Храм Премудрості Божої: північна перлина

Історія, хоча й завжди й не в усьому справедлива, часто-густо залишає видатні явища культури, духовного та політичного життя неначе «у тіні» своїх попередників — суперників або першовитоків. Усі, або принаймні переважна більшість українців знають, мають певне уявлення, чи, бодай, щось чули про знаменитий київський собор Святої Софії, зведений великим князем Ярославом Володимировичем (Мудрим); не так мало людей (хоч і, можливо, менше порівняно з київським шедевром) обізнані з історією створення та подальшою драматичною долею Святої Софії Константинопольської — першовитока і грандіозної вершини світового християнського мистецтва, спорудженої імператором Візантії Юстиніаном у 30-х роках VI століття н. е. Йдеться, поза сумнівом, про найвищі здобутки європейської та вітчизняної культури.

• Історія ж третьої Софії — у Новгороді — відома (є підстави так думати) дещо менше. А ця північна перлина давньоруського зодчества, створена під безпосереднім впливом художніх та мистецьких ідей творців перших двох Софій — особливо й одразу відзначимо той факт, що ініціатива і заслуга будівництва новгородської Святої Софії належать старшому синові Ярослава Мудрого, Володимиру, хоча, поза сумнівом, цю справу підтримував особисто і сам Ярослав, — заслуговує на нашу пильну увагу. Сучасні російські історики стверджують, що йдеться про «найдавнішу церкву на території Російської Федерації, побудовану слов’янами», про головний православний храм Великого Новгорода. Але питання не лише в цьому. Новгородська Софія була впродовж понад чотирьох століть (від часу спорудження — 1045 — 1050 роки і до завоювання Новгорода військами московського великого князя Івана ІІІ 1478 р.) центром духовного життя цієї великої демократичної держави середньовіччя, цієї «колыбели вольности славянской» (Рилєєв). І центром духу, і символом нескореності, і політичним осередком. Саме тут, на площі перед Софією, в ХІ — ХV століттях збиралося незабутнє новгородське віче (так само, як збиралося віче у Києві перед своєю Святою Софією), яке реально стало вищим органом влади «Господина Великого Новгорода», затверджувало і знімало князів, змінювало закони, розглядало найважливіші політичні, торговельні або судові проблеми.

• Саме там упродовж століть зберігалися добре відомі вільним громадянам новгородські грамоти, в тому числі й славнозвісні «грамоти Ярославові» — стародавні писані документи, затверджені Ярославом Мудрим, котрі регулювали базові правовідносини у Київській Русі (і, зокрема, в Новгороді як її складовій частині), гарантуючи вільним громадянам недоторканність особи, майна, житла, певним чином (як це було можливо в середньовіччі) захищаючи їх від свавілля держави (точніше — від захланності державних чиновників!), навіть де в чому обмежуючи владу князя. Щодо Новгорода, ці грамоти за своїм змістом ішли далі у своєму демократизмі (за критеріями доби, безперечно), аніж щодо будь-якого іншого міста Київської Русі. Саме це й визначало їхнє величезне значення для життя славетного міста.

• Ба, більше: недарма серед новгородців ХV — ХVІ століть (тобто тих трагічних часів, коли цю республіку було розтерзано деспотичними лещатами Івана ІІІ та Івана ІV Грозного — московських деспотів) був поширений вислів: «Де Свята Софія, там і Новгород». Інакше кажучи, для громадян республіки Новгородської померти за Святу Софію означало померти за Новгород — вони не розмежовували ці два поняття, і мали рацію. Чи може бути вищою й значимішою роль культурного пам’ятника в суспільному житті? Але і це ще не все: тут же, у сховищах Софійського собору, впродовж віків зберігалася новгородська казна (скарбниця) — основа економічної могутності міста; собор також став і місцем збереження найцінніших книг і святих ікон Новгорода.

• Отже, його історія завжди була невіддільною від важкої, трагічної історії Новгорода Великого. Спадщина цієї дивовижної держави, де (теоретично, принаймні) кожен дорослий вільний громадянин (і жінки теж) мав право голосу в державних справах (приходь на віче й висловлюй свою думку), де князі (з 1136 р. їхня влада стала мінімальною: громада могла будь-коли висловити «вотум недовіри» правителеві, а з ХІІІ століття функції глави держави фактично перебрав посадник, обраний народом) не були повновладними володарями навіть у «найкращі» для себе часи, а мусили шукати прихильності народу. Бо інакше могли бути вигнаними. (До речі, Володимир Ярославич, син великого князя Ярослава Мудрого, таку прихильність здобув: запальний, гарячий, проте справедливий, чесний, хоробрий: у 23 роки ходив походами на Константинополь, щоправда, не дуже вдало. Проте великий князь Ярослав вважав саме свого старшого сина Володимира майбутнім спадкоємцем на престолі в Києві: а поки що залишив «кронпринца» владарювати в Новгороді, як було традиційно заведено і як він сам князював там же свого часу — нехай засвоює непросту науку управління державою...)

