«Неформатний» міністр оборони з України

Родіон Якович Малиновський, який обіймав пост радянського міністра оборони майже дев’ять років, напевно, найзагадковіший із радянських маршалів. Він не залишив мемуарів. Про нього до цього часу не написано скільки-небудь достовірної біографії. Малиновський був незаконнонародженим і нічого не писав в анкетах про свого батька, з приводу якого до найостаннішого часу висловлювалися різні версії, включаючи єврейську і караїмську. Остання, мабуть, була пов’язана з відомим караїмським богословом XVII століття Йосефом бен Мордехаєм Малиновським. Батька Малиновського зараховували до чоботарів, слюсарів, землемірів або купців. Але, як мені вдалося встановити, все було набагато цікавіше. Голові Центральної виборчої комісії Миколі Швернику 1954 року надійшов донос від першої дружини маршала Лариси Миколаївни Малиновської, уродженої Шарабарової. Вона стверджувала, що «батько його начальник жандармського управління Одеси латиш Яків Бургонь (за точність прізвища не ручаюся)». Одразу ж наголошувалося, що дід Малиновського, батько його матері Варвари Миколаївни був управляючим маєтком. Мати Родіона теж була зовсім не батрачкою, як він писав в автобіографії, а економкою в маєтку графа Гейдена Сутиськи в Тиврівській волості Вінницького повіту і навіть мала власний виїзд. Вона походила з селян Брацлавського повіту і була православною. Можна передбачити, що рід Малиновських був із тієї частини польської шляхти, яка втратила дворянство після приєднання Правобережної України до Російської імперії і значною мірою прийняла православ’я.

• Що ж до батька, то в Одесі, де 10 (22) листопада 1898 року народився майбутній маршал, жодного жандармського полковника Якова Бургоня ніколи не було, зате був полковник армійської піхоти Яків Іванович Бунін, який у 1882—1902 роках обіймав посаду одеського поліцмейстера. Довше за нього на цій посаді не протримався ніхто. Лариса Миколаївна ніколи не була в Одесі і прізвище одеського поліцмейстера могла почути лише від чоловіка. А якби вона вигадала історію, то назвала б прізвище поліцмейстера правильно.

Батько Малиновського походив із потомствених дворян Тамбовської губернії. Яків Іванович ще юнкером брав участь у Севастопольській обороні і був контужений під час останнього штурму міста. Він 1866 року перейшов на поліцейську службу, вершиною якої стало призначення одеським поліцмейстером. Найбільший порт Російської імперії був хлібним місцем для поліції і чиновників. Яків Іванович пережив чотирьох градоначальників і, судячи з усього, користувався високим заступництвом. В одному з чисельних доносів, що надійшли на Буніна, датованих 1888 роком, його статки оцінювалися в 500 тис. рублів. Якщо ця оцінка правильна, то до моменту відставки Яків Іванович, напевно, був мільйонером. Побічно це підтверджують спогади його старшої дочки Наталії, яка успадкувала значні статки у цінних паперах, що 1917 року пішли прахом. Окрім незаконного Родіона, у Якова Івановича було п’ятеро законних дітей. Протегував Буніну сам Костянтин Побєдоносцев. Коли 1901 року 63-річний Яків Іванович подав прохання про відставку через хворобу, саме Побєдоносцев клопотав про те, аби при відставці Яків Іванович отримав звання генерал-майора і йому було призначено посилену пенсію. Остання потрібна була Буніну лише як знак визнання його заслуг. Коштів у нього було більш ніж достатньо. 17 лютого 1902 року Яків Іванович був звільнений зі служби у званні генерал-майора. Він помер наприкінці 1902 року у віці 65 років. Мати Малиновського була молодша за Якова Івановича на 42 роки і народила Родіона у віці 19 років.

• Незабаром після народження майбутнього маршала відправили до родички матері Віри Миколаївни Малиновської, якій тоді було близько 50 років. Вона була лікарем і викладачем в Маріупольській жіночій гімназії В.Є. Остославської та, ймовірно, також у дитячому притулку. Велику частину часу вони жили в Маріуполі, де Родіон, імовірно, вчився в гімназії або в реальному училищі, а літо проводили в маєтку Віри Миколаївни Старий Білоус під Черніговом. Там старожили пам’ятали її та Родіона Яковича ще в 1960 роки. І саме тут майбутній маршал вивчив українську мову й українські пісні, які полюбив на все життя. У радянських анкетах він незмінно писався українцем.

