Три роки: обпечені Iловайськом

Усю ніч з понеділка на вівторок територія Михайлівського Золотоверхого монастиря була відкрита для відвідувачів. Привід сумний і вкрай важливий, такий, що примушує глибоко замислитися. Під собором Михайлівського Золотоверхого була відкрита пам’ятна алея Іловайського котла, де були представлені особисті речі українських воїнів, ікони, світлини, розбиті мобільні телефони, каски, гільзи та інші знаряддя як уламок тих трагічних подій трирічної давнини. Опівдні 29 серпня на цьому ж місці розпочалась панахида за померлими українськими військовими, які не вийшли з того пекла. Пекла, яке, на жаль, стало лише ланкою в цілому ланцюгу трагедій — від збиття Іл-76 та атаки на ЗСУ з території РФ під Зеленопіллям до ДАПУ та Дебальцевого. Прикметним є те, що майже після кожної такої події українська влада вимушена була сідати за стіл переговорів з російською стороною і її найманими бандитами.

14 червня під Луганськом був збитий Іл-76, на якому перебувало 49 українських військових і членів екіпажу.

27 червня Кучма разом із Медведчуком і Шуфричем в присутності представників ОБСЄ сіли за стіл переговорів з бандитами.

11 липня відбулась атака під Зеленопіллям.

17 липня росіяни так «розгулялись» на Донбасі, що збили Боїнг-777 під Донецьком, вбивши 298 людей.

Після того Кремль завмер на місяць, адже видно було, що криваві хвилі війни на сході України вже виплеснулись за її межі. Над Кремлем нависла хмара міжнародного скандалу. Це дозволило українським військовим відчути себе більш впевнено, що привело до фактичного оточення окупованих Донецька і Луганська. І якщо Донецьк через його розміри було взяти досить складно, то порівняно компактний Луганськ був досить доступним та вже майже оголеним зсередини. Стало очевидним, що російські найманці без достатньої підтримки зовні довго не протримаються. Проте трагедія під Зеленопіллям та на інших ділянках фронту доводила, що росіяни не будуть гребувати, як мінімум, стріляти зі своєї території, розуміючи, що постріли у відповідь не будуть лунати. Тому оточення окупованих міст відбувалось, але вже без виходу на кордон на цьому етапі.

6 серпня 2014 року розпочались бої за Іловайськ, які тривали майже місяць. Батальйон «Кривбас» поставив навколо Іловайська чотири блокпости і забезпечив їхню надійну оборону, що створило умови для штурму міста. Іловайськ — одне із ключових міст на окупованій території, яке, зокрема, є вузловою залізничною станцією. Його взяття означало майже остаточне відрізання Донецька від постачання, зокрема, важкого озброєння та живої сили із Росії в Донецьк. Але чи брали до уваги можливість втручання додаткової сили з боку РФ, враховуючи вже існуючий досвід в тому ж Зеленопіллі? І чи не занадто переоцінили командувачі сили армії, розпорошивши їх вздовж лінії зіткнення та кинувши на оточення кількох міст одразу?

Ще один важливий чинник — рівень комунікації регулярних військ та добровольчих батальйонів, а також відповідної дисципліни, як виконання наказів, так і схильності останніх до прийняття самостійних рішень. Не секрет, що звільняти невеличкі населені пункти було справою ефективною, а для декого і спокусливою. На жаль, враховуючи досвід звільнення більш великих міст, можна зробити висновок, що ворога з них не стільки вибивали, скільки він залишав ці міста в потрібний момент. Як це було, зокрема, зі Слов’янськом, бої за який тривали кілька місяців, і лише після того як Гіркін переїхав до Донецька, українські війська спустились до міста з гори Карачун.

24 серпня в День Незалежності, майже в той саме час, коли Хрещатиком крокував парад, Росія ввела потужний контингент військ на Донбас в кількох напрямках — Іловайська і Луганська. Апофеозом російської агресії в цих подіях став так званий коридор, яким російською стороною було обіцяно дати можливість українським військам відступити. Проте в той час, коли військові вирушили цим «коридором», агресор фактично на вибір почав обстріл. Цікава деталь: 29 серпня Путін звернувся до бойовиків із закликом відкрити той саме «коридор», так би мовити, виявивши себе «миротворцем».

Ініціатива українськими військами була втрачена. Відступивши, вони вимушені були з наступу перейти в оборону. В пасивну оборону перейшла й українська дипломатія. 5 вересня 2014 року в Мінську було підписано першу Угоду про тимчасове перемир’я, яку прийнято називати «Мінськ-1».

«Антитерористична операція закінчилась тоді, коли на українську землю впала перша ворожа міна з боку РФ та її найманців, — говорить «Дню» учасник боїв за Іловайськ Віталій МАРИНЕНКО з позивним «Грек», який перебував у батальйоні «Миротворець». — Після того розпочалась війна, яку не можна було називати АТО. Росія виходила з тактики і стратегії саме війни, нехай і гібридної. Ми ж почали оборонятись по факту, але офіційно, а отже, юридично доречно використовувати термінологію спецоперацій. Як військовий, я прекрасно розумію, що таке військові дії і що таке спецоперації. Це різні речі. Іти на Іловайськ у серпні 2014 року не було помилкою. Проблема була в іншому. Вже перебуваючи в Іловайську, ми чекали на команду від нашого керівництва на подальший штурм для того, щоб остаточно зачистити Іловайськ. Ми ж фактично закріпилися в Іловайську і замість того, щоб продовжити наступ, тримали оборону п’ять діб. Після того надійшла команда відходити, а ми вже знали, що вийти не зможемо, бо доки ми оборонялись, нас взяли в кільце. На мою думку, головною причиною стратегічної втрати ініціативи було зволікання командування. Це нагадує мені ситуацію з Кримом, коли зволікання влади й вищого командування призвело до того, що окупант почувався досить вільно і брав ініціативу на себе, що в подібних ситуаціях незрідка є вирішальним моментом. Треба усвідомлювати, що армія існує за принципом наказу. Наказ — це прямий заклик до конкретних дій. Якщо командування зволікає з наказами, це не лише гальмує перебіг подій, а й деморалізує військових. Вони мають відчувати, що керівництво бере на себе відповідальність і знає, що робить...

