Незручна правда у привабливій обгортці

Книжка «Зоря морів. Прощання зі старою Ірландією» відомого сучасного ірландського письменника Джозефа О’Коннора побачила світ 2004 року. Роман зібрав величезну кількість престижних нагород і премій, зокрема Hennesy Sunday Tribune «Зала слави» та літературну премію газети Irish Post, потрапив до щорічного престижного списку Нью-Йоркської публічної бібліотеки «Книги, які варто запам’ятати» і був визнаний «Книжкою року» за версією журналу «Економіст». Що не менш важливо, книжку полюбили й читачі. Роман дуже швидко став світовим бестселером і книгою номер один у Великій Британії та Ірландії. Торік за сприяння програми Європейської Комісії «Креативна Європа» книжка вийшла українською мовою у видавництві «Астролябія», та ще й у чудовому перекладі Ярослави Стріхи. Історико-кримінальний роман розкриває непрості долі та стосунки пасажирів корабля, що пливе з Ірландії до Нью-Йорка взимку 1847 року, коли країну роздирають бідність, беззаконня і... голод.
     Ірландський голод 1840-х років став однією з найбільших соціальних катастроф Європи в ХІХ столітті, призвів до мільйонів смертей і надалі — до повної перебудови Ірландії. Він також спричинив величезні хвилі еміграції ірландців, наслідком яких стала зміна національного складу в багатьох країнах, а особливо в Америці. Сьогодні близько 80 мільйонів людей у світі й понад 40 мільйонів у США стверджують, що їхні предки з Ірландії. І це попри те, що населення Республіки Ірландія становить 4,6 мільйона, а Північної Ірландії — 1,8 мільйона. Жодна інша країна західного світу не знала таких масштабів еміграції. Упродовж багатьох років найбільшим «експортом» цієї країни були її люди. Цей процес із різною інтенсивністю тривав наприкінці ХІХ і на початку ХХ сторіч, а в середині минулого століття набрав шалених темпів. Смерті мільйонів ірландців та еміграція також стали поштовхом до остаточного переходу з ірландської мови на англійську як мову більшості.

Попри все це про ірландський голод писало дуже мало письменників — навіть у самій Ірландії. У кращому разі цієї теми торкалися побіжно... між іншим. Однією з причин такого парадоксу називають, зокрема, і політичний фактор. Ідеться про бажання звільнити британський уряд від відповідальності, адже, як свідчать дослідження істориків, у Вікторіанській Британії було вдосталь їжі та грошей, аби забезпечити харчами знедолених ірландців. Мало того, досі тривають суперечки про те, а чи не був той голод геноцидом. У колі науковців поширена думка, що уряд свідомо проводив расову та етнічну політику нищення цілого народу, а заодно і його культури та мови. У 1996 році американський штат Нью-Джерсі навіть включив тему голоду в Ірландії у «Навчальний план із голокосту й геноциду».

Не менш імовірною причиною «мовчання» письменників називають також сором самих ірландців за те, що трапилося. У час розквіту європейських економік, технічного прогресу й гуманітарних здобутків ірландці гинули мільйонами й емігрували, хоч жили в найбагатшій імперії на земній кулі та ще й у її найбільш родючій частині. Ціла нація примудрилась обрати основою свого раціону картоплю одного сорту, який власне і вразила хвороба. Народ не зумів стати на свій захист, не захистили його й обрані представники Ірландії в британському парламенті. Усе це неприємно згадувати...

Куди приємніше насолоджуватися сьогоденням із надміром продуктів та повним пакетом благ цивілізації в економічно успішній сучасній Ірландії, не ворушачи болючих ран та незручних моментів минулого. Але чи може нація по-справжньому називатися сильною, якщо вона не здатна зазирнути в минуле без сорому і страху?..

Джозеф О’Коннор наважився взяти на себе місію не лише розповісти про голод за посередництвом художнього роману, а й акцентувати на численних моментах історії, незручних як для Великої Британії, так і нинішньої Ірландії.

«Зоря морів» — це старий корабель, одне із сотень суден, що перевозять ірландських пасажирів через Атлантику в Америку в останні місяці страшного 1847 року. «Зоря морів» — це тогочасна Ірландія в мініатюрі, блискуча ілюстрація соціально-економічних конфліктів середини 1800-х років. Безперервні смерті пасажирів нижньої палуби, які тікають від голоду в пошуках кращого життя, і водночас гулянки, музика та смачна їжа на верхній палубі серед пасажирів першого класу. Інколи від «небожителів» долинають голоси співчуття, а капітан як символ влади навіть забороняє обзивати «примітивних ірландців» і часом дає їм «подачки» у вигляді залишків їжі... Проте все це аж ніяк не рятує бідняків від хвороб, страждань і смертей. Смерть людини благородної англійської крові на цьому кораблі — це привід для скорботи і вшанувань, а смерті простолюду — статистика, яку в кращому разі супроводять зітханнями і твердженнями про несправедливість цього світу.

На сторінках книжки зображене трагічне, переплетене минулими подіями життя окремих пасажирів — представників аристократичних англійських землевласників, їхніх слуг та озлоблених нуждою і стражданням селян-орендарів. Протягом 26 днів подорожі, супроводжуваної інтригами, зрадами, суперечками й таємницями, розгортається підступна змова з метою вбивства, а паралельно ретроспективними променями відстежується біографія ключових персонажів: від дитинства й до моменту, як вони потрапили на «Зорю морів».

