Безпрецедентна праця

«Українсько-англійський комбінаторний словник» мовознавця, лексикографа, професора Колумбійського університету Юрія ШЕВЧУКА — це новий етап у навчанні української мови як іноземної. Завдяки цій фундаментальній книзі, робота над якою тривала десять років, і самі українці можуть довідатися багато корисного: наприклад, про наші давні відповідники до модних нині запозичень з англійської (дедлайн — реченець) або різницю між уживанням синонімів, як-от ріка й річка. Більш того, цей словник прагне повернути у вжиток ті питомі українські слова, які у радянський час намагалися вилучити з ужитку й замінити на російськi.

Які шість типів словників поєднує у собі ця праця? Який образ нашої країни формує у студентів? І як поєднує Україну з нашою діаспорою? Подробиці — в інтерв’ю.

«РОЗБИТИ КОЛОНІАЛЬНІ ПАРАДИГМИ САМОРОЗУМІННЯ»

— Що стало імпульсом до такої фундаментальної праці?

— Політика русифікації мала дуже багато вимірів і наслідків. Вплинула вона й на ту галузь, у якій я працюю з 1990 року — викладання української мови як іноземної. У СРСР не існувало спеціальності викладач української мови для іноземців, натомість вона була для російської мови, зокрема в Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка, де я вчився. Факультет російської як іноземної вважали дуже престижним, модним, бо це означало, що ви будете працювати з іноземцями й вас навіть будуть посилати в інші країни, щоб ви там викладали російську.

Тому коли я почав 1990 року викладати в Гарвардському університеті українську мову, методологічна та педагогічна бази (маю на увазі підручники, словники, різні системи тестування) існували в зародковому стані. В Україні їх взагалі не було, на Заході вони якщо й існували, то лише стараннями української діаспори, яка намагалася, незважаючи ні на що, викладати українську мову і в університетах, і в недільних школах. Я одразу дуже гостро відчув, що навіть ті підручники, які існують, незадовільні й застарілі. Тому що Україна, яка в них постає, вимріяна, а не реальна. З цим треба було щось робити. Тож 2011 року я написав власний підручник, у якому намагався, щоб Україна постала модерною нацією, яка має безліч самовиявів, не тільки етнічний чи музейний. Тим самим я прагнув розбити колоніальні парадигми саморозуміння, адже українці так глибоко засвоїли нав’язані стереотипи, що самі стали їх поширювати, не усвідомлюючи цього.

З перших занять мої студенти скаржилися, що немає добрих словників для іноземців, які хочуть вивчати українську мову. Ідеться про словники, які б описували морфологію кожного слова. Якщо це іменник, то було б вказано відміну, закінчення, чергування у корені тощо. Таких словників не було. Тому що всі тодішні українсько-англійські словники були розраховані на українців, які вивчають англійську мову, або які перекладають з української на англійську й навпаки.

Для мене наступним логічним кроком було заповнити цю прірву, аби написати словник, який не просто є тлумачним, а є навчальним, який вчить поєднувати слова у сполуки й пізніше у речення. Такого словника в українській мові не було. Тим більше такого двомовного словника, аби українську мову описували засобами англійської. Десять років тому я вирішив це зробити. Напевно, якби знав, скільки на це піде зусиль, то не взявся б за цю роботу: це величезна праця, треба було звести дві ці мови до співмірних порівнюваних структур, які потім можна внести у словник. Загалом — 1000 сторінок формату енциклопедії, текст на сторінці у три колонки.

«ВИХІД УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИЙ СВІТ»

— Які шість типів словників поєднує у собі ця праця?

— По-перше, двомовний перекладацький словник. Тобто кожне значення українського слова має англійський відповідник. Якщо це слово дружина, то перше значення — жінка чоловіка у шлюбі (wife). Друге — спортова дружина, хокейна, футбольна (team). У цьому значенні ми вживаємо це слово рідко, користуючись російським словом команда. Третє значення — військо, наприклад, княжа дружина.

По-друге, це навчальний словник. Він описує морфологію і синтаксичні особливості кожного слова. Якщо це дієслово, то користувач буде знати, як воно дієвідмінюється, яка в нього наказова форма, який дієприслівник минулого часу утворюється (фарбувати — пофарбований) та інші дані, які потрібні, щоб навчатися мови.

