Справжнi Герої

Назавжди 22-річні

Олександр Кондаков і Олексій Волохов загинули 24 червня 2014 року, коли бойовики з ПЗРК збили вертоліт Мі-8

На тлі розмов про необхідність уникати «мови ворожнечі» та про «пошук діалогу» триває війна. Війна, в якій щодня є поранені й майже щодня — загиблі. Наші військові захищають цілісність і незалежність України, не озираючись на «компроміси» й «договорняки». Тому й гинуть. І саме вони — ті, кому маємо віддати найбільшу шану й подяку, ті, чий приклад маємо наслідувати. Ми продовжуємо публікувати розповіді про загиблих захисників нашої землі. Сьогодні подаємо історії воїнів 3-го окремого полку спецпризначення ЗСУ — Олександра Кондакова та Олексія Волохова,— котрі були у збитому бойовиками вертольоті 24 червня 2014 року, та бійця 92-ї механізованої бригади Олександра Горностаєва і воїна 53-ї окремої мехбригади Василя Варги, які віддали свої життя в червневі дні вже 2016 року.

Два роки минуло з того страшного червневого дня, коли військовий вертоліт Мі-8, що повертався з блокпоста у зоні АТО, збили з ПЗРК бойовики. Українські воїни встигли виконати своє завдання: доставити і встановити спецапаратуру, щоб моніторити простір і фіксувати факти порушення перемир’я. Біля Карачуна загинули підполковник Андрій Бєлкін («День» писав про нього в № 166 від 9 вересня 2014 року), майор Руслан Мазунов, капітан Дмитро Шингур, капітан Олександр Петрищук, підполковник Ігор Горбенко, старший прапорщик Марк Шпак, підполковник Володимир Шкиря і воїни 3-го окремого полку спеціального призначення ЗСУ, старші солдати: радист радіогрупи Олександр Кондаков і старший розвідник Олексій Волохов. Олександр і Олексій були ще зовсім молодими, але дуже мужніми — вони обоє служили у спецназі за власним вибором. Указом Президента хлопцям присуджено ордени «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), ім’ям Олексія у Кіровограді, де жили обидва хлопці, назвали вулицю. Ім’ям Олександра у цьому ж місті хочуть назвати сквер.

Лише через два роки близький друг загиблих, теж зовсім молодий захисник нашої батьківщини, воїн третього полку спецназу Максим Криницький зміг говорити про своїх товаришів. Ось його розповідь: «З Олександром Кондаковим я був знайомий з дитинства, разом дружили, грали у футбол, були в одній компанії. У 18 років Саша став контрактником кіровоградського 3-го окремого полку спеціального призначення. Саме його вибір став для мене прикладом. Два роки потому я також підписав контракт і став служити в його підрозділі.

2013 року до нас на службу прийшов Олексій Волохов, який одразу ж здобув авторитет серед товаришів по службі. Я Олексія знав і раніше. Ми займалися одним видом спорту, а саме тхеквондо, інколи перетиналися на змаганнях. У спорті, так само, як і у службі, він добивався найкращих результатів. Раніше Олексій проходив строкову службу в елітному підрозділі 25-ої окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Збройних сил України. Після проходження служби він вирішив пов’язати своє життя з армією і підписав контракт з третім окремим полком спецназу. Незважаючи на те, що ми з Льошею були знайомі багато років, саме після першого польового виходу я зрозумів, що знайшов справжнього друга. У очах товаришів він був зразковим бійцем, який швидко навчався своєї справи, схоплював все на льоту, навчання і польові виходи проходив з легкістю.

Початок війни ми з Льошею зустріли разом. У зведеній групі ми вирушили на Дніпропетровський аеродром, де на нас чекала безліч бойових вильотів у складі екіпажів вертольотів Мі-8, Мі-24.

На аеродромі я розумів, що зі мною справжній друг, бойовий товариш, який підтримував мене в усьому. Умови несення служби були не найкращі, бракувало навіть найнеобхідніших продуктів харчування. Але, незважаючи на це, у день мого народження Льоша десь зумів роздобути торт. У мирному житті на такі речі не звертаєш уваги, але в умовах війни — це один з найцінніших подарунків.

Наша робота полягала у вильотах за пораненими, супроводі і виведенні розвідгруп на місце роботи, доставці волонтерської гуманітарної допомоги підрозділам, що перебували у найгарячіших точках. Безліч вильотів були дуже небезпечними, кожного разу сповнювало відчуття тривоги і страху. Вильоти були добровільними, але я завжди упевнено погоджувався, оскільки зі мною був мій друг, якому сміливо можна довірити своє життя.

