Задля піднесення України

Року від Різдва Христового 1687-го, 25 липня, загальною Козацькою радою «згідно зі звичаями і давніми правами вільними голосами» українським гетьманом обрано генерального осавула Івана Степановича Мазепу. Володарем гетьманської булави стала людина, якій судилося залишити найпомітніший після Хмельницького слід в історії козацької України. За 15-річне правління його попередника Івана Самой ловича на Гетьманщині, куди перемістився після лихоліття Руїни центр суспільно-політичного життя, стався ряд позитивних змін. Спираючись на здобутки Самойловича, новий гетьман — високоосвічена, що побувала у світах, і дуже багата людина — спрямував всю свою невичерпну енергію і матеріальні можливості на піднесення України. У ті часи в українському суспільстві набула поширення ідея Другого Єрусалима — Києва. Судячи з усього, нею керувався у своїй діяльності і гетьман Мазепа. З його іменем нерозривно пов’язаний ренесанс української культури, розквіт науки, літератури, образотворчого мистецтва, масштабне будівництво.

Важливою умовою процвітання України, її міжнародного авторитету Мазепа вважав приведення освіти до європейського рівня. У здійсненні цього задуму він, безперечно, користувався досвідом свого попередника на ниві меценатства «некоронованого короля України» князя Константина Константиновича Острозького (1526— 1608 р.р.) Спираючись на майже необмежені фінансові ресурси (Острозьким належало близько 40 замків, 100 міст і 1300 сіл), помножені на палкий патріотизм, князь присвятив своє життя захисту прав України, її традицій, віри. В умовах зростаючої експансії в Україну шляхетської Польщі, покатоличення та спольщення населення, 1576 р. в Острозі ним відкрито Слов’яно-греко-латинську школу, яку вже в 1579 р. іменують академією. Першим ректором Академії був письменник- полеміст Герасим Смотрицький, його наступником — майбутній патріарх Константинопольський і Александрійський Кирило Лукаріс. Певний час в академії працювали визначний письменник-полеміст Іван Вишенський та відомий діяч української культури Дем’ян Наливайко. Серед випускників академії — славетний гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний, автор першої граматики слов’янської мови Мелентій Смотрицький, визначний гуманіст того часу митрополит Київський Іов Борецький. Але зі смертю Константина Острозького для академії настали важкі часи. Якщо його старший син Януш (уже католик), виконуючи заповіт батька, ще утримував Острозьку академію та друкарню, то інші нащадки «славних прадідів великих» звели нанівець велику справу князя. 1636 р. академія припинила своє існування.

На цей час у Києві вже існувала Братська школа, що стала за митрополита Петра Могили колегією. Мазепа наполегливо добивася підняття статусу Могилянській колегії. 1701 р. згідно з царською грамотою вона офіційно визнана академією і, завдяки щедрій фінансовій підтримці гетьмана, невдовзі стала одним з провідних культурних центрів православного світу. У цьому найпрестижнішому учбовому закладі України міг здобути освіту кожний, незважаючи на його суспільний стан. Головними критеріями при наборі студентів були хист до навчання й бажання здобувати знання. У збудованому 1694 р. учбовому корпусі їх навчали грецькій та латинській мов, теології й філософії, літературі й історії, математиці, фізиці, астрономії високоосвічені викладачі, серед яких — майбутній місцеблюститель патріаршого престолу Російської імперії Стефан Яворський та вчений-енциклопедист, майбутній духівник Петра I Феофан Прокопович. Випускники академії нерідко займали найвищі церковні та урядові посади в Російській імперії. 1700 р. за зразком Могилянської колегії засновано колегію при Борисоглібському монастирі у Чернігові, приміщення для якої збудовано коштом Мазепи. Планувалося відкриття колегії у древньому Переяславі. У цій діяльності простежувалося прагнення гетьмана відновлювити таким чином провідну роль головних давньоруських городів, згадуваних ще у Х ст.

З добою Мазепи значною мірою пов’язане і відродження літописання. У козацьких літописах Самовидця, Грабянки і особливо в фундаментальному «Літопису Самійла Величка» висвітлювалися драматичні події на теренах України за Богдана Хмельницького та його наступників.

Чи не найважливішою складовою частиною багатогранної діяльності гетьмана стало церковне будівництво. Після загибелі Київської Русі будівництво монументальних культових споруд в Україні, зокрема на Придніпров’ї та Лівобережжі, практично не велося. За умов ординського панування, татарських вторгнень за литовської доби, переслідування православної церкви за Польщі, народних повстань та Руїни населення було в змозі лише підтримувати в більш-менш задовільному стані уцілілі давньоруські храми та будувати нові (незначні). Перелом стався за гетьмана Івана Самойловича. На його кошти почалося спорудження величного Троїцького собору в Чернігові, соборної церкви Мгарського монастиря під Лубнами. У цей час почав формуватися архітектурний стиль, що дістав назву «українське бароко». У ньому вдало поєдналися архітектурні особливості давньоруських монументальних кам’яних храмів чи дерев’яних культових споруд з елементами стилю бароко, різновиди якого поширилися по всій Європі.

