Донбас: роз’ятрені рани минулого

Схід України спливає кров’ю. На наших очах підтверджується — причому в жахливий спосіб — давня істина, зовсім не абстрактна: розруха в головах призводить до суцільної розрухи: соціальної, політичної, економічної та, головне — світоглядної, ціннісної, ментальної. Нехтування з боку нашої влади цією істиною вже безмежно дорого нам обійшлося — і хтозна, якою ціною ми ще будемо розплачуватись за цю сліпоту (якщо не злочин) у майбутньому. Якою ціною нам доведеться «склеювати», відновлювати, а якщо бути чесним, то творити заново українську ідентичність на Донбасі... Абсолютно зрозуміло наразі одне: військова перемога над сепаратистами є цілком необхідною, але аж ніяк не остаточною умовою подолання трагедії на сході України, свідками якої ми є. Компроміси? Мир? Це дійсно цінності, але за умови, що ми маємо справу з адекватними людьми, а не з параноїками, які непохитно вірять у те, що Росія — «порятунок слов’янських народів» від «світового капіталу США», з поверненням лексики 1930-х років, однаково характерної і для Сталіна, і для Гітлера...

Отож, масштабність трагедії незаперечна. Як свідчить досвід багатьох попередніх поколінь, такі трагедії можна подолати лише тоді, коли ми зможемо повною мірою побачити, простежити і дослідити їхні передумови, причини, витоки, їхнє історичне коріння. Без цього ми просто приречені діяти наосліп, сумнозвісним методом проб та помилок або ж, що теж цілком реально — методом «гнилих» оборудок корумпованих «еліт» (я даю тобі посади, преференції, величезні ресурси, а в обмін на це ти повинен...). І ця «технологія», яка пережила два Майдани, бо хребет системи залишився неушкодженим, уже підвела Україну до краю прірви. Так що жахливий досвід Донбасу вимагає осмислення. Передусім в історичному вимірі. Це складно, але «шлях у 10 тисяч лі починається з першого кроку» (давня китайська мудрість).

♦ Можна стверджувати, що одним із тих, хто наважився зробити цей перший крок, був колектив Інституту історії України НАН України. Ще влітку 2014 року ця поважна наукова установа провела всеукраїнську конференцію «Дослідження сходу і півдня України в історичній ретроспективі: підсумки та проблеми» (спільно з низкою інших навчальних і гуманітарних дослідницьких закладів). Основні підсумки конференції узагальнені у двотомнику «Схід і південь України: час, простір, соціум», виданому Інститутом (відповідальний редактор — академік НАН України В. А. Смолій). Найважливіші висновки варто запропонувати до уваги читачів «Дня».

Обсяг цих заміток не дає змоги, на жаль, докладно зосередитись на всьому загалі проблем, що їх розглядають автори двотомника. Так, безперечно змістовними й цікавими є статті Ярослави Вірменич «Просторове моделювання історії: зміна парадигм»; Володимира Головка «Український розлом «русского мира»: донецька та дніпропетровська ідентичність»; «Внутрішні фронтири на півдні України (кінець ХІХ — початок ХХ ст.), автор — Тетяна Винарчук; Галини Турченко «Імперський проект «Новоросія»: історія і сьогодення»; Валентини Шандри «Формування державних інституцій на півдні України в ХІХ ст.: історичний інваріант». Цей перелік цілком заслуговує на те, щоб бути продовженим. Однак через доречність стислості ми просто мусимо зупинитись лише на трьох статтях із колективної монографії «Схід і південь України: час, простір, соціум». Це розвідка Олександра Голенка «Південь нагадує, що історію України час переписати»; дослідження Олексія Яся «Терміни «Новоросія» та «Південна Україна» в історичному часі та просторі другої половини ХVIII — початку ХХІ ст.: походження та інтерпретації», а також публікація Ігоря Тодорова (між іншим, експерта «Дня») «Особливості ментального сприйняття України в Донецькому регіоні». Отже, ось найважливіші «месиджі саме цих трьох авторів.

