Сумний співець

Ці слова належать перу Лесі Українки. Їх викарбувано на меморіальній дошці на одному із ялтинських будинків на вулиці Басейній. Волею випадку номер будинку — 24 — співпадає із кількістю років, прожитих Семеном Надсоном (1862 — 1887) — поетом, який провів тут свої останні дні.

Життя цієї людини, мабуть, багатше подіями, ніж його поезія — оригінальними римами. «Важко й уявити собі існування, такою мірою бідне щастям та радощами, натомість так багате горем і втратами», — відзначає професор А.Царевський у своїй книзі «С. Я. Надсон и его поезия «мысли и печали», виданій 1895 року в Казані. (Книга ця, до речі, також була знайдена мною в Ялті, в антикварному магазинчику по вулиці Рузвельта. — М.М. ).

Вже у ранньому дитинстві Семен Надсон залишається без батька. Опинившись без коштів на існування його мати — «природна російська дворянка, жінка освічена, надзвичайно добра й красива» — змушена стати гувернанткою. Нова її спроба влаштувати своє життя, вийшовши вдруге заміж, виявилася невдалою. Як з’ясувалося, чоловік був людиною психічно хворою, й замість нового глави сім’я Надсона знайшла лише нові турботи. Однак незабаром «у припадку божевілля» він повісився. Цей випадок, на жаль, був не останньою трагічною подією в житті Надсона. У віці десяти років він втратив і матір, яка померла від сухот, а молодшу (і єдину) сестру взяли під опіку хтось із родичів, і назавжди розлучили з братом.

Покинутий напризволяще, Семен Надсон, не маючи ані найменшого до того бажання, заради казенного утримання поступає до Петербурзької другої військової гімназії (до речi, в 1870 — 1872 рр. майбутнiй поет навчався у Київськiй гiмназiї). Тут він «більше за всіх» у класі займається музикою, співом, влаштовує самодіяльні спектаклі, літературні читання та музичні вечори, видає рукописні журнали, жадібно читає книги із гімназичної бібліотеки і, крім того «майже за всіх у класі пише твори». «Совісно якось відмовити; та й правду кажучи, твори — моя гордість», — пише він у щоденнику, який веде із перших днів свого перебування у гімназії. За вищеописаними захопленнями легко зрозуміти, що кар’єра військового аж ніяк не приваблювала майбутнього популярного літератора.

До речі, саме до часу перебування в гімназії відноситься й офіційний літературний дебют Семена Надсона. У 1878 році, будучи п’ятнадцятирічним підлітком, він надсилає свої перші вірші до редакції «Північної Зірки». Дебют виявився небачено вдалим, і незабаром багато солідних російських журналів почали друкувати на своїх сторінках твори юного поета, популярність якого зростала з кожним днем.

Проте успіх на літературному терені супроводжується новим нещастям у житті Семена Надсона. Приблизно у той же період часу в сім’ї свого товариша Надсон знайомиться з його сестрою, яка стала першим (і, як виявилося, єдиним) коханням поета. Але їхньому знайомству не судилося тривати довго — через кілька місяців кохана дівчина померла. Своєму коханню, пише професор Царевський, Надсон залишився вірним до кінця днів своїх. Їй він присвятив не один твір, а також все зібрання своїх віршів.

