Гонка у напрямку обмеження швидкості
Традиційна для України ДТП перевернула моє уявлення про 90-60-90
Мій страх – це дороги, з їхніми бігунами через три загорожі і літунами через подвійну суцільну, собачими нутрощами обабіч і ямковим целюлітом по всьому «тілу». Страх можна здолати єдиним способом – іти прямо на нього. Тож ми часто їздимо на далекі дистанції. Я ніколи не сідаю в машину в напруженому стані, бо вважаю світлий настрій дієвішим за іконки і паски безпеки. А ще ми намагаємось не порушувати. Взагалі, я схиляю голову перед усіма, хто доїжджає з Києва до Львова за шість годин, а не за чотири.
Авантюра під кодовою назвою «на каву до Варшави» спершу авантюрою і не здавалась. Приблизно 350 км від Львова до польської столиці в уяві виглядали маршруточною дистанцією. Це поки ми не потрапили на кордон. Виїхавши затемна, ми опинились у вигідній позиції з видом на шлагбаум. Євросоюз вже сірів туманами в кількох метрах – але насправді це був початок іспиту на стабільність нервової системи і готовність з вдячністю прийняти будь-яку ситуацію. Дві години на КПП нічого не відбувається. Все стоїть, всі стоять: курять, п’ють чай, борються з наростаючим бажанням реалізувати природну потребу. Нарешті з’являються неквапливі Харони, переправа на інший бік нейтрального Стіксу забирає ще годину.
Відкривається перспектива обіду у середмісті Варшави, тиснемо на газ – і тут GPS починає монотонно довбати своїм «you’re over the speed limit». Обмеження швидкості у 50 км, вузька дорога і суцільні села та містечка на шляху – це засада. Іноді ми їхали аж 90, кілька шматочків траси дозволили розігнатись до 120 – але все одно, загалом дорога від кордону до Варшави забирає шість годин, і це дозволяє претендувати тільки на варшавську вечерю тим, хто виїхав зі Львова о шостій ранку. А порушувати не хочеться, всі ж бо навколо поважають одне одного, не психують і не блимають, щоб пропустили. Довгою неперервною колійкою всі спокійно їдуть на зустріч життю, а не смерті.
Маніакально взірцеве використання «зебр» мене вражатиме завжди, як вражало всі попередні рази у Польщі. Навіть якщо нікого і ніде, жодне авто не маячить на горизонті – поляки стоятимуть як вкопані, і тільки на зелене рушать з місця. Як сайгаки, там перебігають лише наші люди і “рускі”. Я з усієї сили намагалась підтримати в собі європейський вектор і не переходити порожню вулицю на червоне, але кілька разів таки «стратила».
На зворотному шляху в Україну я активізувала все своє позитивне мислення, намагалась не дратуватись, коли на трасі побільшало наших, і вони почали національну забаву «підріж і обжени ближнього». На поляків я покладала певні надії – думала, на контрасті з українськими Харонами, вони продемонструють духовну велич благополучних народів. Видно, кордон – не показник. У форматі повної ігнорації і зачинених віконечок - поляки біля шлагбауму нас промурижили півтори години. Милували око лише граційні і качнуті прикордонники – з обох боків, - які не усміхались і не розуміли жартів, але це їм личило.
Робочий тиждень почався з мажора на Бентлі, який в Одесі на швидкості занапастив молоде життя іншого порушника дорожніх правил. Драматизму історії додавало те, що смерть скосила юнака за кілька днів до весілля. Щоб грамотно підготувати собі студійний текст, я переглянула запис відеореєстратора, а потім ще раз і ще раз. Я не вірю у випадковості. А там все було схоже на долю. Порушник-пішоход між машинами, що повзли у тягнучці, проскочив на порожню зустрічну - і саме в цю мить його підкинув на три метри порушник-водій. Машини і маршрутки продовжували свій шлях, об’їжджаючи нерухомий порожній футляр чиєїсь душі. Це все так буденно для України, що навіть в новинах першим пунктом не поставиш. І я нікого з дійових осіб тієї драми не засуджую. Дала собі слово не примножувати негатив і не практикувати психологічний канібалізм. Просто Польща з її навіть не 90-60-90, а 50-90-50, без вінків і хрестів вздовж трас, з авторитетом світлофорів – зараз виглядає як майбутнє, заради якого я готова знову вийти на вулиці. Якщо доведеться…
Юлія БОРИСКО, ведуча ТСН.ніч на 1+1