По-третє, це комбінаторний словник, який показує, як слово поєднується з іншими. До прикладу іменник мистецтво. Подаються прикметники: геніальне, модерністське, сюрреалістичне мистецтво і т. п. Дієслова, які вказують, що можна з ним робити: творити мистецтво, вивчати, знати, колекціонувати, виставляти, показувати. Дієслова, які вказують, що мистецтво може робити: захоплювати, цікавити. Цей словник допомагає вам подивитися на безкінечне море слів, яке часто лякає студентів, як на логічно організовану систему, яка раптом стає передбачуваною, яка поводиться за певними законами внутрішніх логічних зв’язків.

Тому я своїм студентам кажу не «вивчіть 15 нових слів на наступне заняття», а «підготуйтеся до обговорення цих слів». Тоді я даю їм, скажімо, іменник автомобіль. І мої студенти не просто кажуть, що автомобіль — це car. Один студент запитує колегу «яким може бути автомобіль». Колега відповідає, що автомобіль може бути новий, інші студенти кажуть «старий», «уживаний», «американський», «японський» і так далі. Потім переходять на дієслова, що можна робити з автомобілем: автомобіль можна складати, проєктувати, ремонтувати, розбивати і т.д. Це ніби гра, а хто нічого не може сказати — вибуває з неї. Студенти готуються до того й поєднують нове слово з тими, які вже знають. І це одразу робить вивчення української мови несамовито захопливим.

По-четверте, це є фразеологічний словник. Тобто в ньому подаються сотні популярних українських фразеологізмів з англійськими відповідниками. Це дає студентам відчуття смаку неповторності мови. Тому що українці, як кожна інша мовна спільнота, по-своєму означають світ.

По-п’яте, це теж словник синонімів. Наприкінці опису кожного слова є примітка «також подивися». Словник дає понад вісім з половиною тисяч синонімів, понад п’ять тисяч синонімічних гнізд і понад тисячу антонімів.

Крім того, це енциклопедія, тому що словник дає важливу інформацію про українську цивілізацію. Не можна досконало володіти українською мовою, не знаючи, що стоїть за певним словом, що воно значить для українців.

Цей словник не має прецедентів і є проривом не тільки в українській педагогіці мови. Це вихід України в міжнародний світ, тому що він полегшує вивчення української мови, а з нею і всього українського.

— Чому обрали саме такий принцип укладення словника?

— Загалом існує два принципи: приписовий, коли словник каже, як має бути, і описовий, коли словник фіксує, як є. У країнах, які не мають спадщини колоніалізму — у Великій Британії, Франції, Іспанії та ін. — приписовий принцип використовують обмежено, оскільки вважають, що нав’язувати мовні норми слід обережно. Зате активніше використовують описовий підхід. В Україні ситуація суттєво інша. Ми маємо понад 300-річну історію лінґвоциду, знищення питомо українського і нав’язування російщини, тому описовий принцип означав би визнання й узаконення усіх росіянізмів, які нам нав’язали русифікатори. Цей принцип в українських обставинах означає потурання колоніалізмові. Тож потрібно було знайти баланс між приписовим і описовим принципами.

«МИ ПОВИННІ ЗВИКНУТИ МИСЛИТИ СЕБЕ ЯК ГЛОБАЛЬНУ ЦИВІЛІЗАЦІЮ»

— Одним з результатів цього підходу є повернення слів, які намагалися вилучити з наших словників, як-от хідник, підсоння, реченець.

— У мене у словнику є слово підсоння і слово клімат. Проте слово підсоння є центральним. У той спосіб я намагаюся повернути його до вжитку. А слово клімат подається як climate, далі йде тільки один приклад, а далі відсилка до підсоння. Друге переносне значення клімату — це атмосфера, оточення, наприклад, творчий клімат. Творче підсоння — так поки не кажуть. Нехай це слово спершу повернеться до вжитку хоч у прямому значенні, а тоді будуть виникати й метафоричні. Слова тротуар у мене взагалі немає, це французьке запозичення через російську мову, є тільки хідник. У мене немає слова дедлайн, тому що в українській мові з 20-х років існує власне слово реченець. До речі, воно збереглося в мові американської діаспори.

Тож у цьому словнику я беру проактивну позицію, намагаючись повернути в обіг цілу низку питомих, соковитих українських слів, як-от до нас повернулося слово летовище з діаспорного вжитку. Саме вона зберегла чимало таких слів: вони існують у текстах, документах і в усному мовленні діаспорян.