За правління Мазепи вперше після часів Ярослава Мудрого Україна зазнала справжнього будівельного буму. Уже через рік iз лишком після приходу до влади він завершив розпочате Самойловичем будівництво соборної церкви Мгарського монастиря, згодом — Спаської церкви в цьому ж монастирі, а також Троїцького собору в Чернігові. За ініціативи гетьмана та його коштом з нечуваним розмахом велося спорудження величних кам’яних церков, реставрувалися древні храми, змінювалося архітектурне лице українських міст.

Безперечно, чільне місце у будівничій діяльності гетьмана посідав Другий Єрусалим — Київ — незмінна духовна столиця українського народу. У колишньому стольному граді Русі чимало споруд ще нагадувало про його величне минуле. Частину вцілілих давньоруських храмів відремонтував митрополит Петро Могила, інші лежали в руїнах. Відновлення величі давньої столиці Мазепа вбачав у реставрації храмів, що були своєрідними символами Київської держави. Протягом 1690—1697 р.р. повстала у барокових шатах капітально відремонтована «святая Софья, митрополья Русская». Майже одночасно проводилися масштабні роботи на ще одній визначній пам’ятці княжої доби — Михайлівському Золотоверхому монастирі. А в 1695— 1696 р.р. розширюється і невпізнанно змінює свою зовнішність головний храм Печерського монастиря — Успенський собор. Відремонтована й перебудована також споруджена в ХII ст. Троїцька надбрамна церква Печерського монастиря. Вносяться значні кошти на відновлення древніх Кирилівської церкви в Києві та Борисоглібського собору в Чернігові. Під час цих робіт зводяться нові бані й надбудовуються та позолочуються старі будiвлi (Софійський та Успенський собори), з’являються розкішні барокові фронтони й добудовуються нові галереї та нави, хоч, у цілому, інтер’єри зберігали характерні стилістичні риси храмів Древньої Русі.

Видатним досягненням будівничої діяльності Мазепи було спорудження нових монументальних храмів. Вони постають у Києві, інших містах одночасно з оновленням древніх церков. Визначні пам’ятки того часу в Києві — Богоявленський собор у Братському монастирі, Миколаївський собор у Пустинно- Миколаївському монастирі, церква Всіх Святих на Економічній брамі Печерського монастиря — на довгi часи стали взірцем у церковному будівництві. У конструкції Богоявленського (1690—1693 р.р.) і Миколаївського (1690—1696 р.р.) соборів відчувається значний вплив давньоруських монументальних храмів. У їхньому плані — подовжений прямокутник із шістьма стовпами, що ділили внутрішній простір на три поздовжні частини — нави. Увінчувалися церкви п’ятьма банями, західний фасад прикрашали дві вежі (як у древніх Софійському соборі у Києві та Спаському в Чернігові). Принципово нове конструктивне рішення застосовано при спорудженні церкви Всіх Святих (1696—1698 р.р.) У ній вперше втілено в камені конструкцію п’ятизрубних дерев’яних храмів. Цей самобутній, притаманний лише Україні тип культових споруд також став зразком збудованих на кошти Мазепи великого Вознесенського собору в Переяславі, Миколаївської церкви в Батурині, Петропавлівської — у Густинському монастирі під Прилуками, а також для пізніших храмів. Поруч iз церквами вперше на Гетьманщині будуються кам’яні дзвінниці (Софійський собор у Києві та Борисоглібський у Чернігові), монастирі обносяться потужними мурами (Печерський та Густинський монастирі).

Сфера діяльності Мазепи не обмежується лише значними містами, за його участю споруджується Успенський собор у Глухові, трапезні церкви у Мгарському та Густинському монастирях, Троїцька й Миколаївська церкви в Батурині, Покровська церква в Дігтярях. У документах засвідчено пожертви гетьмана на відбудову Монастиря св. Сави в Палестині. Значне будівництво велося в гетьманській столиці Батурині. У батуринському гетьманському палаці зберігалася визначна колекція зброї, а також велика бібліотека. 1708 р. після взяття Меншиковим Батуринської фортеці місто було зрівняне з землею, його населення було знищене. Тепер у селищі міського типу Батурині проживає понад три тисячі жителів.

Від тих часів минуло три століття. Частину споруджених чи обновлених Мазепою храмів знищено у роки войовничого атеїзму і лише пожовклі фотографії та старовинні малюнки залишилися пам’яттю про них. Ті ж, що дійшли до сьогодення, є гідним пам’ятником їхньому фундаторові.