Вічне полум’я непокори

Історія українського козацтва завжди була предметом особливо пильної уваги Москви. Скажімо, вірші Тараса Шевченка на цю тематику викликали переляк у царського самодержавства, яке цілком резонно побоювалося, що нагадування про часи Гетьманщини спонукає малоросів до боротьби за відновлення незалежної державності. За радянських часів, після хрущовської «відлиги», ця тема вважалася, по суті, закритою: спроба першого секретаря ЦК КП України Петра Шелеста написати у своїй книжці «Україно наша радянська» схвальне слово про Запорозьку Січ потягнула за собою не тільки нищівну рецензію в журналі «Комуніст України» й подальше огульне звинувачення автора — члена Політбюро ЦК КПРС в українському націоналізмі на спеціально організованих обласних партійно-господарських активах, а й звільнення його з усіх керівних посад.

•  Однак убити у свідомості широких мас привабливий образ козацтва як борця за народні права, стерти його з історичної пам’яті нашого народу не вдалося. Це особливо засвідчила друга половина 1980-х років, коли наше національне відродження поєднувалося не тільки з вимогами про відновлення законних прав української мови, а й величезним інтересом до історії українського козацтва. Наприклад, перше ж засідання студентської «Громади» в Київському університеті імені Т. Шевченка навесні 1988 р. було присвячене саме козаччині. По всій Україні тоді зароджувалися козацькі товариства, які організовували великі маніфестації на місцях героїчних подій, зокрема, на полі Берестецької битви. Або згадаймо про справді півмільйонну ходу українства на Хортицю в Запоріжжі. Хіба не ці акції залучали до боротьби за українську державність тисячі й тисячі громадян в усіх куточках України?

І хіба останній Майдан, Революція Гідності, де до бойових сотень записувалися вихідці з Луганська й Волині, Чернігівщини та Херсонщини, де перепалювалось у полум’ї все чуже, неприйнятне для українського єства, як, приміром, нав’язана нам шароварщина, а з диму пожарищ виростав загублений в останніх десятиліттях дух соборного державництва, не переконали нас, що козак — уособлення, синонім українця, що, за словами Павла Кашинського, «козацька свідомість жевріє в кожному українцеві». Зрештою, невже вона й донині не живе у серці українця в Донбасі, Таврії, Слобожанщині?

Згадати про все це змусила публікація Петра Кралюка «Як уникнути помилок минулого?» («День» № 212, 12 листопада 2014 р.), який хоче, щоб ми поглянули на українське козацтво крізь призму бачення пізнього Пантелеймона Куліша, що багато в чому нагадує писання Генріка Сенкевича й поставлені за мотивами його творів фільми в сучасній Польщі.

•  Справді, царська Росія намагалася дискредитувати українське козацтво. І допомагав їй у цьому і Куліш, який устигав тоді й про Тараса Шевченка сказати щось на догоду Москві. Але наше національне відродження супроводжується 1917 р. творенням новітнього козацтва по всіх теренах розселення українства. Навіть українізовані частини російської армії були названі іменами козацьких звитяжників: Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Петра Дорошенка, Петра Сагайдачного, Костя Гордієнка... Так сталося тому, що історична пам’ять народу зберегла зовсім інше сприйняття українського козацтва. Козацька ідея, як переконливо довело життя, підвищила здатність українця до творення власного самоврядування, з подальшою його еволюцією до державності, бо козацький світогляд масштабніший, а простий хлібороб, як підмітив свого часу Павло Кашинський, «думає вузькопросторово, не виходячи за межі своєї громади».

Відтак козацтво слід розглядати не як відірване від наших реалій чужорідне тіло, яким, до речі, як стверджує П. Кралюк, непогано скористалися Туреччина та її васал Кримське ханство. Найбільше скористалися з козацтва наші предки, адже саме завдяки йому в середині ХVII століття було відроджено українську державність, яку не варто називати авантюрою Хмельницького, як і шукати паралелі з нинішньою ситуацією в Донбасі.

•  Бо процес творення козацтва — цього нового суспільного стану розпочинається насамперед на західних землях, які опиняються під владою Польщі після падіння Галицько-Волинської держави, як протест проти насаджування чужого права, чужої релігії, чужої мови. Саме процес полонізації західних українських земель та соціальне гноблення з боку польської шляхти спричинили те, що найактивніша частина автохтонного населення цих регіонів залишає рідний край і перебирається на схід, де на вільних землях Дикого поля ці переселенці починають закладати нові поселення — слободи. Дещо згодом подібний процес започаткують уходники на промисли на дніпровські острови — переважно вихідці з басейну Прип’яті, Середнього Дніпра і Десни.