Концептуально цей словник писався із розумінням української цивілізації як глобальної. Цивілізації, яка має свої осередки, протягом більше як ста років, не лише на материковій Україні, яка була окупована СРСР, а й в США, Канаді, Аргентині, Бразилії... І ми повинні нарешті звикнути мислити себе не як провінційну, сільську, а як глобальну цивілізацію.

— Ви також показуєте повноту мови, описуючи у словнику вульгаризми, сленгові слова...

— По-перше, це відповідь на постійні прохання студентів. Молодь любить сленг, приперчені слова. З іншого боку, ми маємо такий цнотливий погляд на власну мову, що, мовляв, у нас немає вульгаризмів. У нас усе є, справа в тім, коли і де їх вживати. Насправді ж ці слова уже давно описані в інших мовах. Тому що кожна мова мусить бути повною, повинна могти обслужити вас у всіх без винятку галузях комунікації.

Наше ідеалістично-романтичне сприйняття власної мови як «калиново-солов’їної», на моє переконання, є глибоко колоніальним. Я завжди кажу своїм студентам: для кожної нації її мова є найкращою. Просто тому, що це її мова. І це все. Бо немає гарних і негарних мов. Є просто мови, які ви не знаєте, і ті, які ви знаєте. Щойно ви починаєте серйозно вивчати якусь мову, то обов’язково в неї залюблюєтеся, тому що вона показує, як неповторно можна ословлювати навколишній світ. Тож українську мову треба знати не тому, що вона  «солов’їна» чи зайняла якесь міфічне друге місце на конкурсі з милозвучності, а тому, що без неї ми не українці. А якщо ти іноземний студент, то без неї ти ніколи України не зрозумієш.

— Ще один аспект, який згадують не тільки в контексті словників, а й підручників — приклади. «Галя поставила горщик у піч» — такі речення досі доволі часто можна прочитати в підручниках, що, м’яко кажучи, не цілком відповідає сучасним реаліям. А як були дібрані приклади у вашому словнику? І на яку тематику?

— Приклади в мене, на відміну від академічного словника, сконструйовані. Вони не взяті з літератури, але вони взоровані на найкращі зразки української літератури, є прозорими й простими. Це та практика, яку використовують у навчальних словниках.

Щодо тем, хоч згадуються елементи сільського життя, величезний наголос і переважна кількість прикладів — модерні, зорієнтовані на місто, молодіжну культуру, аби створювався образ України як модерного суспільства. У мене є багато прикладів, які відображають сучасну інформаційну культуру (від комп’ютерів до соцмереж), музику, театр, кінематограф, політику. Також є приклади, де жінка розбиває нав’язані їй соціальні ролі. У мене дуже часто жінки – керівниці, бізнесменки, часто сильні характером. А чоловіки можуть бути й сентиментальними. Ці приклади я навіть використовую, щоб спровокувати студентів зайняти інакшу точку зору, спонукати їх думати у несподіваний для себе спосіб.

Хоча словник найперше написаний для іноземців, проте українці також можуть його використовувати, щоб вдосконалити рідну мову. Там є і про складні випадки слововжитку, і про різницю між словами, що близькі за значенням, наприклад, кохати й любити, ріка й річка, книга й книжка. Усе це описано й ілюстровано прикладами, щоб розуміти, як їх вживати.

ЧОМУ ІНОЗЕМЦІ В НАШІЙ ДЕРЖАВІ МАЮТЬ НАВЧАТИСЯ УКРАЇНСЬКОЮ

— Як варто заохочувати вивчати українську мову. Чула, що непоодинокою є проблема дуже малих груп. І справа ж тут здебільшого не у процесі викладання...

— Є різні аспекти. По-перше, особистий аспект: як вам як викладачеві зробити цікаве заняття з української мови й в той спосіб згодом дістати більше студентів. Мене цей аспект зараз менше цікавить, тому що відповідь є передбачуваною: треба знайти спосіб цікаво про це говорити. Є інший аспект, який мене набагато більше цікавить — системний. Коли студент запитує: «А що я буду мати з того, що заплачу шість тисяч доларів за семестр вивчення української мови? Приїду в Україну — і на мою українську будуть відповідати російською?». Тож нам потрібно скрізь ставити питання про те, що без української мови Україну неможливо зрозуміти чи пізнати.

