Голодомор: випробування правдою

Буквально днями (3 травня) ми писали про 16-ту річницю відтоді як не стало відомого дослідника Голодомору 1932-33 рр. в Україні Джеймса Мейса. Саме він, присвятивши своє життя не просто пошуку історичних фактів, а істині і справедливості, відкрив очі українцям і світу на страшну трагедію, організовану сталінською владою. І саме Мейс, отримавши трибуну (можливість працювати і друкуватися) в газеті «День», аргументовано довів, що це був геноцид. Так, у статті «Cоціально-генетична спадщина геноциду і тоталітаризму в Україні та шляхи її подолання» він дає чітке обґрунтування подібному визначенню:

Що ж трапилося у сталінському періоді?

По-перше: суспільство було засмоктане державою. І це наслідок тоталітаризму у його класичному сенсі, бо тільки така система тотального насильства й страху, як сталінська, зуміла повністю знищити громадянське суспільство й поставити натомість нього державу.

По-друге: було в масових масштабах штучно й насильницьки поставлено російський національний зразок натомість українського національного зразка. І це геноцид у класичному сенсі».

До роботи в редакції, вчений Гарвардського університету у своїх наукових працях також відзначав, що Голодомор був саме геноцидом, а не набором випадковостей, як-от голодний рік, економічна криза в світі, тощо. У науковій статті «Штучний голод 1933 р. в радянській Україні: що сталося і чому?», написаній ще 1987-му році (!), він відзначає:

«Те, що українці називають штучним голодом (the man-made famine) чи навіть українським голокостом, забрало від 5 до 7 мільйонів людських життів. За критеріями смертності й масштабами скоєного його можна зіставити з єврейським голокостом. Але це зовсім інший вид геноциду: його спонукою не було ані прагнення чистоти раси, ані спроба фізично знищити кожного українця...Метою, наскільки ми у змозі  зрозуміти, було знищення української нації як політичного фактору й суспільного організму».

Так співпало, що останнім часом тема Голодомору актуалізувалася в Німеччині. Нагадаємо, майже рік тому (27 травня 2019) р. петиція про визнання Голодомору геноцидом українського народу набирає необхідні понад 50 000 голосів для її розгляду в Бундестазі. Активну, наступальну позицію в просуванні цього питання займає посол України в Німеччині Андрій Мельник. Як пише у ФБ його дружина Світлана Мельник: «Ця історична подія (петиція — ред.) стала справжнім тріумфом демократії, завдяки чому широка німецька громадськість та політична еліта Німеччини ФРН була — якщо хочете — просто примушена зайнятися цим, на жаль, і досі маловідомим злочином в історії людства».

Особливу роль в цьому питанні має відігравати спільна Німецько-українська комісія істориків, яка була створена ще в 2015 році (в 2016-му її навіть взяли під патронат міністри закордонних справ Німеччини та України). Ми не будемо вдаватися в подробиці — чому ця комісія не стала майданчиком для вивчення питання Голодомору і донесення важливої інформації до німецького суспільства. Про це вже багато написано, зокрема «День» про це писав в статтях «Берлін та українська трагедія» та «Берлін та українська трагедія-2» (№215-2016 та №220-221, 21 листопада 2019 р. та 28 листопада 2019 р.)

Сьогодні ми хочемо зосередитися на тому, що знають в німецькому історичному середовищі про цю трагедію, а також в якому стані суспільна думка в цій країні, адже на неї, в тому числі, спиратимуться німецькі депутати Бундестагу, приймаючи рішення. З цією метою ми звернулися до професора історичного факультету Кельнського університету Йоста Дюльффера з відповідними письмовими запитаннями. І отримали, можливо, досить неочікувані, але в той же час, в деякій мірі навіть прогнозовані відповіді. Так, дійсно, думає частина німців, враховуючи в тому числі історичні зв’язки з Москвою та постійні зусилля Кремля по просуванню свого порядку денного в Німеччині... Але не всі. Іншу частину представляє журналіст (кореспондент Frankfurter Allgemeine Zeitung в Польщі, Україні та країнах Балтії), історик Герхард Гнаук. З відповідями обох експертів можна ознайомитися нижче. Також ми пропонуємо вашій увазі українську позицію — погляд і оцінку цього питання істориками, публіцистами, лауреатами Премії імені Джеймса Мейса Сергієм Грабовським та Володимиром Бойком.