Родіон 1913 року, не закінчивши навчання, залишив Віру Миколаївну, мабуть, дізнавшись, що вона — не його рідна мати. Малиновський виїхав в селище Кліщів Тиврівського повіту, де його мати жила зі своїм чоловіком, колишнім лакеєм графа Гейдена Сергієм Залісним, який був лише трохи старший за Родіона. З вітчимом він не порозумівся і виїхав до родичів в Одесу. Там Малиновський працював прикажчиком у галантерейній крамниці купця Припускова. А в липні 1914 року вирушив добровольцем на фронт у складі 256-го Єлісаветградського піхотного полку.

Там він став кулеметником і в березні 1915 року був нагороджений Георгіївським хрестом IV ступеня за бій у Кальварії. Після поранення його відправили до російського експедиційного корпусу у Францію, врахувавши непогане знання французької. Тут у складі 2-го Особливого полку 1-ї Особливої бригади Малиновський у квітні 1917 року був поранений біля форту Брімон і нагороджений георгіївською медаллю. Малиновський брав участь у повстанні солдатів у таборі Ля-Куртин, проте покинув табір разом із багатьма іншими солдатами ще до початку каральної експедиції та жодним репресіям не піддався. Наприкінці 1917 року Родіон вступив у російський Легіон честі, підрозділ французького Іноземного легіону, куди вступили солдати й офіцери експедиційного корпусу, які побажали продовжувати війну з Німеччиною. Єфрейтор Малиновський обійняв офіцерську посаду командира кулеметного взводу. За хоробрість і вмілі дії в бою при прориві лінії Гінденбурга він отримав французький Військовий хрест зі срібною зіркою і Георгіївський хрест III ступеня. При розформуванні легіону Честі навесні 1919 року Малиновський, мабуть, отримав звання прапорщика і в серпні на пароплаві відплив із Марселя до Владивостока в армію Колчака.

• У п’єсі Малиновського «Подвиги життя», присвяченій повстанню в Ля-Куртині, автобіографічний герой Петро Стьопін прибуває в колчаківську армію з офіцерським послужним списком сотника Ординцева, організовує повстання в запасному батальйоні і переходить до «червоних». У реальності Родіон Якович повстання не влаштовував, але до «червоних» перейшов у середині листопада, причому мало не загинув через французькі документи і французький хрест. «Червоний» роз’їзд, який зустрів його під Омськом, вже збирався знищити майбутнього маршала, благо і кущі були поруч. Тоді Родіон став брудно лаятися. Червоноармійці трохи зніяковіли, і один із них врешті-решт погодився відвести Малиновського в штаб. Там знайшовся лікар, який знав французьку і підтвердив, що Родіон служив солдатом у французькому Іноземному легіоні.  Виникає питання, як він зміг дістатися від Владивостока до Омська без російських документів. Швидше за все, документи були, але не ті, які варто було б показувати «червоному» роз’їзду.

• Так почалася служба Малиновського інструктором кулеметної справи в 240-му стрілецькому полку Червоної Армії. Йому пощастило, що вдалося приховати службу у «білих», яка серйозно утруднила б кар’єру в «червоних» і загрожувала репресіями. Малиновський поступово росте в посадах і званнях. В Іркутську 1925 року він одружується з Ларисою Шарбаровою, 1930 року закінчив академію імені Фрунзе. З січня 1937 по травень 1938 року полковник Малиновський перебуває в Іспанії як військовий радник командира 3-го корпусу, потім — як радник командувача Маневреної армії Арагонського (Східного) фронту і радник командувача Арагонського фронту. Його заслуги були оцінені орденами Леніна і Червоного Прапора. Малиновського призначили комбригом і відправили до Білоруського військового округу помічником армійського кавалерійського інспектора по оперативному відділу. Проте у вересні 1939 року, перед самим радянським вторгненням до Східної Польщі, Малиновського раптово перемістили зі штабу БВО старшим викладачем кафедри служби штабів Військовій Академії РСЧА імені Фрунзе. Можливо, йому не цілком довіряли через польське прізвище. Ймовірно, зіграли свою роль і доноси на Малиновського, що надійшли від майбутнього маршала Радянського Союзу Пилипа Голікова, від майбутнього маршала артилерії Миколи Яковлєва і від майбутнього генерал-лейтенанта військ зв’язку Івана Найдьонова. Доносам, на щастя, не дали хід, але підозріння залишилися. Проте всі атестації на Малиновського були лише позитивними, а в червні 1940 року йому було присвоєно звання генерал-майора, тоді як переважна більшість комбригів атестувалася полковниками. Вочевидь, Малиновському протегував новий нарком оборони Семен Тимошенко.