Минав час. У старших класах гімназії Надсон мріє поступити до університету. Але відсутність коштів, а також необхідність знати при вступі до університету грецьку та латинь, які у військовій гімназії не вивчалися, змусили Семена Надсона після закінчення гімназичного курсу поступити до Павловського (військового) училища. У перший же рік навчання там, взимку, на якомусь військовому огляді Надсон сильно простудився і його направили для лікування на південь, де він провів цілий рік. Після лікування Надсон закінчив курс Павловського училища й отримав офіцерський чин, але не минуло й року, як він знову опинився на лікуванні — цього разу від туберкульозу. Трохи одужавши, Надсон вийшов у відставку. Щоб на щось існувати, він вирішив стати народним вчителем, склав необхідний іспит, але раптом вдало влаштувався секретарем при редакції журналу «Неделя». Проте займатися близькою його душі справою довелося недовго — лише кілька місяців. Загострення хвороби примусило Надсона їхати на лікування за кордон (кошти допомогли зібрати друзі та громадськість). Після року лікування, кількох болісних операцій, Семен Надсон повертається на батьківщину — фактично для того, щоб повільно вмирати протягом півтора років. Для того, щоб уповільнити хворобу, поету довелося поїхати на південь Російської імперії — спочатку до Києва, а потім у Крим, в Ялту. Тут, не доживши до чергової весни — найулюбленішої пори року, він і помер 115 років тому — 1 лютого (19 січня за ст. ст.) 1887 року. Проте після смерті поету довелося вирушити у ще одну — останню — подорож. Як пише професор Царевський, «повернення померлого Надсона до Петербурга було певного роду тріумфальним ходом спочилого: в Ялті, Одесі, Петербурзі великі натовпи російської інтелігенції iз благоговійним торжеством його зустрічали й проводжали, засипали квітами та вінками». Поховали Надсона у Петербурзі на Волковому кладовищі, неподалік від могил Добролюбова та Бєлінського.

Реакція на звістку про смерть Надсона лише засвідчила його популярність: некрологи, замітки про поета, присвячені йому вірші з’являлися навіть у невеликих провінційних виданнях.

Читаючи сьогодні вірші Надсона, іноді — попри всю несхожість біографій — згадуєш пушкінського Володимира Ленського, який у «песнях гордо сохранил / Всегда возвышенные чувства, / Порывы девственной мечты / И прелесть важной простоты». Те ж саме, у принципі, можна сказати й про Надсона. І так само, як і Ленський, він «пел поблеклый жизни цвет, / Без малого в осьмнадцать лет» (хоча, погодимось, причини для цього у Надсона були більш ніж вагомі). Тільки на відміну від пушкінського героя, Семен Надсон — як син свого часу — оспівує вже не «нечто, и туманну даль, / И романтические розы», а інші — нехай також вельми розмиті — ідеали: загальну справедливість, любов до людей взагалі, корисну діяльність на благо суспільства тощо. «Пусть разбит и поруган святой идеал / И струится невинная кровь, / Верь, настанет пора — и погибнет Ваал / И вернется на землю любовь!», «Дружно за работу, на борьбу с пороком», «Верь в великую силу любви». У наші часи подібні заклики навряд чи будь-кого надихнуть. Проте інші його вірші з їх часто невмілими і банальними римами (любя-тебя, моею-нею, крови- любви) і загальними місцями на кшталт «скорбных дум в безмолвии ночей» не дозволяють назвати Надсона видатним поетом.

Проте перша його збірка (1885 р.) була удостоєна Пушкинської премії Академії наук, і тільки на момент виходу вищезазначеної книги А. Царевського (тобто усього лише через вісім років після смерті Надсона) розійшлося дванадцять (!) видань його віршів. Що ж було причиною успіху? Чи тільки трагічна біографія й передчасна смерть? Навряд чи.

Мабуть, найбільш точно секрет популярності Семена Надсона визначив талановитий літературний критик Юлій Айхенвальд. У своїх «Силуетах російських письменників» він, зокрема, писав: «Очевидно, посмертна доля Надсона, його довгий поетичний вік пояснюється не інтересами мистецтва, а якоюсь іншою причиною. Ясно, що його вірші, написані «як-небудь», образа Аполлона, є не естетичним, а людським документом — відображенням світлої душі. І тому саме в ту пору, коли душі людей взагалі світлі, коли на прозорих помислах не встигають осісти кіптява та пил життєвої ницості, — тоді, за умови низького рівня естетичної культури, за умови зниженої вибагливості до мистецтва, тоді Надсон викликає до себе майже нездоланне споріднене тяжіння. З молодими він говорить однією мовою — мовою дуже елементарною й сповненою загальних місць, загальних слів». І хоча навряд чи у будь-кого із представників нинішнього молодого покоління творчість Надсона викличе «споріднене тяжіння» (все ж таки занадто вже зараз «новий час» і, відповідно, пісні), не можна не віддати належне поету «мысли и печали» хоча б за його щирість. І хоча б тому, що колись і для когось (навіть для дуже багатьох) він став першим відкриттям літератури.