•  Несприятливе становище українських земель із середини XV ст. ускладнюється також постійними грабіжницькими нападами Кримського ханства. У вогнищах гинуть міста і села, тисячі й тисячі українського люду потрапляють у полон та рабство. І позаяк Польсько-Литовський уряд виявився безсилим проти навали орди, у найбільшій скруті опинилися уходники на степові промисли з Київщини, Поділля, Полісся та інших земель. Спускаючись у пониззя Дніпра для полювання та рибальства, вони опинялися найближче до хижих кочовиків, завжди першими приймали на себе їхні удари. Тож необхідність жити в постійній готовності до відсічі агресії орди змушувала їх гуртуватися спочатку в невеликі ватаги, а пізніше у доволі сильні воєнні дружини. Зрештою, історичні обставини, в яких опинилися українські землі після втрати нашим народом власної державності й посилення ординських нападів, стихійно творили збройну силу для самозахисту. На межі двох світів — осілого, хліборобського і войовничого, кочового — вона формувалась у сплаві обох традицій. Український хлібороб, щоби гарантувати життя своїй родині, захистити свою землю та оселю, змушений був, ідучи за плугом, тримати при боці шаблю. Відтак він засвоював войовничі прикмети, притаманні ординцям, не втрачаючи і своїх традиційних рис. Тож саме «у синтетичному сполученні обох характерів, — як справедливо зазначає Павло Кашинський, — склався новий тип української людини — козака».

Але згодом окремі збройні ватаги, які переховувалися на дніпровських островах і не мали скоординованого керівництва, розпочинають свого роду полювання за ординцями і по-грабіжницьки завдають превентивних ударів татарським і турецьким володінням у Північному Причорномор’ї. Кримський хан і турецький султан першими звернули увагу на ту збройну силу, яка утворювалася в пониззі Дніпра. Український літописець Г. Граб’янка пише про це: коли султанові розповідають про повстання в різних землях Оттоманської імперії, він і слухати не хоче. А коли говорять про українських козаків, то відповідає: «Мушу одним вухом слухати».

Таким чином, з козацтвом починають рахуватися, його остерігаються як сили, що здатна впливати на перебіг історії. Вона стане такою тоді, коли польський уряд доручить охороняти південні рубежі старості черкаському і канівському, князеві Дмитрові Вишневецькому. Він як нащадок стародавнього українського князівського роду мав насамперед громадянський обов’язок бути оборонцем південного порубіжжя.

І якщо історичні обставини складалися таким чином, що відродження української державницької традиції мало відбутися завдяки збройній силі козацтва, то нащадок турово-пинських Рюриковичів князь Вишневецький якраз і підходив на цю роль. Саме він міг очолити великий національний протест, що набирав критичної маси й міг вибухнути таким організаційним новотвором, який забезпечив би еволюційний поступ усього суспільства до повного відродження українства. Український князь Дмитро Вишневецький мав за собою не лише славний родовід — він був готовий до боротьби. Зрештою, це для нього було не чужим, бо засвоїв уже з родинного звичаю те кредо, яке набагато пізніше гетьман Іван Мазепа висловить так: «Же през шаблю маєм право».

•  Цю шаблю можна було вкласти в руки тим, хто мав з ним спільний дух — такі характерники були на Запорожжі. І князь Вишневецький пішов туди, де можна було згуртувати сильних духом. Це було «об’єднання людей одного духу, гарячої віри та випробуваного характеру. Людей ідеї», — якраз ці слова Д. Донцова найкраще характеризують запорозьку спільноту, яку згуртував на Хортиці Д. Вишневецький.

Постійні небезпеки, які підстерігали мешканців південних теренів, призвели до встановлення серед цього соціального стану особливих форм співжиття, а усвідомлення спільних інтересів підштовхувало до створення спільного проводу. Провід той мав бути національно свідомим, щоби почування маси були йому близькими, зрозумілими та прийнятними. І вкоренитися він мав саме там, звідки можна було глянути на всю Україну, аби найгостріше відчути її болі.

•  Саме з таких міркувань князь Вишневецький обрав на Запорожжі острів Хортицю — «проти кримських кочовищ». Саме тут він об’єднав розпорошені по дніпровських плавнях низовців, залучив до них той хліборобський елемент із межі Дикого поля, який уже набув хороших навичок військової справи. Отже, він визначив напрям творення власне української збройної сили, яка мала органічний зв’язок із землею. Таким був і вибір українського народу.

Зрозуміло, що перехід князя Вишневецького на постійний побут серед козацтва на дніпровських островах викликав резонанс у тодішньому суспільстві, особливо в урядових колах. У польських енциклопедичних виданнях часто обстоюється теза про те, що Д. Вишневецький пов’язав свою долю із запорозьким козацтвом безпосередньо на дніпровських островах «суто з амбітних намірів, для втілення яких мали послужити козаки».