СВЯТІ КОНСТАНТИН ТА ЄЛЕНА. ФРЕСКА НОВГОРОДСЬКОГО СОФІЙСЬКОГО СОБОРУ, ХІ АБО ПОЧАТОК ХІІ ст.

• Віче новгородське, хай віддалено, але нагадує (в історії немає абсолютних паралелей, проте...) і наше київське віче часів розквіту Давньої України-Руси, і козацькі ради ХVІ — ХVІІ стст. з їхньою вулканічною непокорою, органічним волелюбством (але й, ніде правди діти, з органічною недовірою до будь-якої влади). Отже, чути щось рідне, непокірливо-слов’янське (до речі, війська Ярослава Мудрого під час походів літописці зазвичай розділяли на три частини: варяги — скандинави; «словени» — вони ж новгородці; «русь» — вони ж кияни (!). Є підстави гадати, що незламні новгородці нерідко вчиняли упродовж ХІІ — XV стст. «революцію гідності» (між іншим, свої олігархи, свої заможні люди в них теж були, і саме вони, траплялось, впливали на перебіг віча й були дуже поступливими щодо вимог східного сусіда. Так, читачу, того самого сусіда...). Аж доки їхню республіку не підкорив у 1471 — 1478 рр. володар московський Іван ІІІ (а очолила спротив йому унікальна жінка — посадниця Новгородська Марфа Борецька), а потім — потопив у крові цар Іван ІV Грозний. Цікаво, що й про Марфу Посадницю (в однойменній повісті), і про люті звірства царя Івана (в «Истории Государства Российского») яскраво розповів... імперський історик Микола Карамзін, і розповів так, що численні вороги одразу стали писати доноси імператорові Олександру І: Карамзін, мовляв, таємний республіканець... Звичайно, Микола Михайлович таки був «імперським» істориком, але людиною особисто порядною, щиро бажав бути вірним історичній правді і Новгороду гаряче співчував, «тирана» ж (це — дослівно його оцінка) Івана Грозного ненавидів. А ось товариш Сталін дивився на лютого царя зовсім інакше; та й зараз деякі «прикормлені» російські історики забувають уроки Карамзіна...

• Але повернімось до історії Святої Софії Новгородської — тієї Софії, де 1471 р. молилися люди, просячи у Бога відвернути від їхнього краю агресивні війська Московії. 1045 р. немолодий уже великий князь київський Ярослав Мудрий та його дружина, княгиня Ірина (Інгегерда) попрямували до Новгорода, щоб виконати низку важливих державних завдань. По-перше, необхідно було допомогти синові Володимиру зміцнити захисні військові укріплення та мури Новгорода («В літо 6552 (1044) ходив Ярослав на Литву, а на весну наступну заклав з Володимиром Новгород» — читаємо в новгородсько-софійських літописних зведеннях; звичайно ж, «заклав Новгород» означає не «заснував» місто, а оновив його мури). Є відомості, що Ярослав спеціально прибув із Києва до Новгорода задля участі в урочистій церемонії закладання нових міських мурів. І по-друге (це головне!), Володимирові разом із батьком належало закласти Софійський собор у Новгороді. За літописними переказами, це дійство відбулося навесні того ж 1045 року. А у сходовій башті Софійського собору дослідники виявили стародавній напис, викарбуваний у вітровому мурі: «Почали делати на святаго Константина и Елены» (тобто 21 травня 1045 року — це і є цілком можлива дата початку робіт). Імовірно, цей день було обрано в пам’ять про побудову храму в ім’я Воскресіння Господнього, який збудували перший імператор Візантії Константин Великий та його мати Єлена над Гробом Господнім в Єрусалимі.

