Зона сірки
Редакційний "Москвич" долав густий туман, що клубами стелився трасою. Ми з фотокором мовчали, аби порожніми теревенями не заважати водієві цілковито зосередитися на важкій дорозі. Й, хіба, час від часу, фотограф бідкався, вдивляючись у вікно: "Не вийдуть сьогодні добрі знімки, не вийдуть".
Ми їхали до Новояворівська - міста, котре з'явилося на мапі завдяки розробці найбільшого в колишньому Союзові родовища сірки. Колись воно гриміло на всю країну, адже місцевий гірничо-хімічний комбінат був фактичним монополістом у своїй галузі. Про рівень підприємства в ті часи свідчило бодай те, що директор "Сірки" завжди вважався номенклатурою ЦК КПРС.
Та, разом із доволі значним підвищенням рівня життя довколишніх мешканців, видобуток сірки приніс і проблеми. Одна з них - масове утворення карстів.
Достеменно невідомо, чому в процесі геологічної розвідки Яворівського сірчаного родовища цей аспект не було взято до уваги зовсім, хоча перші відомості про карсти були вже в XVI столітті. Напевно, зваблені величезними покладами, партфункціонери квапили усіх підряд, аби лиш освоїти видобуток і не надто вони зважали на застереження фахівців, котрі попереджали про можливість утворення карстових порожнин.
І спочатку все йшло добре: з родовища виселили усіх мешканців села Вільшаниця, зняли сто метрів грунту й почали видавати на-гора так необхідну для виробництва міндобрив сірку. Ніхто не зважав на те, що за кілька років у криницях навколишніх сіл зникла вода - країні потрібна була сірка, її й давали.
Наслідки такого ставлення дали про себе знати майже за двадцять років - у селищі Шкло раптово дав тріщину будинок: половина будинку осіла, а задня стіна... взагалі - відпала. Згодом, почали руйнуватись інші будинки. Тепер це лихо поширене в п'ятьох прилеглих до комбінату селах, де налічується майже сто аварійних будинків. Ремонтувати їх немає сенсу, бо будівлі приречені. Ще за старих часів потерпілим від карстів давали помешкання в Новояворівську. Помалу дають і тепер - комбінат якраз викінчує будинок на сорок помешкань у тому ж Новояворівську. Проте люди не поспішають переселятися. Коли ми під'їхали до хати, що почала руйнуватися першою, виявилося, що господарі влаштували на обваленій половині щось на зразок стодоли, а самі переселилися до літньої кухні. Й це, попри те, що давно вже мають трикімнатне помешкання в місті.
Пояснити цей парадокс дуже легко - селяни не хочуть до міста, особливо зараз, адже маючи навіть маленьке господарство значно легше вижити, аніж у місті, де роботи не мають (навіть!) молоді й здорові. Своєю впертістю та фаталізмом вони нагадують отих бабусь із Чорнобильської зони - буде як буде, а буде - як Бог дасть.
Єдине, що донедавна могло зробити керівництво "Сірки", це вести облік таких будинків і, в міру можливостей, відселяти людей. Зараз же директор "Сірки" Петро Булавка сподівається встановити постійне спостереження за карстовою зоною - після піврічного ходіння кабмінівськими кабінетами, уряд ухвалив виділити підприємству два мільйони сто тисяч гривень, з яких 800 тисяч піде власне на науково-розвідувальні роботи.
На жаль, ці кошти проблему не вирішать, бо її сутність полягає в існуванні самого комбінату. За словами директора "Сірки", за останні роки підприємство поступово перетворюється на велетенську водокачку й, коли протягом найближчих кількох років у нього не вкладуть потрібних коштів, то може статися катастрофа, рівна за масштабами хіба Чорнобилеві.
В цих словах немає жодного перебільшення. Яворівське сірчане родовище розташоване майже на самому Балтійсько-чорноморському вододілі. Під найбільшим пластом породи тече величезна підземна річка. Саме її води постійно відводять за допомогою насосів (за добу вони переганяють 100-120 тисяч кубометрів води). Якщо цього не робити, криниці прилеглих сіл наповнить смертоносний сірководень. Окрім цього ця "мертва вода" запросто вийде на поверхню й розіллється аж до Польщі, бо природній схил іде саме в західному напрямкові. Наслідки такого перебігу подій уявити собі важко, але, мабуть саме така перспектива зможе допомогти вирішенню проблеми.
Вже кілька років йдуть розмови про те, аби закрити "Сірку". Проте, за найскромнішими підрахунками, на закриття потрібно приблизно 200 мільйонів доларів і триватиме цей процес зо два десятки років. Ці цифри взяті не з голови: з польського боку існує подібне родовище, однак удвічі менше. Кілька років тому було розроблено проект його закриття, вартість реалізації якого становить 100 мільйонів "зелених". Щороку уряд виділяє 10 мільйонів і поступово підприємство ліквідується.
В нашому випадкові ситуація дещо складніша, проте й цьому можна зарадити, та ще й добувати потрібну кількість сірки. Адже просто так позбутися єдиного вітчизняного постачальника сировини для виготовлення сірчаної кислоти було б просто безголів'ям.
Саме тому спільно з районною державної адміністрацією було розроблено проект вільної економічної зони "Яворів", у якому "головною дійовою особою" є саме сірчаний комбінат. Адже існуючі потужності цього підприємства - просто унікальні. Якщо їх спрямувати в дещо інше русло, вважають автори проекту, то з такою розвиненою інфраструктурою Яворівщина за кілька років зможе перетворитися на такий собі "Клондайк". І, хоча, наразі, ця ідея не знаходить підтримки, її автори сподіваються на успіх.
Ми їхали майбутнім "Клондайком", сиріч Новояворівськом. Проминаючи сірі колони стандартних дев'ятиповерхових коробок, я згадував іншу розповідь - про те, чим зараз живе місто. Кваліфіковані фахівці, що залишилися без роботи розбрелися світом - хто до Польщі, хто до Сибіру, на золоті родовища, хто до Туреччини на базари. З певною гордістю мені розповідали, що десь там у Греції вже організувалася ціла яворівська колонія заробітчан. Та раптом наш "Москвич" різко загальмував, повернувши мене до дійсності - дорогою йшла поховальна процесія. Ховали батька працівниці "Сірки". Труну везла вантажівка від комбінату. "Зона", нарешті, випливла з підсвідомості. Разючою є аналогія: усе довкола сильно нагадує містечко Гармонт з твору "Пікнік на узбіччі". Туман, повсюдна сірість, похмурі й обтяжені проблемами виживання люди, що вириваються в інший світ, але не можучи в ньому прожити, повертаються до своєї Зони. Бракувало лише Редріка Шугарда з чарівною кулею...
Львів