«ЕМІГРАНТИ СІДАЮТЬ НА КОРАБЕЛЬ У ДОКУ ВАТЕРЛОО, ЛІВЕРПУЛЬ», LONDON NEWS, 6 ЛИПНЯ 1850 Р., ХУД. НЕВІДОМИЙ

Очевидно, що одна з місій роману — донести світові інформацію про страшний голод. Причому донести у дуже привабливій художній формі роману, в який гармонійно вплетені і пригодницька, і любовна, і кримінальна, і детективна лінії; у якому переплітаються психологічна, соціальна й національна складові. У книжці також чимало моральних головоломок, етичних дилем, неоднозначних вчинків та складних, глибоких і, можливо, не завше й не для всіх зрозумілих мотивацій. А ще — відвертих описів сцен страждання, насилля і смертей...

Автор навіть примудряється вдосталь іронізувати та висміювати, тиснути на болючі місця свого народу, гостро докоряти англійцям-поневолювачам, озвучувати причини трагедії устами одних героїв і заперечувати їх аргументами інших.

Автор іде по тонкій кризі, свідомо вписуючи в роман стереотипних персонажів, впізнавані зав’язки, звичні сюжетні перипетії і драматичні конструкти. Книга починається з опису Монстра — надміру романтизованого, оповитого неприхованою оповідацькою симпатією та пафосною таємничістю. Він же — привид, убивця, Малві, він же людина із десятками інших імен. Автор наче діє за формулою голлівудських сценаристів, дозволяючи Малві ще в першому акті «врятувати кішку» й показати, що він дуже цікавий чолов’яга і глибоко в душі — хороший мужик. І про гігієну так-сяк у цих страшних умовах примудряється дбати, і, на відміну від інших пасажирів третього класу, вміє читати й писати. Та що там казати — схоже на те, що й діти його дуже люблять...

Подальші перипетії роману також видаються доволі звичними. Закохані, яким не судилося бути разом через належність до різних суспільних станів, любовні трикутники, мандри в пошуках кращого життя, загони месників, втеча з тюрми, невловимий убивця, його демонізація й романтизація. Привілейований представник вищого суспільного стану, що має понести відповідальність за жорстокість до голодних селян. Служниця, яка все життя стає жертвою егоїстичних чоловіків. Капітан, чия доброта, благородність та добрі наміри подаються як виправдання та відкуп за трагедії на кораблі (привіт Джеймсу Кемерону). А ще високоморальний оповідач, який доносить світові страшну правду про ірландську трагедію. Він же пасажир корабля, об’єктивний журналіст і письменник, який відважно говорить те, про що інші воліли б ніколи й не думати.

Автор підкидає читачеві знайому ситуацію й навіть почасти дозволяє передбачити наступний поворот подій. Когось це може потішити, проте у ситих сюжетними кліше читачів це може породити передчасний і, як стане згодом зрозуміло, абсолютно несправедливий скепсис.

Насправді перше враження, що ти читаєш просту собі мелодраму з вельми впізнаваним світом персонажів, де легко розгледіти зло та праведних героїв, — це лише ілюзія, що поступово розвіюється з кожним наступним розділом, і персонажі «очищуються» від банальностей та однозначностей. Перегорнувши останню сторінку книжки, приходить усвідомлення того, що увесь цей час О’Коннор грався з читачем, ховаючи за масками звичайних персонажів та оповідачів значно складнішу структуру людської душі.

Окремо варто сказати про форму роману і його внутрішню жанрову розгалуженість. Тут знайдете типову розповідь від першої особи, капітанські звіти, доноси, листи, балади, цитати з тогочасних газет і журналів, уривки рукописів, фрагменти особистих щоденників, історичну документацію тощо.

Для О’Коннора — це не данина моді чи гра в оригінальність. Це математично виміряна схема літературного твору, яку, як розповідав у своїх інтерв’ю сам письменник, він розробляв не один рік. Читач поступово отримує порції інформації з різних за змістом і формою джерел — і крізь те різноголосся підходить у підсумку до дивовижного фіналу, який хоч і розставляє крапки над «і», але водночас породжує бажання переосмислити прочитане.

Читаючи книжку, ти несвідомо робишся учасником затіяної О’Коннором гри. Спершу стаєш на бік певних персонажів, а згодом починаєш сумніватись у тому, чи варто тут бодай до когось ставитися з розумінням і співчуттям. Адже навіть ті, хто відкрито і публічно демонструє свою людяність і вголос кричить про трагедію, насправді під позірною благородністю маскують егоїстичні мотиви, глибоко особисті комплекси та невдачі, які хочуть перекреслити та компенсувати, долучившись до глобального, масштабного й надважливого.

Але чи має право ситий і звиклий до комфорту читач засуджувати бодай когось із тих, чиї життєві обставини й виклики були не до порівняння важчими. О’Коннор не грається в моралізаторство й не засуджує персонажів. «Зоря морів» — це радше докір усім, для кого декларування свого співчуття і небайдужості служить лише ствердженням власної позірної невинуватості. Письменник поміж рядків зашифровує риторичне запитання: а хіба здатна сучасна, сита й задоволена життям людина пропустити через своє серце страждання інших?

Роман «Зоря морів» можна порівняти із коробкою дорогих цукерок. Як і цукерки, ти обираєш книжку через інгредієнти, які гарантують насолоду. Детектив, вікторіанський трилер, драма, історія кохання, пригоди... А ще — величезна кількість літературних премій та багатомільйонна армія читачів. Ну як тут стриматися... Сторінка за сторінкою, цукерка за цукеркою, ти насолоджуєшся виправданими очікуваннями. Та остання цукерка сигналізує про надмір цукру в крові, про непомітну досі хворобу всередині тебе, про яку волів би ніколи й не знати. Але тепер з цими знаннями й новоприбулими думками доведеться щось робити...