Саме таким і був Д. Вишневецький, бо, витворюючи осібну організовану збройну силу там, де схрещувалися мусульманський та християнський світи, він першим усвідомив: захопленням під контроль геополітичних координат Північного Причорномор’я не лише започатковується відродження держави власного народу, а й виникає потреба застерегти його від грізної небезпеки, яка крилася в сусідстві з військовою могутністю Кримського ханства, якому протегувала надзвичайно сильна на той час Османська Порта.

•  За таких обставин у князя Вишневецького з’явилась ідея скористатися суперечностями між турками й поляками, щоб забезпечити Україні сприятливий для неї перебіг подій. Дедалі очевидною ставала спроба звернутися з пропозицією про свого роду оборонний союз до Блискучої Порти. Поїздка Вишневецького до Константинополя, де він мав зустріч із самим султаном, дає підстави стверджувати про те, що цією акцією українське козацтво було виведено на арену міжнародних відносин. Безумовно, це був доволі помітний крок у майбутньому процесі відродження української держави — зі збройною силою якої, котра тільки-но творилася, уже рахувалися.

•  Саме період історії козацтва, коли на його чолі стояв князь Дмитро Вишневецький, був визначальним, оскільки він узяв на себе місію згуртувати його з колишніх утікачів від соціальних та релігійних утисків. У тому якраз і виявилася його державна та військова далекоглядність. Саме він, усупереч намаганням польського уряду тримати дніпровську вольницю в цілковитому підпорядкуванні, почав відособлювати запорозьке козацтво в автономну від польсько-литовської держави організацію, а згодом і в самостійну, поступово висуваючи її на арену міжнародних відносин.

Важливим внеском князя Д. Вишневецького в закладення підвалин української державності було його спрямування до територіального поширення вольностей Війська Запорозького на схід і південь. Мабуть, з огляду саме на це польський король Стефан Баторій змушений був при укладенні першого реєстру погодитися закріпити за козаками на вічне володіння «місто Терехтемирів з монастирем і перевозом, крім складового старинного їхнього запорозького міста Чигирина, і від того міста Терехтемирова на низ понад Дніпром рікою до самого Чигирина і запорозьких степів, до земель прилеглих, з усіма на тих землях насадженими містечками, селами, хуторами, рибними по тому березі в Дніпрі ловами та іншими вгіддями, а вширину від Дніпра на степ, скільки тих містечок, сіл і хуторів землі здавна перебувало».

•  Отже, запорожці вимагали закріпити за ними ті землі, які вони вже освоїли. І коли йдеться про ту територію, на якій українське козацтво з початку 50-х років ХVІ ст. боролося проти степової орди, то це не лише власне Подніпров’я, а й басейни Орелі, Берестової, Конки, Кальміусу, Сіверського Дінця. Адже саме там український князь закладав свої похідні табори, на місці яких у майбутньому виростали постійні поселення, що увічнювали й ім’я свого засновника. Яскравим прикладом у цьому плані є розташовані на Сіверському Дінці в межах нинішньої Ростовської області Російської Федерації хутори Верхній Вишневецький та Нижній Вишневецький.

Але навколишні хутори й зимівники, особливо на правому березі Дону, куди згодом, у Новочеркаськ, переміститься і круг Війська Донського, залишатимуться з українськими традиціями та духовністю. Вони стануть своєрідним притягальним ядром для тих запорожців, котрі перейдуть сюди на постійне проживання, а також пізніших українців-переселенців, які візьмуться за хліборобське освоєння приазовського степу. Зрештою, не в останню чергу завдяки цьому наш народ зможе заявити про своє право на ці землі.

Діяльність Д. Вишневецького була спрямована на соборницьке усвідомлення українського козацтва, пов’язування його діяльності з усіма землями, які належали ще у Княжу добу українському народові — від Волині та Буковини до Середнього і Нижнього Подоння і далі аж на Кубань, де колись існувало Тмутараканське князівство.

Зі здобичницьких ватаг, котрі досить швидко розпорошували свою енергію зазвичай на задоволення матеріальних потреб, що могло невдовзі призвести до боротьби за переділ впливу на окремі регіони, князь Д. Вишневецький своєю жертовністю, по суті, почав творити ту лицарську касту, яка виявилася готовою до служби рідному народові, обороняючи слабкого. Школа козацького виховання виявилася настільки новаторською, що її почали наслідувати скрізь.

•  Але водночас українське козацтво бере на себе функцію національного проводу, його старшина трансформується в еліту рідного народу, оскільки він залишився фактично без власного проводу — близько 300 родів руської шляхти й аристократії після Кревської унії пішли на службу до поляків, відрікаючись від українства. Зрештою, козацтво поряд з гаслом боротьби за волю кидає клич за віру на всіх етнічних землях нашого народу. Ця традиція розгорнулася в роки Хмельниччини промовистими заявами самого гетьмана: «Тепер воювати буду о віру православную нашую. Поможет мі то чернь всяя по Люблин і Краков, которой я не одступлюсь, бо то права рука нашая, — люди, коториє холопства не витерпів, ушли в козаки... За границю на войну не пойду, шаблі на турків і татар не поднесу. Досить нам на Україні та Поділлі й Волині; тепер досить достатку в землі і князстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи...»

