«Проза потребує неабиякого інтелекту»

Гучні літературно-конкурсні скандали, пафос підсумкового рейтингування й визначення найвизначніших книжкових подій року, критика, аналітика й рекомендації для читання — за всім цим непомітно втрачається актуальність звичайних розмов із письменниками. Звичайних, тобто неспішних. Без декларативних заяв, але з роздумами про основні тенденції сучасного письма. Без проголошування трендів та назв, але із спостереженнями й характеристиками. Ось так вирішила поговорити з Людмилою ТАРАН, вперто оминаючи «найкращі» та «гостропопулярні» теми, й порозмірковувати про те непомітне тло «великого» літературного процесу, без якого й власне процесу не існує.

— Здається, зараз без скандалу людям мистецтва не обійтися... У ваших текстах відсутні розчленовані трупи або надто відверті сексуальні сцени. Втім, у вашій першій прозовій книжці, «Ніжний скелет у шафі», можна віднайти відверті речі, які стосуються жіночої сексуальності. А ось в останній за часом виходу — «Артеміда з ланню та інші новели» — ви вже не така розкута...

— Питання ваше ніжно-провокативне... Коли писалася перша прозова книжка, багато чого, раніше не проговореного, хотілося висловити. Для скандалів «у житті й літературі» я вже, на щастя чи на жаль, не така юна (Сміється. — Д. К.). Щодо жіночої сексуальності, то по-різному її можна описувати — й я не надто була зухвала у своїх спробах і, мабуть, уже не стану зухвалішою. Один поважний письменник похвалив мене, що я, описуючи деякі двозначні речі, зберегла почуття міри.

— Почуття міри в кожного своє. Невже не хочеться вирватися у творчості за певні межі?

— Люблю повторювати слова Франка про те, що для штуки, тобто мистецтва, немає заборонених тем. Однак сама не настільки смілива, щоб вийти за певні обмеження, поставлені самій собі. Наприклад, не даю волі відтворити негативні фантазії, які, буває, навідують мене. Кажу собі: розвивай позитивну уяву — це продуктивніше. Щодо «розчленування трупів» — некрофільства не люблю: коли бачу подібні сцени в фільмах, по-дитячому заплющую очі. А ось недавно читала улюбленого британця Мак’юена, його роман «Невинний, або Особливі стосунки». Там якраз немало місця відведено тому ж таки розчленуванню. І зроблено це страшенно мистецьки! Як тільки я це відчула — перегорнула саме ті сторінки... Можете показувати на мене пальцями, але я читати не могла. А загалом сміливість у мистецтві — це ж не тільки відтворення сексуальності чи того, про що тільки-но згадала...

— Прочитала ваше оповідання «Фавн». Там досить багато різноманітних літературних алюзій, не кажучи вже про образ венеційського карнавалу. Для чого вам стільки посилань, серед яких найбільше — західноєвропейських? Що це за «опорні точки», навколо яких обертається сюжет?

— Відповідь, як на мене, проста: контекст. Тобто йдеться там про героя, який претендував, так чи так, на роль поета. Як-не-як, змалку писав вірші, його відомий класик вирізнив, підтримував. Отже, були в того героя відповідні амбіції, культурно-мистецького, сказати б, характеру. Освіту здобув гуманітарну, яка, власне, годувала його (навіть якщо це накинена режимом роль інформатора, а пізніше — належно оформлена служба в органах. А далі той герой насолоджується мандрами до старої доброї Європи, й у Карлових Варах наздоганяє його смерть — як тут не відіслати читача до елементарної алюзії: «Смерть у Венеції» Томаса Манна (між іншим, мого улюбленого письменника)?

— У вашій літературній творчості взагалі густе культурологічне тло — не побоюєтеся, що людям малоінформованим стане тоскно читати, не розуміючись на підказках?

— Бачте, уявляю свого читача (звичайно, не масового), подібного до мене самої: щось він чи вона мав би (чи мала б) знати або чути. Не думаю, що в мене вже аж таке густе культурологічне тло. На жаль. А загалом, хочеться ж якось розрідити побут, якого в моїй прозі не так мало, чимось шляхетнішим. Переконана: навіть у наш час (може, тим більше в наш час!) треба не опускатися до публіки (читацької чи глядацької), а підтягувати її — заразом і себе! — до чогось хоч трохи вищого. Мені хотілося б виразніше, чіткіше поєднувати в своїх текстах свідомість «буденну», «щоденну» зі свідомістю буттєвою.

— Ви не так давно почали видаватись як прозаїк, були помітні поетичні книжки. Чому перейшли з однієї стежки на іншу? Чи можете окреслити свою прозу як «прозу поета»?