• У зв’язку з підготовкою нападу на Німеччину влітку 1941 року формувалося багато нових дивізій, корпусів і армій. Як згадував колишній начальник штабу Одеського військового округу (майбутньої 9-ої армії) Матвій Захаров, Тимошенко обіцяв призначити його командуючим корпусом і в березні 1941 року додержав слова. З’явився проект наказу про призначення Захарова командиром 48-го стрілецького корпусу в Бессарабії, а Малиновського — начальником штабу Одеського округу. Проте командуючий округом Яків Черевиченко заперечував проти відходу Захарова, і його залишили на колишньому місці, а Малиновського поставили на чолі 48-го корпусу. З точки зору подальшого росту в умовах війни, що насувалася, посада комкора була перспективнішою за посаду начальника штабу армії, яких набагато скупіше підвищували в чинах і посадах. Головне ж, треба було проявити себе. І Малиновський у перші ж місяці війни показав себе з найкращого боку. Його корпус наполегливо бився проти румунських військ, а з Уманського котла лише зі складу 48-го корпусу вдалося вивести декілька боєздатних частин. Не дивно, що вже в серпні 41-го Родіон Якович став командуючим 6-ю армією, а в грудні — командуючим Південним фронтом.

• Він успішно воював аж до травня 1942 року, коли його фронт був розбитий у невдалій Харківській операції і значна частина радянських військ потрапила в оточення. Однак головна провина за поразку була не на Малиновському, а на головнокомандуючому Південно-Західним напрямом Тимошенку, який недооцінив загрозу удару противника від Краматорська і запізнився з припиненням наступу на Харків. Після цього війська Південного фронту залишили Новочеркаськ і Ростов-на-Дону, що викликало знаменитий сталінський наказ № 227. Але великих наслідків для Малиновського ці невдачі не мали. Його тимчасово понизили до командувача армії, але дали можливість реабілітуватися. У грудні 1942-го — січні 1943 року 2-а гвардійська армія Малиновського розбила котельниківське угрупування німців і тим позбавила 6-у армію Паулюса останніх шансів на прорив зі Сталінградського «котла». І надалі в Малиновського були лише перемоги. Щоправда, коли битися доводилося проти німців, вони давалися дорогою ціною. Так, у період з 20 грудня 1942-го до 20 січня 1943 року 2-га гвардійська армія втратила близько 102 тис. людей убитими, пораненими і полоненими, тоді як німецька 4-та танкова армія, що протистояла їй, втратила за той же період лише 3897 осіб, включно з 933 убитими і 206 зниклими безвісти.

У лютому 1943 року Малиновський знову очолив Південний фронт і отримав звання генерал-полковника, але вже в березні очолив Південно-Західний фронт, в жовтні 1943 року перетворений на 3-ій Український фронт. А з 24 квітня 1944 року і до кінця війни він командував 2-им Українським фронтом. У квітні 1943 року став генералом армії, а 10 вересня 1944 року -маршалом.  Малиновському довелося звільняти Донбас, а потім — Південну Україну, зокрема і рідну Одесу. Потім настала черга Румунії, Угорщини, Австрії і Чехословаччини. Найуспішнішою операцією Малиновського, що увійшла до анналів військового мистецтва, стала Яссько-Кишинівська, проведена в останній декаді серпня 1944 року. Під час її були оточені і знищені основні сили німецько-румунських військ, що входили до складу групи армій «Південна Україна». В результаті Румунія перейшла на бік Антигітлерівської коаліції. У цій битві 2-й Український фронт Малиновського і 3-й Український фронт Федора Толбухіна налічували 1314 тис. осіб, а група армій «Південна Україна» Йоханнеса Фріснера — 658 тис. осіб, з яких половину складали румуни, які після перевороту 23 серпня в Бухаресті припинили опір. 1870 радянським танкам і САУ німці і румуни могли протиставити лише 300 танків і штурмових знарядь, а 2200 літакам — лише 445.  Майже всі танкові дивізії з Румунії довелося перекинути в липні — серпні до Білорусії, де була розгромлена група армій «Центр». Коли б не зрада румунів, оточеним під Яссами, можливо, вдалося б прорватися. Але розрив Румунії з Німеччиною все одно був вирішений наперед. Адже групі армій Фріснера в будь-якому разі довелося б відступити до Угорщини, де румунським військам нічого було робити. В ході Яссько-Кишинівської операції, за нашими оцінками, радянські війська втратили близько 134 тис. осіб, зокрема близько 40 тис. безповоротно. Німецькі ж втрати перевищили 270 тис., зокрема не менше 252 тис. убитими і полоненими. Втрати румунів точно невідомі, але лише полоненими вони втратили близько 139 тис. осіб. Співвідношення втрат в Яссько-Кишинівській операції було найсприятливішим для Червоної Армії за всю війну.

