо ми — «солдати науки».
Власне, науковці, як і будь-яка людина, не володіють монополією на істину. Науковці відрізняються від будь-якої іншої людини лише тим, що вони мають, по-перше, інструментарій для вивчення, систематизації та інтерпретації даних (умовно кажучи, для пошуку істини), а по-друге, взаємно визнану методологію застосування цього інструментарію та перевірки правильності своїх висновків. Це не позбавляє вчених права на помилку, не робить вчених абсолютними арбітрами, і головне — не виводить їх із поля суспільної дискусії, але вимагає іншого ставлення до їхніх дискусій і висновків. Тому що науковці як окрема спільнота, що володіє специфічним інструментарієм, методологією та діє в межах особливої етики, можуть знайти, обґрунтувати й запропонувати шляхи реалізації правильних рішень та виправлення помилок.
Утім, щоб суспільство спромоглося виробити це ставлення, наукові дискусії мають стати частиною загального суспільного дискурсу. Іншого шляху не існує: егалітарне суспільство не припускає закритих спільнот. Отже, якщо вчені хочуть вижити, вони мають жити і працювати не для «уряду» чи кланів за інтересами, а для суспільства, дослухаючись до запитів і вимог людей, відповідаючи на ці вимоги і формуючи ці запити, впливаючи на культурну еволюцію суспільства не директивно, а через активну дискусію рівних суб’єктів.
Чотири роки тому, усвідомивши, що десоціалізованість науковців та академічної системи загрожує передусім самим науковцям та академії, я вирішив спробувати робити це зі свого місця, висвітлюючи свої погляди і свої думки, з усіма притаманними мені помилками, проблемами і надіями.
Так у мене виник досвід якщо не наукової журналістики, то наукової публіцистики — вже точно. За неповних чотири роки я написав 115 статей, оглядів і колонок для кількох українських видань. Серед них — 55 на науково-популярні теми (переважно в галузі космічних досліджень, екологічної та соціальної безпеки), 14 — на теми освіти та соціальних комунікацій, а також 46 — на суспільно-політичні теми. Крім того, в мене взяли близько 70 інтерв’ю національні та закордонні інформаційні й аналітичні агенції. Отже, щомісяця принаймні одну власне науково-популярну статтю в загальнонаціональному ресурсі я продукую. Як на пересічного наукового співробітника пересічного дослідного центру нашої академії — це цілком прийнятно.
Водночас за ці чотири роки я опублікував 30 наукових робіт у різних національних (вісім робіт) та міжнародних (22 статті та розділи монографій) виданнях. Звісно, сім-вісім публікацій на рік — це не дуже багато для посади провідного наукового співробітника, але є більш-менш пристойним показником для зовсім не видатного рівня нашої науки.
Отже, я зробив для себе висновок, що публічна активність не є істотною перешкодою для професійної наукової діяльності. Хоча, звісно, проблеми вона породжує, але надає й неочікувані ресурси. Наприклад, саме публічне обговорення однієї ідеї в редакції щоденної всеукраїнської газети «День» започаткувало наукову роботу, яка, зрештою, дала змогу отримати кілька цікавих результатів і вилилася в кілька доповідей на серйозних міжнародних форумах та публікацій. Співпраця з журналістами щоденної всеукраїнської газети «День», «Радіо Свобода» і редакцією журналу «Миротворець» дозволила запустити й відпрацювати кілька науково-методичних підходів, які переросли в наукові проекти в галузі воєнної безпеки і аналізу терористичних загроз.
Саме на цьому шляху — взаємної співпраці заради взаємного зростання і спільного блага — я вбачаю ресурс взаємодії науки і суспільства, науки та ЗМІ, ба навіть більше — розвитку ролі науки та освіти як комунікативного інструменту суспільства.
Писати про науку потрібно. Бо без цього ми швидко деградуємо: або науковці стануть частиною суспільства, або перетворяться на підвид відокремленого від людей чиновництва — постійну ціль для критичних атак ЗМІ, глузування суспільства та афер навколовладних шахраїв.