— Щиро кажучи, раніше ніколи не думала, що писатиму прозу. Почала ж літературну кар’єру (третьокласницею) з віршиків! Але потім школяркою шкрябала щось і прозове. Минув якийсь час. І, як мовив Поет, — «Лета к суровой прозе клонят»... Тарас Федюк лякає, що поезія не пробачає зради. Справді: вірші зараз іноді пишу, але насамперед зацікавлена прозою — й як читачка також. Щодо «прози поета», то хотілося б, аби писалася «проза прозаїка» — бо таки це різні жанри. Якщо поезія може й, мабуть, має бути, за тим самим Олександром Сергійовичем Пушкіним, «глуповатой» (тобто, простіше кажучи, дуже наївною), то проза потребує неабиякого інтелекту. За Іваном Франком, це — «діло розуму». Ось тут — суттєва різниця.

— Чи маєте досвід перекладів, бодай технічних?

— Було колись трохи... Перекладала з підрядників латиську і, здається, молдавську поезії. Російську — без підрядників, звісно. Але пересвідчилася, що це — не мій хліб, не моє покликання... В часи безгрошів’я підробляла тим, що перекладала з російської якусь книжку енциклопедичного плану для підлітків. Й не думала користуватися електронним перекладачем. І знову пересвідчилася, яка позірна подібність наших мов — і лексична, й синтаксична, відтак і способи відтворення світу. «Две большие разницы!» — як мовлять в Одесі...

— Журналістика, літературознавство, подорожні нотатки (знаю, що маєте такі), поезія, проза — який вид літературної творчості все ж таки для вас органічніший? І за який ще хочете взятися?

— Із журналістикою я майже покінчила, хіба що іноді — якісь інтерв’ю... Подорожні нотатки теж трохи згорнула: вирішила враження вписувати так чи так у прозові тексти. З літературознавством — те саме: фактично не пишу. Як відомо, всьому свій час. Мені було цікаво спостерігати на власному досвідові, як одна й та сама людина може писати в різних ключах, або, наукоподібно мовлячи, в різних дискурсах. Ось працювала у «Вечірньому Києві», достеменно відчула: газетярська мова — це одне, літературознавче дослідження — інше, проза може поєднувати різні стилістичні шари... Це своєрідне перевтілення вимагає органічності на кожному рівні. А що вже виходить — судити не мені.

— Яку чоловічу прозу, сучасну українську, вам цікаво нині читати? Чи бачите відмінності між жіночим і чоловічим письмом у молодих українських письменників?

— Мені цікавий і Валерій Шевчук, і Юрій Андрухович, і Василі — Шкляр та Портяк, і Тарас Прохасько. В останнього, між іншим, я помітила певні риси фемінного письма. Саме тому його тексти набувають пронизливості, чутливості, чуйності, вразливості, особливого ефекту перетікання часопростору. Це «фемінне» сприйняття й відтворення світу базується не на «чоловічій» раціональності мислення, а, передусім, на «тілесних» зв’язках із реальністю: через колір, запах, смак, фактуру, в яких просто-таки кохається автор.

Щодо відмінностей у письмі молодих, то вони справді існують, хоча нерідко й «дівчата», й «хлопці» намагаються «переплюнути» одне одного у брутальності чи вульгарності. Переконана: не може якесь письмо бути кращим, скажімо, «чоловіче», а якесь — гіршим, «другосортним», як-от «жіноче». Питоме, оригінальне, своєрідне — ось такими мають бути критерії, як на мене.

— Які паперові книжки ви все ще купуєте, попри ціни та інші пріоритети? Чи збираєтеся переходити на читання з ридерів?

— Почну з кінця. Я людина консервативна щодо читання. Для мене взяти книжку в руки — вже ритуал, тобто небуденність. Потребую відчувати фактуру й колір обкладинки, запах сторінок... Не можу читати художніх текстів з екрана комп’ютера. Не відчуваю естетичної насолоди! Та й інтелектуальної. А потребую їх. Отож, ретроград я в цій сфері.

В моїй «хрущовці» все менше місця для книжок, через те прискіпливо відбираю їх для своєї книгозбірні. На останньому книжковому ярмарку купила вибране Ігоря Костецького та Ніни Бічуї, «Духовні бесіди» владики Софрона Мудрого, чимало дитячих книжечок — на подарунки. І ось до Нового року за традицією підготувала рідним книжки: це ж, як відомо, найкращий подарунок.

— Багато мандруєте, а чи маєте улюблені місця в Києві?

— Шкодую, що останнім часом дуже рідко переживаю стан зачудування саме в рідному Києві. Втім, є одне місце, де це відчуваю: так званий новий ботанічний сад. Щоразу там чекають на мене маленькі дива. Ось вигуляла себе на вихідних і побачила, яка зворушлива земля під снігом — смиренна й принишкла. А, може, це я приписала їй свій настрій?..