Визнання Голодомору 1932—1933 рр. геноцидом в світі — це кропітка робота не тільки українських дипломатів, хоча саме вони є на передовій зовнішньої політики, а й всієї активної частини суспільства, зокрема істориків та журналістів. Насамперед самі українці мають формувати нове відношення до подій XX сторіччя, зокрема трагедії Голодомору, просуваючи знання про себе і країну в інших державах. А європейцям — ті, що ще живуть в полоні старих кліше, настав час переглянути свої знання і глибше вивчити Україну, її історію. 

Йост ДЮЛЬФФЕР: «Це масовий злочин, але я не впевнений, чи слід називати Голодомор геноцидом...»

— У той час, коли Гітлер прийшов до влади в нацистській Німеччині, на території нашої країни відбулися події, які за кількістю жертв можуть бути такою ж великою трагедією як Голокост, а саме — Голодомор-геноцид (штучно розповсюджений на українських землях голод). Чи доводилося вам знаходити дані про цей період?

— Термін «Голокост» походить від єврейських релігійних традицій, і став загальноприйнятою назвою тільки з 1970-х років. Багато хто донині вважає кращим використовувати слово «Шоа», або взагалі говорити про геноцид європейських євреїв. Я дізнався, що загальне поняття Голодомор має інше значення, поєднуючи в собі голод і смерть. Проте лінгвістично Голодомор має деяку схожість з Голокостом — чи включає це твердження про рівність значимості Голодомору і Голокосту — дискусійне питання, яке не може бути вирішене за допомогою істориків; це питання політичних вимог та їх ухвалення.

Я не впевнений, чи слід називати Голодомор геноцидом, хоча, безумовно, це масовий злочин, який забрав мільйони людських життів. Конвенція ООН про геноцид, прийнята в грудні 1948 року, кваліфікує геноцид як намір. Це була ідея польського юриста Рафала Лемкіна, який явно мав на увазі під цим дії Гітлера. Такий погляд на нацистську Німеччину, як на керовану тільки з волі Гітлера, був відкритий за допомогою досліджень в останні 50 років. У цьому сенсі не ясно, чи було масове вбивство, дійсно, задумане Сталіним і його соратниками як таке, чи воно виявилося побічним ефектом інших стратегій, як-от колективізація у фермерів або «занадто впевнених в собі» українців в класовому чи національному розумінні, або комбінація й того, й іншого. Тим більше, що геноцид в розумінні ООН — це юридична концепція, яка навряд чи охоплює історичну складність і пояснення. Для ООН геноцид — це не обов’язково маса жертв. Для геноциду може бути досить однієї людини, убитої з наміром піти проти цілої групи.

Я розумію, що є вагомі підстави очікувати, що масові вбивства і страждання українців мають прийматися всюди в Європі, або навіть, що сьогоднішня Росія повинна прийняти їх як злочин. Але цьому процесу повинна сприяти історична декларація, а не застосування ярликів або прийняття негативних політичних резолюцій. Це завдання національних і міжнародних громадянських суспільств, частиною яких є історики.

— Посол України у Німеччині Андрій Мельник в інтерв’ю з редакторами регіональної газети «Reutlinger General-Anzeiger» каже: «Як підтверджують численні архівні докази, Уряд Німеччини у 1932 р. був чудово проінформований про неймовірно спустошливі масштаби сталінських злочинів на території радянської України. Проте нічого так і не було зроблено, щоб покласти край знищенню мільйонів українців через штучний голод та надати допомогу численним жертвам цієї трагедії». Що говорить німецька історична наука про цей період?