Водночас Олександр Кондаков виконував бойові завдання у складі розвідгрупи безпосередньо на передовій, де він неодноразово доводив свій професіоналізм. Наприклад, на одному з бойових виходів при пересуванні групи на території супротивника Олександр вчасно виявив ворожу групу, чим врятував життя своїх товаришів.

Трохи згодом Саша отримав травму ноги, і його направили до госпіталю, де йому запропонували курс реабілітації, але Олександр не міг залишатися осторонь, коли його товариші воюють, і тому вирушив до нас на аеродром, де брав участь у кожному вильоті.

Саша був душею компанії. Попри всі тяготи служби і Льоша, і Саша завжди залишалися життєрадісними, уміли підтримати своїх товаришів, піднести бойовий дух.

24 червня 2014 року Олексій з Олександром у складі екіпажа вертольота Мі-8 вирушили на гору Карачун для виконання спецоперації, з якої вони не повернулися.

Цей день назавжди залишиться раною у моєму серці, це була найбільша втрата у моєму житті... Вони подарували мені життя ціною свого».

Олександра ХАРЧЕНКО

«Добрий, порядний, цілеспрямований»

Василь Варга загинув 17 червня від мінометного обстрілу бойовиків

Не встигли закарпатці оговтатися від важкої втрати, провівши 15 червня в останню путь парамедика «Правого сектору» Роберта Маслея з позивним «Док» із Хуста, як з фронту надійшла сумна звістка про загибель ужгородця Василя Варги.

Тіло бійця 53-ї окремої мехбригади доставили в Ужгород 22 червня, автівкою волонтерів місії «Чорний тюльпан». На в’їзді до міста поблизу села Барвінок 31-річного героя зустрічали родичі, друзі, бойові побратими та волонтери. Він загинув 17 червня поблизу Донецька внаслідок мінометного обстрілу російськими бойовиками, виконуючи бойові завдання із захисту територіальної цілісності та суверенітету України.

Нелегка життєва доля випала Василеві. У молодому віці він залишився без батьківського піклування: батько помер дванадцять років тому, а чотири роки тому полишила цей світ і мати. Тепер без батьківської любові й опіки доведеться жити й його маленькому синочкові.

Колишня однокласниця Тетяна, з якою Василь Варга навчався разом в ужгородській ЗОШ № 12, пригадує: «Василь був дуже добрим і порядним. Він добре вчився, подобався дівчатам. Ми сиділи з ним за однією партою упродовж кількох років. Але Василь залишив школу після дев’ятого класу, вступивши до училища освоювати професію слюсаря, і надалі наші шляхи розійшлися».

Та все ж хлопець не покинув мрії здобути вищу освіту і вступив до Харківського інституту. А вже 11 червня 2015 року Василь Варга, не ховаючись, не тікаючи «на заробітки», не шукаючи липових медичних посвідок-звільнення, пішов захищати свою Батьківщину, свій народ, будучи мобілізованим до армії... 

Василя Варгу з почестями проводжали в останню путь 23 червня. Після молебну біля Закарпатського обласного муздрамтеатру ім. Шерегіїв, під супровід духового оркестру траурна колона рушила містом. Військові несли тіло героя через центр міста до Пагорба Слави героїв, де й відбулося поховання. А 28 червня, як заявив військовий комісар Ужгорода Микола Журавльов, на площі імені Віталія Постолакі, який геройськи загинув під Дебальцевим, відбулося відкриття Меморіалу загиблим на сході України військовим — жителям Ужгорода,  де вписано й ім’я Василя Варги.

Оксана ДУДАШ, Ужгород

Після демобілізації повернувся на фронт...

Олександр Горностаєв загинув під час бою в селищі Верхньоторецькому

23 червня сумчани прощалися зі своїм земляком — бійцем української армії Олександром Горностаєвим, який загинув під час бою в селищі Верхньоторецькому Донецької області.

Олександрові Горностаєву було 52 роки, в мирний час він працював на місцевому машинобудівному заводі. До лав армії був призваний 2014 року, після демобілізації знову вирішив повернутися на фронт — за контрактом.

Тіло загиблого, в якого залишилися мати, сестра, дорослий син, доправили до Сум волонтери. Провести в останню путь героя-земляка прийшли сотні сумчан. Відспівували Олександра Горностаєва у Свято-Воскресенському соборі. Коли труну з тілом винесли з храму, люди зустріли загиблого військового шанобливими оплесками та вигуками: «Героям слава!»

Поховали бійця з почестями на Алеї Слави, де спочивають інші його побратими, — ті, хто віддав життя за Україну.

Під час війни на сході загинули десятки сумчан. На вшанування їхнього подвигу торік у Сумах було відкрито пам’ятний знак, а згодом — Поклонний Хрест. П’ятьом полеглим героям посмертно присвоєно звання Почесного громадянина міста Суми.

Алла АКІМЕНКО, Суми