Стояв на цьому Богдан Хмельницький і 1656 року, коли нагадував московському цареві, де західний кордон українського народу: «по Віслу ріку був, аж до угорського...» Це розуміла й козацька старшина. Зокрема, генеральний писар Богдана Хмельницького Іван Виговський, готуючи до підписання українсько-шведський договір, заявив 18 січня 1657 р. шведському послові Веллінгу, що козацька старшина не збирається «вступати ні в які трактати, доки королівська величність (Карл Х. — В. С.) не визнає за нами право на всю Стару Україну або Роксолянію, де грецька віра була і мова ще існує — до Вісли. Аби вони могли затримати, що своєю шаблею здобули, і були б осміяні, коли б не вернули собі при нинішній нагоді того, що було ними втрачено і несправедливо у них забрано...»

•  Ідея українського соборництва набуває серед народних мас такого поширення, що після смерті Великого Богдана козацька рада постановила 1658 р. зажадати за умову підписання Гадяцького трактату «домагатися насамперед удільного Руського князівства, при нім воєводств: волинського, руського, подільського і белзького в короні, а в князівстві Литовськім Пинська, Бихова, Стародуба, Овруча та чимало інших земель...»

Напевно, це теж не варто вважати авантюрою.

Так, українське козацтво, його старшину є за що критикувати. Скажімо, того ж ватажка запорожців Івана Сірка, котрий дуже часто діяв за підказками московських воєвод на шкоду українській державності. Справді, Україна козацької доби здатна одержувати перемоги, але не вміє їх закріпити, як влучно зауважив О. Лащенко. Свої полки водить під Хотин рятувати Польщу, а коли сама повстає проти Польщі, перемагає і валить її, коли в ногах козацького гетьмана лежала Варшава, не має відваги наступити на їхній маєстат, «переговорює за збільшення кількості реєстрових полків та місце митрополита в польському сеймі...»

•  Козацька доба не спромоглася закріпити за собою і Києва, а бані Батурина й Чигирина «не дотикаються неба». Відтак занепад козацького Києва йде поряд із занепадом усвідомлення нацією «свого місця у всесвіті, втрати відчуття нації безпосередності свого зв’язку з Богом — нація перестає бути собою, стає неповною нацією, колективом, що його поєднує в одне ціле вже більше первень пасивний (спільнота фізична), ніж первень активний (спільнота вольова). Робимось поступово народом селянським і тим самим народом неісторичним: наша культура поступово перестає бути культурою національною, стає культурою суто народною, духове життя наше відходить в провінцію, замикається селом, досконало володіємо деревом, натомість вже не маємо сил, щоб опанувати камінь. Відступаємо з городів своїх, і городи наші заповнює чужоземна тьма».

І хоч народні маси ще жеврітимуть живим вогнем, вибухаючи раз по раз, ще з’являються сміливі вірою та високою мудрістю ватажки, але вже не збудують вони греблі, яка «революційну повінь зібрала б у єдине річище, не мають над собою бані, яка запричастила би ці маси духовні, веж, які переможно сформували би і вивели їх до висот...» І так буде аж до початку ХХ століття, коли козацька свідомість відродиться в українській національній революції.

•  Козацька ідея і сьогодні продовжує виховувати в українцеві почуття честі, відповідальності перед цілим народом, зрештою, відчуття національної гідності. Саме вона позбавляє його почуття меншовартості, нав’язуване нам упродовж багатьох століть. Козацтво повернуло українському народові упевненість у його високій внутрішній моральності, встановило нові норми поведінки, де козак козакові — брат, таким чином, виховувало почуття солідарності.

Так, більшовицькій владі протягом багатьох десятків років удалося стерти з пам’яті значної частини українства історичну заслугу перед нашим народом військ Української Народної Республіки та формувань Української повстанської армії, представляючи їх як бандитів, погромників, сьогодні російська пропаганда намагається під цим шаблоном подати й священну боротьбу українських вояків, які, наслідуючи славні традиції козацтва, захищають територіальну цілісність нашої держави в Донбасі.

•  І тоді як «козацька свідомість жевріє в кожному українцеві, а цю тліючу іскру треба роздмухати тільки, щоб спалахнуло велике полум’я в його душі й керувало його думками та його почуваннями», не зовсім зрозуміло, з якою мотивацією ми самі розпочинаємо інформаційний штурм тієї ще єдиної своєрідної української барикади, якою гордимося і перед усім світом, бо вона стала не тільки нашим, а й всесвітнім феноменом.