— Я не вивчив усіх свідчень про сприйняття голоду в Німеччині в ті роки. Я не сумніваюся, що були відомі основні факти, якщо не ступінь страждань та жертв. Однак Радянський Союз у той час не був відкритим суспільством для інформації та журналістики. Можливо, дійсно, не було ніяких зусиль, щоб допомогти цим людям, але вимагати довести зворотнє від істориків — це свого роду побажання. Логічно бажати того, щоб те, що ми сьогодні ненавидимо, в минулому сприймалося так само. Моралізаторство історії не має великого сенсу для минулого, це, скоріше, для сьогодення.

Історики краще пояснюють обставини у світі в 1930-х роках. У той час капіталістичний світ страждав від широкомасштабної кризи та безробіття під час Великої депресії, багато людей (також в Німеччині) побоювалися за своє економічне існування (одна з причин підйому нацистів і їх захоплення влади в 1933 році). Дійсно, було менше страждань, ніж на території України, проте в цій ситуації Радянський Союз, завдяки своїй системі, вільної від кризи, став найважливішим торговим партнером Німеччини.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

— Чи справді реальна страшна інформація про Голодомор була використана фюрером в пропагандистських цілях й допомогла йому зміцнити владу?

— Мені про це невідомо. Я вивчив багато виступів Гітлера: якби він знав про це, то, мабуть, позначив би як особливість більшовицького варварства, в чому він був переконаний з ранніх часів, і що складало основну частину його публічної агітації з тих пір.

— Майже п’ять років тому, у лютому 2015-го, за ініціативою голови Асоціації істориків Німеччини, професора Мюнхенського університету Мартина Шульце-Весселя була створена Німецько-українська комісія істориків (DUHK), до якої увійшли по сім науковців з кожної сторони. З українського боку її очолив професор Ярослав Грицак. Одним із головних напрямів роботи комісія визначила вивчення «історії України у радянський період і теми Голодомору». «Коли Бундестаг нарешті почав розгляд питання про визнання Голодомору геноцидом українського народу, більшість членів комісії схилилися до думки про те, щоб не висловлювати свою позицію» — пише посол України в Німеччині. Цей вчинок вони обґрунтували тим, що  Голодомор є швидше питанням українсько-російських, ніж українсько-німецьких відносин. Яким є ваш погляд на цю ситуацію? Що стоїть на перешкоді визнанню Бундестагом Голодомору геноцидом українського народу?

— Я не є членом DUHK, тож не маю особистих знань про їхню роботу. Розумію, що вони роблять важливу працю з приводу пошуку фінансування досліджень для молодих вчених, отримання доступу до джерел і публікації головних тем спільної історії. Перш за все, вони намагаються знайти загальний або ж суперечливий ґрунт для історичних оцінок в інтелектуальній або науковій царині. Я скептично ставлюся до того, чи повинна така комісія приймати резолюції або судження по контекстуалізації історичних подій. У старій Федеративній Республіці Німеччина до 1989 року були хороші традиції, коли кілька двосторонніх комісій працювали над спільними підручниками для шкіл — це сформувало фонову роботу, яка принесла багато користі в примиренні та розумінні, а також в освіті громадськості.

Я вважаю недоцільним, щоб така політична установа, як німецький Бундестаг, була адвокаційним місцем для винесення історичних суджень. Вони не можуть виступати більшістю (чи одностайно) голосів по історичним кореляціям або кваліфікаціям. Я знаю, що у видатних колег з історії є інша думка, і я бачу, що є наміри, можливо пов’язані з цим зусиллями, проте не можу розглядати це, як хороший спосіб впоратися з історичними оцінками.

Розумію, що є вагомі підстави очікувати, що масові смерті і страждання в Україні будуть доведені до уваги більшої частини населення, особливо в Західній Європі, і таким чином створять краще розуміння сьогоднішньої України. Цьому має сприяти історичне роз’яснення, а не застосування ярликів або прийняття політичних резолюцій в будь-якій царині. Це завдання національного і міжнародного громадянського суспільства, частиною якого є історики. Чи мають комісії та парламенти  публікувати рішення з історичних питань, або ж це питання широких і суперечливих дебатів — завдання, яке ніколи не закінчується в плюралістичних суспільствах. Я скептично ставлюся до того, чи перебуваємо ми на шляху до такої загальноєвропейської розповіді. Таку діяльність слід здійснювати, але не поширювати з авторитетних чи уповноважених груп.

