Як «розкодувати» паралелі з минулого?
Вітчизняна війна на сході: аналогії, ризики, зіставлення, перспективи
Якщо, як стверджував мудрий Еклезіаст, «немає нічого нового під Місяцем», тому що все те, про що кажуть: «Дивись, оце є нове» — все це «вже було у віках задовго до нас» — то зрозуміло, що переломні, трагічні для України революційні та воєнні події 2014 року мають чіткі аналогії в історії; треба тільки вміти ці аналогії розшифровувати, «розкодовувати». Але, з другого боку, недарма вважав інший великий мислитель древності, Геракліт, що «все тече, все змінюється». А це означає, що будь-які історичні паралелі, навіть доволі обгрунтовані, певною мірою неодмінно «шкутильгають» — бо, за всієї схожості фактів та подій, все ж таки іншими є обставини життя, умови конфліктів, дійові особи драми.
Але спробуємо, втім, пошукати подібні нашій Вітчизняній війні та Революції Гідності (те й інше є невіддільним) сюжети в історії. Розпочнемо з історії вітчизняної. Перше, що згадується, — це драма Визвольних змагань 1918 — 1921 рр., коли новопостала після національної української революції держава, по суті, була брутально, по-варварському розстріляна, знищена російськими окупаційними військами — як більшовицькими, так і білогвардійськими; а, окрім цього (що є не менш важливим), зруйнувалась, розвалилась зсередини, що було спричинене глибокими внутрішніми соціальними конфліктами в тогочасному українському соціумі; конфліктами, які ніхто так і не спромігся розв’язати. До того ж далася взнаки відсутність політичної, ідейної та військової консолідації в середовищі нашої владної еліти, хаос, «отаманщина», боротьба за владу. Державницькі цінності на нашій землі не були тоді захищені та відстояні, не в останню чергу, схоже, тому, що був відсутній їх «носій», — масова, потужна, єдина інтелігенція (військова зокрема), яка була б хранителем й захисником державницьких традицій. Польща такий «носій» мала — шляхетський дух, який скріпив націю. І був лідер — маршал Юзеф Пілсудський. І була історична пам’ять (масова) про колишню велич Вітчизни. Поляки в це вірили. Вони зупинили (разом із українцями) більшовиків на Віслі.
Це — перша аналогія, нагадую й про «Донецько-Криворізьку республіку», й сьогодні таку близьку серцю путінців в Україні та в Росії. Але є ще інше порівняння, набагато трагічніше й тривожніше. Це — страшні роки Руїни (1657 — 1676). Як і зараз, уряд у Москві тоді поклав у основу своєї стратегії (а стратегія є, ці «гравці» вміють прораховувати на багато ходів уперед, на відміну від інших можновладців, які залюбки рахують лише свої захмарні статки) соціальний, ба більше, міжцивілізаційний розкол українців — на бідних й багатих, на «голоту» й «статечних» козаків; це, по-перше, й на «бійців» за «царя білого, православного», поборників тодішнього деспотичного, візантійського «євразійства», захисників і рабів «Москви — Третього Риму», це, з одного боку, та прихильників європейського вибору України — з другого. Слід визнати правду: як за руйнівну Чорну Раду 1663 року (читаймо — Куліша), так і за жахливий сепаратистський вибух на Донбасі 2014 року (з люмпеном як соціальною базою; а про трагічні наслідки люмпенізації цілих регіонів на сході й півдні попереджали!) відповідальність несли тоді та несуть зараз ті, хто щиро переконаний: вони живуть на світі «на те тільки, щоб панувати» (Шевченко). Оті варварські «псевдореформи», які запекло розділили суспільство на суперзаможних і жебраків (ніякого «середнього класу», який мав би, як дехто вважає, «замовляти під себе» політику, в нас немає, й, головне, його й не прагнули насправді реально створити) — дуже й дуже полегшили Путіну його «спецоперацію». Добре кремлівському кадебісту серед сліпих, жадібних українських олігархів! От тільки народ сильно дав по зубах...
Є цікаві порівняння й із сюжетами всесвітньої історії, як давньої (всі імперії, й Римська, й Османська, й Британська, й Піднебесна використовували одну й ту саму методику «розділяй та володарюй»: якщо якийсь народ скидав осоружне великодержавне ярмо — його прагнули розколоти зсередини, а потім здійснювали збройну агресію. Докладна розмова на цю тему виходить за межі цих заміток), так і «свіжої». Серед зовсім нещодавніх прикладів цікавим є досвід Хорватії. Багато представників нинішньої української влади сьогодні наводять цю аналогію. Президент Хорватії, Франьо Туджман (1992 — 2000 рр.), відновив державну єдність цієї країни через три роки по тому, як частина цієї землі, Сербська Країна (ким вона, ця Країна, була заселена, зрозуміло — це приблизно чверть хорватської території), була 1992 року, на початку війни в колишній Югославії, окупована белградськими військами. Але марення про Велику Сербію (з донбасоподібними анклавами в Хорватії) зазнали краху (спочатку — військового, не політичного; а нам читають мантри про те, що «воєнного вирішення конфлікту на Донбасі немає»). Туджман та його генерали зміцнили армію, реформували (насправді, без лукавих заклинань) економіку — і за чотири дні 1995 року вибили сербську армію та бойовиків із Країни. Причому діяли дуже жорстко — «цивільних», «неозброєних» сепаратистів-сербів, які прагнули прикрити собою бойовиків, було суворо попереджено: даємо вам декілька хвилин на те, щоб негайно залишити поле бою, якщо цього не зробите, — будете розглядатися як озброєні вороги, з усіма наслідками, що звідси випливають...
Туджмана та його генералів і хорватський уряд багато хто з європейських лібералів тоді звинуватили у «беззаконні», «насильстві», навіть «етнічних чистках». Це в той час, як він звільняв свою (!) територію від сербських сепаратистів. Чим наша ситуація відрізняється від хорватської? По-перше, не можна порівнювати тодішню Сербію й нинішню Росію. Кремлівський агресор набагато потужніший. По-друге, в українській владі поки не можна знайти лідера на кшталт Туджмана. Висловлю свою особисту точку зору і з приводу європейських лібералів. Якщо ми сліпо, некритично, виконуватимемо всі їхні вказівки та настанови зараз, коли йде Вітчизняна війна за Україну, ми дуже швидко втратимо державність. А можновладці в «толерантній» Європі казатимуть: шкода, звісно, Україну, але ж ми не раз висловлювали «найглибшу стурбованість» і радили Путіну «вплинути на бойовиків», навіть «застерігали» його. А те, що так сталося... Не воювати ж нам за Україну...