Зараз у Верховній Раді намагаються просунути норму, щоб іноземці навчалися російською мовою. У кожній іншій країні, навіть найменшій, якщо іноземці приїжджають до них, то навчаються національною мовою. У такий спосіб ви свою м’яку силу проєктуєте на весь світ. Уявіть собі, я ходжу в Марракеші в Марокко, араб веде екскурсію польською мовою для польської групи. Чому? Бо він вчився у Польщі польською мовою. Ті поляки йому ціни не можуть скласти. А в нас питання про абсолютну й безумовну необхідність для студентів-іноземців в українських вишах навчатися тільки державною мовою України ще й досі остаточно не вирішене.

Щодо малих груп, раніше записувалося багато дітей діаспорян, зараз їх набагато менше. Нині українську вивчають ті, хто професійно бачить своє майбутнє в україністиці. У мене постійно є студенти, які хочуть бути спеціалістами зі Східної Європи, а там треба знати дві східноєвропейські мови. Або релігієзнавці, мистецтвознавці, історики, літературознавці, журналісти, музикознавці... З одного боку, це добре, що Україною зацікавлюються ті, які мають довготермінові інтелектуальні інвестиції в нашу державу. З іншого боку, в мене була студентка, яка розповіла, що прийшла на курси української, бо вивчати російську, на її думку, це банально, тоді будеш, як усі.

— Чи є комунікація між українськими центрами в Північній Америці, з Україною?

— Ми постійно професійно комунікуємо з колегами у рамках спільних проєктів, постійних щорічних конференцій. Існує ціла низка форумів, де ми зустрічаємося. Наприклад, я організовував на конференціях цілі секції, присвячені проблемам викладання української як іноземної мови в західних університетах. Фахівці часто разом видають книжки або пишуть разом статті. Я так само намагаюся контактувати зі своїми колегами в Україні.

Наприклад, зараз ми організовуємо велику міжнародну конференцію «Україна в Америці», яка присвячена внескові української діаспори Північної Америки в глобальну українську культуру. Очевидно, що ми на неї запросимо колег з України, Канади та інших країн. Наша попередня конференція була на тему культурної війни між Росією та Україною сьогодні. Ми говорили про літературу, переклад, кінематограф (я організував цю секцію, бо цікавлюся і популяризую український кінематограф на Заході).

«СПОЧАТКУ ВАРТО ЗАЦІКАВИТИ УКРАЇНОЮ САМИХ УКРАЇНЦІВ»

— Ви уже згадали про кіно, а які ще є способи, аби зацікавлювати американців Україною загалом?

— Перший спосіб — це спочатку зацікавити Україною самих громадян України: український уряд,  власників медіа й кіновиробничих компаній, російськомовних спортсменів і т. д. без кінця. Коли українці в Україні досі змушені вимагати елементарної поваги до себе в себе вдома, вимагати, щоб поважали їхню мову, культуру, ідентичність, вимагати, щоб телебачення, кіно, книговидання було вільне від нав’язливої і токсичної присутності ворожих смислів і цінностей, це означає, що когось дуже впливового в цій країні, тобто російську імперську меншину, Україна не цікавить. Якщо Україна не цікавить можновладців в Україні, то чому вона має цікавити світ?

По-друге, варто вимагати докорінно змінити ставлення уряду й суспільства до культури та глибоко засвоїти аксіому, що розвиток і підтримка культури мають бути стратегічним імперативом внутрішньої і зовнішньої політики. Надто часто ще у світі сприймають Україну як щось випадкове. Культура у її багатьох вимірах, як-от мова, література, кіно, театр, музика, – це не лише джерело величезної політичної сили, але й річ потенційно високоприбуткова. Без зміни ставлення до власної культури ми ніколи не досягнемо рівня присутності у світі, що відповідав би величині і населення, і території України.

По-третє, слід повернутися обличчям і активно використовувати ті анклави української культури, що вже існують поза кордонами України. Урядові слід всіляко підтримувати осередки українознавства і морально, і матеріально. Слід активно уприступнювати для світу культурні досягнення українців, розвиваючи і масивно фінансуючи програми перекладу найкращих творів літератури світовими мовами. Я міг би продовжувати цей список рекомендацій далі, але все це не має великого сенсу без першого, без того, щоб Україною нарешті зацікавилися самі українці.