— На вашу думку, чи достатньо німецькі та українські історики співпрацюють над культурно-історичною спадщиною? Яких знань та досліджень нам не вистачає, щоб наші країни дізналися більше чіткої та незаангажованої інформації одна про одну?

— Історики належать до «єдиного народу», але загальне завдання істориків полягає в тому, щоб працювати разом на міжнародному рівні, формувати спільноту, яка намагається реконструювати минулі події та оцінювати їх роль для нашого часу. Національні історії не належать окремій нації. Особливо ми, німці, бачили, як важливо було те, щоб після 1945 року шлях Німеччини в минулому став предметом міжнародних дискусій, особливо нацистський період.

Таким чином, DUHK за короткий час домоглася чудових успіхів, але все ще знаходиться на початку свого шляху. Її завданням, як інституту, є, перш за все, не публікація коротких резолюцій, а більш глибока робота зі створення кращого взаєморозуміння з іншою стороною. Звичайно, історики повинні, а деяким з них подобається, звертатися до громадськості зі своїми висновками і думками. Таким чином, в плюралістичних суспільствах у них є шанс знайти аудиторію, і, на мій погляд, вони повинні спробувати зробити це за межами наукових дебатів. Проте ці люди не є носіями істини, яку повинні поширювати згори з якимсь офіційним авторитетом, якого у них немає. Це, схоже, більше відноситься до авторитарного мислення старих часів. Громадянське суспільство працює по-іншому, і, на жаль, не завжди емансіповано. Такі комісії, як DUHK, можуть стати майданчиком для цього. Вони не володіють справжньою істиною, але колективно повинні намагатися знайти її.

Герхард ГНАУК: «Визнання Голодомору геноцидом є поклоном перед жертвами великого злочину проти людства»

— Рік тому петиція про визнання Голодомору геноцидом українського народу набрала необхідні понад 50 тис. голосів для її розгляду в німецькому Бундестазі. По-перше, що вам відомо про цю петицію і про сам злочин сталінського режиму в 1932-33 рр.? По-друге, яким, на вашу думку, має бути рішення Бундестагу (воно ще не прийняте)?

— Наскільки мені відомо, головну роль у поданні цієї петиції грали українці в Мюнхені, зокрема представники Українського вільного університету в Мюнхені. Мабуть, уперше за багато років українська діаспора пробилася до широкої німецької громадськості з такою петицією. Це дійсно несподіваний успіх у подібній тематиці.

Я за освітою історик, який, зокрема, в університетах особливо вивчав історію Центральної та Східної Європи. І тоді мені доводилося вперше чути про події Голодомору в контексті так званої німецької суперечки істориків в середині 1980-х років, де йшлося про те, чи можна порівнювати злочини нацистів і комуністів? Для багатьох німців це дуже делікатне питання через те, що вони вважають — саме порівняння вже зменшує масштаб злочинів нацизму. Широко поширена думка, що найголовніший злочин в історії світу — це Голокост, з яким зіставляти нічого не можна. У контексті подібних дебатів з’являлася різна інформація про злочини особливо ранніх періодів радянської історії, з 1917-го до 1939 року, зокрема й Голодомор.

Через цю німецьку особливість говорити про комуністичні злочини в Німеччині все-таки складніше, ніж, скажімо, у Франції, Великій Британії, а тим паче в Польщі. Через це, напевно, зокрема в німецьких кінотеатрах, наскільки мені відомо, так і не показали фільм про Голодомор і Гарета Джонса «Ціна правди» від польської режисерки Агнешки Холланд.

Що стосується питання щодо рішення Бундестагу, я хотів би дотримуватися думки німецького історика, знавця української й радянської історії Герхарда Сімона, який сказав у Бундестазі на першому слуханні, що визнання Голодомору геноцидом є «поклоном перед жертвами великого злочину проти людства, і це було б дистанціюванням від убивчого режиму Сталіна».