Щодо Росії, то я переконаний, що існує безліч доказів її агресії — від свідчень конкретних осіб до фото, відео- та аудіозаписів, — продовжує співрозмовник. — Ті події можна відтворити покроково, щохвилинно. Я сам є свідком цього вторгнення. Коли ми опинилися під Старобешевим, то існував зв’язок з росіянами, які не приховували, кого вони представляють. І таких доказів безліч не лише стосовно подій в Іловайську. Ми брали в полон росіян, зокрема під Горлівкою. Маємо багато речей, які чітко ідентифікують убитих як належних до російської армії, наприклад нагородні іменні годинники спецназу РФ, документи спецназівців тощо. Росіяни присутні на Донбасі із самого початку війни».

Зволікання, схоже, в нашому разі справді є хворобою хронічною. І це стосується не лише військових команд, а й наших глобальних історичних проблем, які примушують потім екстерном складати іспити на готовність відповідати на виклики. Одним із чинників, які спричинили трагедію в Іловайську, влада називала дезертирство та неслухняність добровольчих батальйонів. До керівництва деяких із них справді є запитання, як і до представників Генштабу та Міноборони.

На запитання про роль добровольців у тих подіях Віталій Мариненко відповідає: «Потрібно усвідомлювати, що на травень 2014 року Україна змогла мобілізувати лише 2500 солдатів. Добровольців піднялося десь 15—17 тисяч. Тому це була основна бойова і мотивована сила, яка принесла набагато більше користі, ніж шкоди, що їй приписують. А головна їхня роль полягала в тому, що за той час, коли здебільшого воювали добровольчі батальйони, держава змогла мобілізувати вже цілу армію й оснастити її відповідним чином. Скажу відверто, я відчуваю гордість, коли дивлюся парад, бо переконуюсь: тоді, 2014-го, ми, добровольці, зробили все правильно. У цьому нам дуже допоміг тил. Без волонтерів, без допомоги з тилу армія — ніщо».

Віталій Мариненко зараз із ентузіазмом дивиться на стан війська. Він стверджує, що українські військові обіграють росіян не лише за вмінням воювати, а головне — за духом. Це той чинник, якого не очікував ворог. На його переконання, Україна зламала хребет одній із найпотужніших армад світу на одному з перших і ключових етапів війни.

2 вересня 2016 року було оприлюднено звіт Генеральної прокуратури України, в якому зазначено, що сили вторгнення ЗС РФ складалися з дев’яти батальйонно-тактичних груп: 35 тис. осіб особового складу; до 60 танків; до 320 БМД (БМП); до 60 гармат; до 45 мінометів; 5 ПТРК.

Таким чином співвідношення військових сил України з військами вторгнення Росії та терористичних організацій «ДНР», «ЛНР» в районі міста Іловайськ складало: особовий склад — 1 до 18; танки — 1 до 11; бронетехніка — 1 до 16; артилерія — 1 до 15; «Гради» — 1 до 24. Як-то кажуть, в ситуації, яка склалась, шансів на перемогу не було. Але чи можна було застерегти такий розвиток подій? Друге питання — як примусити РФ відповісти за цей та інші злочини перед Україною?

Нещодавно Головний військовий прокурор України Анатолій МАТІОС заявив, що Україна направила до Міжнародного кримінального суду в Гаазі 4,6 тис. документів про злочини, скоєні РФ під Іловайськом влітку 2014 року. Під час розслідування обставин Іловайської трагедії було зібрано 100 тис. речових доказів, допитано понад 1,5 тис. постраждалих, 2,2 тис. свідків, проведено понад 1,87 тис. судових експертиз. У період 2016—2017 років до відповідальності за військові злочини притягнуто 55 осіб, зокрема громадян РФ. Щодо головної та єдиної (!) причини трагедії називається вже аксіоматичне вторгнення російських військ. Немає сумніву, що Кремль винний в біді апріорі. Але чи зроблено, зрештою, глибинні висновки над помилками? І тут ідеться не лише про обрану тактику, яка залежить від професіоналізму і досвіду військового керівництва, а й взагалі про стиль, особливості й характер поведінки військової верхівки.

За словами Матіоса, робота над передачею матеріалів до Міжнародного суду ведеться у співпраці з Міністерством закордонних справ.

«Я ваших мочил под Иловайском», — якось написав в одній із груп соціальної мережі російський військовий. Таких відвертостей в інтернеті вдосталь, скрінів подібних коментарів — так само. Та, на жаль, навряд їх можна використати для суду над Росією. Росіяни, насправді, ніколи не приховували своєї тваринної радості від вторгнення в Україну. Виправдання та пояснення різноманітні — від «ми повинні вас звільнити від хунти» до просто звірячої сатисфакції. Але то все психологічний і ментальний портрет агресора, який здебільшого потрібен нам для засвоєння уроків щодо правил поведінки у відносинах з сусідом. Зараз вкрай необхідно накопичувати кожний артефакт агресії, по деталях, по сантиметрах для майбутнього неминучого суду над Росією. Понівечені ж телефони, на які так і не додзвонилися рідні наших солдатів, мають перетворитися на потужний дзвін пам’яті в наших душах. Для іншого Суду, який мають вершити українці над окупантом щодня, — як на передовій, так і в мирному житті.