♦ Як констатує Олександр Голенко, «загарбання Криму і воєнна агресія Росії проти України цього року супроводжувалися російськими провокаціями та інсценізаціями сепаратизму по всьому півдню і сходу України. Саме сполох сепаратизму, що заперечує історичний зв’язок цього регіону з рештою країни, гранично гостро продемонстрував відсутність уявлень про цей зв’язок і в поглядах українського суспільства загалом на історію країни. Це свідчить не про що інше, як про невідповідність панівної концепції історії України завданням державної ідеології часів незалежності, себто вихованню української свідомості в кожного громадянина, а відповідно й завданням національної, регіональної, освітньої та культурної політики. Російська пропаганда навіть не утруднювала себе вигадуванням аргументів на підтвердження нібито історичних прав Росії на південь та схід України, а обмежувалась лише спекуляціями на поширенні в регіоні російської мови та однієї з його історичних назв — «Новоросія». Вона скористалася наслідками ще радянської гуманітарної політики, серед яких на передньому плані опинилися зросійщення, релікти радянської ідеології, ксенофобії, а в Криму — татарофобія, обумовлена депортацією кримських татар».

♦ Одним із вкрай негативних чинників, які сприяли спотворенню свідомості українців сходу, півдня (і не тільки їх), О. Голенко вважає «другорядність півдня для української національної історіографії», яка, на його думку, «проявилася ще й у неувазі навіть до освоєння цих теренів українцями». І це попри те, що українці довели свій пріоритет уже тим, що вони переважають у національному складі населення південного регіону України, за винятком хіба що Кримського півострова. Відтак залишаються без відповіді всі базові аспекти цього процесу, а саме: воєнне опанування та оборона колонізованої території, заселення нових земель та їх господарче освоєння, суспільне самоврядування на колонізованих територіях і відносини з панівними державами, культурна взаємодія колоністів та колонізованих — зрештою, асиміляційні процеси, як, скажімо, українізація місцевого населення колонізованих територій, переважно тюркомовного та мусульманського, а також зросійщення українців. Спеціальні дослідження на ці теми майже відсутні. Як наслідок, українці не мають усвідомлення, що вони насправді є колоніальною нацією». Цікавий висновок, який змушує задуматися...

♦ Аналізуючи суть термінів «Новоросія» та «Південна Україна» в історичному часі та просторі другої половини ХVIII — початку ХХІ ст., історик Олексій Ясь зазначає, що «термін «Новоросія» виник як наслідок низки військово-політичних управлінських та адміністративних практик середини ХVIII ст., які обумовили створення 1764 р. Новоросійської губернії, відомої в науковій літературі як перша Новоросійська губернія (1764 — 1783 рр.). Спочатку ця адміністративно-територіальна одиниця обіймала Українську лінію (система укріплень від Дніпра за течією річки Орелі та її притоки Берестової — і далі, по річці Береці до її впадіння у Сіверський Донець), Слов’яносербію (басейн середньої течії Сіверського Донця) та Бахмутський край (поселення, розташовані вздовж Української лінії, зокрема м. Бахмут, нині — м. Артемівськ). У вересні 1764 р. до Новоросійської губернії було приєднано міста Кременчук і Власівку, а також значну частину Полтавського полку, а 1775 р. — землі ліквідованої Нової Січі. Втім, після приєднання 1783 р. Криму до Російської імперії Новоросійська губернія втратила військово-політичне значення й була ліквідована».