— Нещодавно посол України в Німеччині Андрій Мельник в інтерв’ю газеті Reutlinger General-Anzeiger заявив: «Як підтверджують численні архівні докази, уряд Німеччини 1932 року був чудово поінформований про неймовірно спустошливі масштаби сталінських злочинів на території радянської України. Однак нічого так і не було зроблено, щоб покласти край знищенню мільйонів українців через штучний голод і надати допомогу численним жертвам цієї трагедії». Чому, на ваш погляд, німецький уряд закрив очі на цей злочин?

— Тому ж, чому дуже багато урядів світу закривають очі на злочини в інших країнах, оскільки часто зайняті своїми проблемами. Не забувайте, 1932 року в Німеччині вистачало своїх проблем: до влади майже паралельно йшли нацисти й комуністи, була мало не громадянська війна, економічна криза і шість мільйонів безробітних. А в Радянському Союзі правив Йосип Сталін, який, звичайно, теж мав свій інтерес в дестабілізації Німеччини. По-друге, як ми знаємо, було дуже складно дізнатися реальні масштаби Голодомору та інших злочинів у СРСР через закритість цієї тоталітарної країни. Відповідно, німцям було складно визнати, що така трагедія мала місце і що треба висловитися з цього приводу.

— На ваш погляд, Гітлер міг би якимось чином використовувати інформацію про події в Україні в умовній боротьбі зі Сталіним чи ви виключаєте таку можливість?

— Гітлер прийшов до влади в січні 1933-го, і в нього на той час вистачало своїх внутрішніх проблем, зокрема необхідно було придушити своїх ворогів і критиків в Німеччині. Звичайно, різні злочини радянського режиму були елементом пробудження страху серед німецького середнього й вищого класів перед комуністичною загрозою, c боротьбою на вулицях, жертвами, замахами на поліцейських, з боку як правих, так і лівих радикалів. Тож більшість населення Німеччини було зайняте розв’язанням внутрішніх конфліктів.

— Українсько-німецька комісія істориків була створена 2015 року, а 2016-го навіть була взята під патронат міністрами закордонних справ Німеччини та України. Одним з головних напрямків роботи комісія визначила вивчення «історії України в радянський період і теми Голодомору». Чи доводилося вам звертатися до результатів діяльності цієї комісії і як ви оцінюєте її роботу?

— Звичайно, я чув про роботу цієї комісії й дуже зрадів, що вона була створена. Зрозуміло, що  2015 року це якоюсь мірою було відповіддю на факт того, що Україна стала темою світової політики через російську агресію. Звичайно, слід підтримувати в такому організаційному й інституціональному сенсі зв’язки між Україною, її наукою, громадянами та партнерами в Німеччині в цілому. Це дуже хороша ініціатива. Подивіться, наприклад, на наші німецькі історичні інститути, які є в деяких країнах, зокрема в Росії та Польщі, Великій Британії, Франції й, здається, Італії. В Україні поки немає такого інституту, тому тим краще, що виникла ця історична комісія.

— Ми направили запитання щодо оцінки Голодомору та можливого рішення Бундестагу німецькому історикові, професорові історичного факультету Кельнського університету Йосту Дюльфферу, який зокрема відповів нам таким чином: «Я не упевнений, чи слід називати Голодомор геноцидом, хоча, безумовно, це масовий злочин, що забрав мільйони людських життів... Я вважаю недоцільним, аби така політична організація, як німецький Бундестаг, була адвокаційним місцем для виголошення історичних думок». Звичайно, в німецького історика може бути своя думка, але тоді виникає запитання — в якому стані взагалі історична наука в Німеччині щодо відомостей про Україну?

— Певна річ, у Німеччині недостатньо знають про історію України, тому що, по-перше, більшість народів Європи насамперед звертають увагу на своїх західних сусідів, а до східних сусідів ставлення трохи інше. По-друге, Україна, як і деякі інші країни, належала до так званого східного блоку, куди ніхто не хотів їздити, а якщо хотів, то таку поїздку було нелегко здійснити. Тому відомостей насправді не вистачає. Звичайно, робота таких комісій як DUHK уже додає німецькому історичному співтовариству відомостей про Україну. Довкола порушених там питань виникають дискусії. Нагадаю, що петиція до Бундестагу була також опублікована в німецьких виданнях, і мною також      — у нашій газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung.