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ — БУДІВНИЧИЙ. РЕКОНСТРУКЦІЯ С. ВИСОЦЬКОГО ТА Ю. КОРЕНЮКА ВІДНОВЛЕНИХ ФРАГМЕНТІВ КТИТОРСЬКОЇ ФРЕСКИ СОФІЙСЬКОГО СОБОРУ В КИЄВІ

• Храм будували майже п’ять років, і весь цей час Ярослав стежив за справою й підтримував її. Примітно, що серед написів — графіті на мурах Софії Новгородської ми не знайдемо грецьких (візантійських) імен будівничих — лише слов’янські, місцеві, новгородські (Крол, Нежко, Аким, Петро). Традиційно вважається, що Собор був закладений на місці «Владычного двору» і будувався замість згорілого перед цим дерев’яного храму з 13-ма куполами (постав у Новгороді ще 989 року), проте не точно на тому ж самому місці, а дещо північніше. Освячений Собор був невдовзі після завершення будівельних робіт, 1050 (або 1052 р. — принаймні ще за життя Ярослава Мудрого) новгородським єпископом Лукою (Жидятою). Про цього християнського ієрарха варто сказати декілька слів. Збереглось його «Повчання до братії», написане винятково простою, «немудрою» мовою; там йдеться, як повинен поводитися щирий християнин у повсякденному житті (а йшлося ж про «ранніх християн», які ще зовсім недавно, можливо, учора, зреклися язичництва). «Не лінуйтесь до церкви ходити — і на ранішню службу, і на обідню, і на вечірню. І в кімнатці, у келії своїй, спати хотячи, спочатку Богові поклонитесь і тоді тільки у ліжко лягайте. У церкві стійте зі страхом Божим, розмов не починайте... Майте любов до кожної людини, а найперше до братії... Пробачте брат братові і будь-якій людині, не віддавайте злом за зло, один одного хвалите, тоді й Бог вас похвалить...» — ось такі прості, але життєво важливі для новонавернених християн (і не тільки для них) настанови містили проповіді єпископа Луки. Доки був живий Ярослав Мудрий, Лука, користуючись його довірою, міг почуватися в безпеці; у 1055 — 1056 рр., після смерті великого князя, коли центральна влада Київської Русі вже дещо ослабла, Лука став жертвою наклепів (крадіжки, віровідступництво, участь у змовах), був на півтора року ув’язнений, проте потім цілковито виправданий, а головному наклепникові було відтято язика... Єпископа було поновлено в його духовному званні, проте невдовзі він помер. Ось така людина освячувала Софію Новгородську.

• Споруди Новгорода (як цивільні, світські, наприклад, захисні мури, так і сакральні), як, втім, і споруди будь-якого міста Давньої Русі, мали завжди символічне, духовне значення, явним чином відокремлюючи від «чужого» й не просвітленого Божим захистом простору. В цьому сенсі правильно влаштоване та відгороджене належними мурами місто уявлялося людині тієї доби певною побудовою храму; у свою чергу, храм був символом, центром та осередком самого міста. Новгородська Свята Софія може слугувати справжнім взірцем цього. Спочатку стіни храму не були побілені, за винятком криволінійних апсид і барабанів, покритих шаром цем’янки. Внутрішні сторони стін також були оголені, тоді як зводи спочатку обмазані цем’янкою. Таке оформлення було обрано, очевидно, під впливом архітектури Константинополя, в якій мармурове облицювання стін поєднувалося з мозаїками на склепіннях, однак мармур було замінено вапняком, а мозаїки — фресками. Суцільно обмазані цем’янкою стіни були, ймовірно, вже 1151 р.

• Собор являє собою п’ятинефний хрестово-купольний храм. Храми такого типу будувалися в Київській Русі тільки в ХІ столітті, до них, крім Софії Новгородської, належать собори Святої Софії в Києві та Полоцьку, а також київська церква Ірини і Георгія. Софійський собор був виконаний у візантійському стилі (проте місцевими майстрами), має пірамідальну структуру та шість куполів. Без галерей собор має довжину 27 м та ширину 24,8 м, разом із галереями довжина становить 34,5 м, а ширина — 39,3 м. Вперше собор був розписаний 1109 р. — через 59 років після того, як його було збудовано, проте від цього розпису залишилися лише фрагменти фресок центрального купола з постатями пророків та архангелів, у центрі між якими до Другої світової війни містився загиблий від влучення снаряду образ Христа Пантократора (Вседержителя). Монументальний Софійський собор, суворий та величний, складений із каміння величезних розмірів (валунів), який підносив свої п’ять куполів на висоту майже сорока метрів (нині — 38 метрів), справляв незабутнє враження на сучасників. «І влаштували церкву цю вельми прекрасну та превелику...» — писав новгородський книжник ХVII століття.

***

• Князь Володимир Ярославич, чия заслуга у зведенні храму є величезною, несподівано помер 4 жовтня 1052 р., коли йому було лише 32 роки (а Ярослав готував його для київського столу). Сам Ярослав Володимирович, батько, відійшов у вічність 19 лютого 1054 р. Час нібито «стирає» людей, події, радості, пристрасті, трагедії, емоції... Але це тільки здається так — прекрасне не вмирає.