♦ Згадавши про другу Новоросійську губернію, яка проіснувала з грудня 1796-го до 1802 рр. із центром у Катеринославі, О. Ясь аналізує, яким чином змінювалося змістове наповнення імперського конструкту «Новоросія» впродовж ХІХ ст., і приходить до висновку, що «проурядові культурні й освітні практики мали спричинитися до формування більш-менш однотипних образів південних та південно-східних земель як невід’ємної частини імперії Романових, попри суттєві етнокультурні відмінності цього регіону та його стародавню історію. Таким чином, Новоросія стає неодмінною складовою відомої візії про «Русский мир» та одним із наріжних елементів, пов’язаних із конструюванням так званої великоруської ідентичності». Як зазначає Олексій Ясь, «реальні спроби демонтажу конструкту «Новоросія» зробив М. Грушевський, який запропонував вживати термін «Полуднева Україна». Зокрема, дефініції «Полуднева» (південна) та «Східно-Полуднева» (південно-східна) циркулюють уже на сторінках монументальної «Історії України-Руси». Більше того, М. Грушевський намагався представити Полудневу Україну як терен змагання і взаємодії різних світових культур упродовж різних історичних епох. Такий підхід був зорієнтований на створення українського дискурсу та одночасну реконструкцію імперського дискурсу в представленні минувшини цього регіону». Важливість того, про що пише О. Ясь, і сьогодні складно переоцінити...

♦ Досліджуючи особливості ментального сприйняття України в Донецькому регіоні, Ігор Тодоров звертає увагу на те, що в «переважно українському етнічному регіоні, починаючи з 1860-х рр., з’явилося багато росіян із найближчих російських губерній, і ще більше — в період соціалістичної індустріалізації. Багато було серед них і асоціальних елементів із усього СРСР, бо на шахти брали працювати без документів. У середині минулого століття під час промислового буму на Донбасі з’їжджалися всі, кому був потрібен заробіток, тому полінаціональний регіон неможливо було згуртувати на етнічній основі. 1959 р. етнічний склад Донецької області був такий: українці — 55,6%, росіяни — 37,6%, решта — національні меншини. Через цю етнічну неоднорідність акцент змістився в бік соціальної структури, тому найзручнішою ознакою об’єднання вважалася ідеологія. В її основу закладалися постулати пролетарської солідарності, інтернаціоналізму та російської мови як мови інтернаціонального спілкування. А ще — ідеї класової ненависті і, як наслідок, зневаги до культури та вищої освіти». Привертає увагу й таке зауваження І. Тодорова: «Російські телеканали зацікавлювали глядачів Донбасу тим, що вони знаходили приємну для себе соціальну реальність. Там дуже чітко визначено, хто ворог, хто друг, та алгоритм дій на шляху до соціального успіху. Російська інформаційна картинка завжди доволі приваблива — вона чорно-біла, і тобі чітко вказують, як бути на білому боці, і хто є на чорному. Тоді як реальне життя — то є простір з безліччю найрізноманітніших напівтонів та відтінків». Крім того, на думку Ігоря Тодорова, важливим є й те, що «Донбас — це регіон, який однозначно успадкував ту патерналістську в своїй основі ціннісну систему, яка існувала в Радянському Союзі. Місцеве населення в переважній більшості цілком упевнене, що саме влада відповідальна за освіту, охорону здоров’я, стабільну роботу й виплату зарплат, пенсій та соціальних допомог. Звідси домінування колективістських цінностей, історична пам’ять, орієнтована на радянську спадщину». В цьому — теж коріння донбаської трагедії.

***

Відповідальний редактор двотомної колективної монографії, академік Валерій Смолій у передмові до видання наголосив: «Сучасна історія України — це переважно історія соціокультурна, тобто історія освоєння життєвого простору. І тут ми стикаємося насамперед з дилемою невідповідності календарного та історичного часу, що проявилося в асиметріях у розвитку основного ареалу розселення українського етносу і територій «нового освоєння». І взагалі, «схід і південь України, на думку вченого, — регіони, до яких сьогодні найбільшою мірою прикута суспільна увага, за унікальністю своєї історичної долі можуть претендувати на зразок діалектичного долання архаїки та її несподіваного повернення». Це лише один з інтелектуальних «посилів», дороговказів на тернистому шляху осмислення трагедії на сході. Сподіваємося, що перший шлях на цьому шляху вже зроблено.

Фото Анатолія СТЕПАНОВА