• Взагалі в битвах, які проводив Малиновський, співвідношення втрат для радянських військ було набагато краще у порівнянні з битвами інших радянських маршалів, бо йому часто доводилося битися проти румунських і угорських військ, а при облозі Будапешта — проти другочергових німецьких частин. У Будапешті був знищений або полонений 78-тисячний гарнізон (зокрема близько 41 тис. німців), і лише близько тисячі німців змогли прорватися. Втрати військ Малиновського були значно менші. Для порівняння: війська Толбухіна, яким у першій половині березня 1945 року довелося відбивати наступ 6-ої танкової армії СС біля Балатону, втратили убитими і полоненими в 14,5 разу більше солдатів, ніж німці. Малиновський, між іншим, пропонував зірвати цей контрнаступ за допомогою наступу на Відень 6-ої гвардійської танкової і 9-ої гвардійської армій на його фронті, але його не послухали. В результаті 6-а гвардійська танкова армія була перемелена в боротьбі з танкістами Зеппа Дітріха, і після переформовування її все одно довелося кинути в наступ на Відень на фронті Малиновського.

• Раніше, в лютому, Родіон Якович сам постраждав від 6-ї танкової армії СС, дві дивізії якої разом із іншими німецькими військами ліквідовували плацдарм 7-ї гвардійської армії за річкою Грон, націлений на Відень. У зв’язку з цим вийшов грізний наказ Ставки, після якого Малиновський учив підлеглих генералів на партактиві фронту: «...Знати філософію треба, але безпосереднє завдання — розбити нам зараз ворога, не можна забувати. Вирішального значення філософія зараз не має (сміх у залі). Якщо у нас погано буде підготовлена артилерія для прориву, якщо ми погано підготуємо і підведемо танки і вони у нас падатимуть з моста у Дунай, як був недавно такий факт, тут жодна філософія і жодне «зерно» не допоможуть...» Відчувається, що маршал до марксистсько-ленінської філософії ставився досить скептично. Радянську владу він не дуже любив, але приймав як даність. До 1917 року певні кар’єрні перспективи в Малиновського були, але навряд чи йому світило генеральство. А, з іншого боку, при Совєтах доводилося приховувати низку фактів біографії.

Після перемоги над Німеччиною Малиновський командував Забайкальським фронтом і завдав вирішального удару по японській Квантунській армії, здолавши Великий Хінган. За це 10 вересня 1945 року він був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Потім аж до 1956 року Родіон Якович командував військами на Далекому Сході. 1946 року одружився з медсестрою Раїсою Яківною Кучеренко, з якою познайомився в роки війни. А в березні 1956 року став головкомом сухопутних військ і першим  заступником міністра оборони. Хрущову потрібна була противага Жукову, оскільки він знав, що обидва маршала ненавидять один одного. Ще 1954 року Малиновський попереджав Хрущова про «бонапартизм» Жукова. У жовтні 1957 року Малиновський активно брав участь у розкритті змови Жукова, що збиралася за допомогою школи диверсантів захопити владу. Виступаючи на партактиві Міністерства у справі Жукова, він підкреслив: «Я 30 років працюю з Жуковим. Він самовладна, деспотична, безжалісна людина. Я вирішив йти із ним працювати. Вирішив: якщо він грубіянитиме — я теж грубіянитиму. Якщо сваритиметься — я сваритимуся. Битиметься — я йому дам здачі. Він до мене ставився з великою повагою, правильніше — ввічливо. Тому я нічого до нього особисто не маю. Але я бачив, з яким неймовірним хамством ставився Жуков до низки людей, зокрема до кремезних вольових людей». Малиновський став наступником Жукова в жовтні 1957 року і залишався міністром оборони аж до своєї смерті 31 березня 1967 року. При ньому радянська армія стала сучасною армією з ракетно-ядерним озброєнням, атомними підводними човнами, надзвуковою авіацією.

• Прямих доказів того, що Малиновський віддавав наказ про розстріл робітників у Новочеркаську, немає, але саме він призначив генерала Іссу Плієва, який командував розстрілом у Новочеркаську, керувати експедиційним корпусом на Кубі під час Карибської кризи. Але рішення про застосування сили, звичайно, приймав не Малиновський, а особисто Хрущов. І, можливо,  наказ про розстріл робітників, так само як і провал ракетного десанту на Кубі, стали причинами активної участі Малиновського у поваленні Хрущова. Родіон Якович говорив: «Не можна так чинити з армією!» — маючи на увазі не лише бездумні скорочення, але і новочеркаський розстріл.

Малиновський був хороброю людиною, від куль і снарядів не ховався, був тричі поранений (останній раз — вже будучи командуючим фронтом), ніколи не грішив, на відміну від Жукова, привласненням трофейного майна і намагався боротися з грабунками і насиллям, які чинили його війська (а тут жоден фронт не був винятком). Родіон Якович ніколи не матюкав підлеглих і не загрожував ним розстрілом. І воював він краще за інших маршалів. Думаю, що український народ може гордитися цим воєначальником.