Дещо про гіркоту любові...
Виставка, експонована в просторі київської галереї «Місто N», має просту назву «Чех прес фото- 2000», та скромний за розмірами її чорно- білий плакат притягує відчуттям одночасно і документальним, і мистецьким. Пам’ятаю, як за перебудовчих часів збуджували фантазію виставки «World press Foto» шармом і смаком «великого життя», яке проходить десь там, за лаштунками Берлінської стіни, у вимірі абсолютно значущих миттєвостей, до яких і ми долучалися через оці неймовірні за розміром, якістю і динамікою світлини. За роки Незалежності надивившись ТБ-репортажів, накуплявшись глянсованих часописів, сколекціонувавши туристичних путівників та нагромадивши у сімейних фотоальбомах краєвиди з «ближнього та далекого зарубіжжя» (кому як довелося), здається, мусили б перестати дивуватися майстерності та смаку фотохудожників, які продовжують клацати камерами, щоб вхопити мить. Їх фаховій одержимості йти за правдою до кінця. Нещодавно в одному фільми побачила кадри розстрілу десь в глибинах Азії, і найжахливішим моментом була миттєва фіксація стану — не страчених, не виконавців вироку, а молодої вродливиці, яка по діловому, без будь- яких емоцій, фотографувала «дійство», шукаючи «вигідної точки». Робота, творча робота...
Хоча тут, на чеській виставці, таких шокуючих оголень немає, навіть коли розглядаємо досить відверті, іноді — й екстремальні моменти. Ось задана тема «Репортаж», чорно-біле фото Йозефа Строугала «Місс стріптиз. м. Грдли»: стильно вдягнута білявка турботливо підтримує оголену шатенку, яка чи то впадає в млості, чи то збирається заридати після пережитого. І влучна підтекстівка — «Навіть у такому конкурсі непросто перемогти...«Слов’янство, стикаючись з драматизмом, звично його трохи пом’якшує, адже саме в чеській культурі невідмінними залишаються уроки гумору Карела Чапека з його Швейком. І на цій виставці — також. Приміром, у темі «Політика» серія робіт «Люди, про яких ми говоримо» вільного фотографа Алана Погора. «То хто ми такі? Так, білі леви...», де найвідоміші політики світу при вручені чеської нагороди Орден Орла виглядають зовсім по-домашньому, мовби приязні сусіди, бо людська емоція тут не закривається жодною маскою офіційної помпезності. І навпаки: у темі «Наука і техніка», де очікуєш масштабних, ба навіть — футурологічно спрямованих робіт, бачимо кольорове фото Боржовія Черного «Зламане крило пугача великого, м. Дуба на Чеськолипщині». Лікар опустився на одне коліно перед пугачем, розглядаючи сам та водночас демонструючи птахові його рентгенограму, — і птах виглядає не менш розумним та зацікавленим, аніж людина.
Особливого шарму виставці надає музичний супровід — неспішні мелодії Яромира Нахавіци з альбому «Дивне століття» в яких є іронія, ностальгія, меланхолія, довіра. Не раз чується «Мам ті рад», що в перекладі означає приблизно «Кохаю тебе», але з українського відчуття, все ж таки, вгадується освідчення не конкретній людині, а століттю, яке проминуло. І саме з цієї не менш дивної, аніж століття, любові — от бач, таки з’явилися затриманими його хвильки і у фото.
Так чому ж гірко? А тому, що, як взнаємо з прес-релізу, оцю виставку, що формується з робіт конкурсу, який проводиться уже вшосте фундацією Czech photo, Спілки журналістів Чеської Республіки та адміністрації м. Праги за підтримки дуже солідних партнерів та спонсорів, демонстровано майже в усіх країнах, де є представництва, консульства або посольства Чеської Республіки. Тобто, чеські фотохудожники знають, що мають конкурс, де є можливість показати навіть і роботи, які з різних причин не втрапили на шпальти газет та часописів, також — з міжнародним журі, фінансовими винагородами, спеціальними преміями та титулами. А крім того — вони впевнені, що їх творчість буде послідовно пропагованою в світі. Така проста й одночасно вишукана метода підтримки власної сучасної культури, бери та користуйся. А хто скористується нею в Україні, щоб і собі «демонструвати набутки» в такому ж «Україна пресс фото»? Отож, і гірко...