Думаю, що позиція Йоста Дюльффера відображає ту ситуацію, про яку я казав раніше, що в Німеччині часто порівняння Голокосту з іншими злочинами, зокрема Голодомором, є применшенням цієї страшної події. Проте, зверніть увагу, співголова німецько-української комісії, професор Шульце Вессель, написав велику статю у нашій газеті і завершив свої слова приблизно такою думкою: Для того, щоб чи визнати, чи не визнати Голодомор геноцидом українського народу, в обох сторін є вагомі аргументи. Це ще один внесок для розвитку подібної дискусії в Німеччині.

— На ваш погляд,  Бундестаг міг би визнати Голодомор  геноцидом, і чи повинен німецький парламент опрацьовувати подібні питання?

— Я вважаю, що Бундестаг може опрацьовувати подібні питання. Як розвивалися події до цього часу? Коли петиція набрала необхідну кількість підписів, як не дивно, першою партією, яка провела свої слухання на цю тему, стала украй права, більше проросійська партія «Альтернатива для Німеччини» (AFD). І було цікаво за цим спостерігати, я дивився цю конференцію в онлайн-режимі, куди, до речі, запросили історика, якого я вже цитував, — Герхарда Симона. Інші партії, на жаль, поки  не провели свої слухання на цю тему. Я днями написав асистентові в Бундестазі, і він мені підтвердив, що інша партія також планувала провести свою конференцію на початку весни, але її довелося відмінити через пандемію коронавірусу. Асистент також заявив, що процес продовжуватиметься, хоч поки і припинений через коронавірус.

— На вашу думку, ті відповіді, які ми отримали в  інтерв’ю з Йостом Дюльффером, можуть бути продиктовані стосунками з Російською Федерацією та тими поглядами, які склалися протягом довготривалого часу?

— Не упевнений. Ви знаєте, образ РФ в Німеччині та взаємини з цією державою останніми роками сильно погіршилися, сама Росія зробила багато чого, аби зіпсувати свій імідж. З одного боку, є спірний аргумент щодо того, чи повинен Бундестаг перейматися подібною історією, адже   Голодомор не має прямого відношення до німецької історії. З іншого боку, Бундестаг опрацьовував питання геноциду вірменського народу, і інші парламенти світу також розглядали подібні питання. Отже кожен випадок особливий. З вірменським народом, ситуація, ймовірно, була більш однозначною для Німеччини.

— Завдяки згаданій петиції про Голодомор і подальшій дискусії на цю тему  Німеччина в деякій мірі була змушена розглядати цей, на жаль, до сих пір маловідомий злочин в історії людства. Але, як відомо, Кремль має досить міцні зв’язки та вплив у Німеччині, нав’язуючи свою лінію в багатьох питаннях історії,  політики. Наскільки все-таки широка німецька громадськість і політична еліта інформовані про історію України, про сучасні події в нашій країні, про взаємовідносини з тією ж Росією?

— Якщо порівнювати, то я б сказав, що німецька громадськість проінформована про події в Україні краще, ніж іспанська або італійська, але, швидше, гірше, ніж польська. Я хотів би процитувати відомого американського історика Тімоті Снайдера, який на зустрічі у Варшаві казав, що коли почалася агресія Росії проти України  2014 року, німецькі журналістки приїхали до Криму та на Донбас, і робили те, що повинен робити журналіст, що робив свого часу Гарет Джонс — узяли ручку та записали те, що бачили, не посилаючись на жодні ідеологічні передумови. Снайдер заявив, що таким чином вони врятували честь німецької нації. Я можу про це казати, тому що коли він згадував про журналісток, то мав на увазі не мене, а деяких моїх колег, жінок. Насправді, для німецьких ЗМІ агресія 2014—2015 рр. була дуже великою темою, вона перетасувала всі образи РФ в Німеччині. Проте, минув час, і зараз важливо не забувати про те, незважаючи на різні заяви пана Шредера, що війна триває до сих пір.